Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 9. Жахлива історія Ольги

Ендрю лікувався близько місяця. Кулю дістали, рана швидко загоювалась. За цей час Ендрю представили до нагороди: він мав отримати орден «За мужність». Ендрю закінчував лікування і навіть не знав, якою буде його доля в майбутньому.

Вікторії про поранення він не став казати, тому що в цей час вона наполегливо просила дозволу в Ендрю, щоб повернутись у США: їй пропонували гарну посаду в Держдепартаменті. Отримавши посаду, вона з головою поринула у нову роботу: Ендрю стала телефонувати все рідше.

Через два дні Ольга, повернувшись із завдання, здавалася дуже мовчазною і зосередженою. Її обличчя було блідим, а очі червоними від сліз. Ендрю, помітивши її стан, підійшов ближче.

– Ольго, що сталося? – з тривогою запитав він.

Ольга на мить затримала подих, потім її тіло затряслося від стримуваного плачу. Вона сіла на найближчий ящик, прихилившись спиною до стіни.

– Саша... – прошепотіла вона, – Саші більше нема...

Ендрю присів біля неї, його руки м'яко торкнулися її плеча. Він відчув, як її тіло тремтить від емоційного напруження.

– Що сталося? Розкажи, – попросив він тихо.

Ольга глибоко вдихнула, намагаючись знайти сили для розповіді. Її голос був тремтячим, але вона продовжувала.

– Саша, мій помічник, він недавно мобілізований, ми працюємо в парі трохи більше місяця. Йому лише 28 років, у нього двоє маленьких дітей. Ми були в схованці, робили свою роботу, – вона взяла паузу, щоб ковтнути повітря, сльози котилися по її щоках. – Раптом прилетіла російська міна і впала прямо біля нас. Саша... – вона зробила ще одну паузу, щоб стримати плач. – Він зняв бронежилет через спеку. Міна вибухнула поруч із ним. Він... він загинув миттєво.

Ендрю відчув холодок по шкірі від її слів. Він обняв Ольгу, намагаючись дати їй якусь підтримку.

– Ольго, мені дуже шкода... – сказав він м'яко.

– Він захистив мене, – продовжила вона крізь сльози. – Його тіло... воно в якійсь мірі прийняло на себе весь удар. Я... я не знаю, як мені жити з цим. Це ж повинна була бути я...

Ендрю відчув, як Ольга стиснула його руку. Її плечі здригалися від сліз, а він не знав, як їй допомогти. Він лише міг бути поруч, слухати і підтримувати.

– Ольго, ти зробила все, що могла. Це війна, і ніхто не знає, коли і як це може статися. Ти жива, і це важливо. Ти маєш продовжувати боротися, для нього, для всіх нас, – сказав він тихо, намагаючись знайти правильні слова.

Ольга кивнула, хоча її обличчя залишалося сповненим болю. Вона знала, що слова Ендрю правильні, але рана була занадто свіжою. Вона буде потребувати часу, щоб прийняти це і продовжувати жити далі.

– Олю, а що якщо ти візьмеш мене помічником? Я раніше гарно стріляв, – сказав Ендрю, намагаючись підійти ближче до Ольги.

Ольга підняла голову, здивовано подивившись на нього.

– Ти? Помічником? – перепитала вона, обтираючи сльози. – Ендрю, це зовсім інша робота. Це не те саме, що командувати батареєю.

– Я розумію, – відповів він спокійно. – Але я вмію стріляти, і я хочу бути поруч із тобою. Ти потребуєш підтримки, а я можу бути цією підтримкою.

Ольга задумливо подивилася на нього, намагаючись оцінити його пропозицію.

– Але ж ти командир батареї, у тебе свої обов'язки. І я не хочу ставити тебе в небезпеку, – сказала вона, трохи заспокоюючись.

– Ольго, ми всі в небезпеці. Кожен день, кожну хвилину. Я вірю, що зможу бути корисним не лише як командир, але й як твій помічник. В батареї в мене два заступники, які вже практично повністю перебрали керівництво на себе, сподіваюсь зовсім скоро ми отримаємо нові установки Himars і вони повноцінно очолять дві окремі батареї. А я… – він хотів сказати, що повернеться у США, та раптом сам збагнув, а що ж буде тоді, коли він стане непотрібний як командир батареї. Він вже не був впевнений, що хоче повернутися зараз у США. – Я не збираюся стояти осторонь, коли можу допомогти, – наполягав Ендрю.

Ольга зітхнула, закрила очі на кілька секунд, а потім знову відкрила їх.

– Це дуже ризиковано, – сказала вона повільно. – Я вже втратила одного помічника. Не знаю, чи зможу пережити ще одну втрату.

Ендрю підійшов ближче, його голос став м'якшим, але впевненішим.

– Олю, я знаю, що це важко. Але ми можемо працювати разом, підтримувати одне одного. Я готовий прийняти цей ризик.

Ольга знову подивилася на нього, її очі знову наповнилися сльозами. Вона бачила рішучість у його очах, і це трохи заспокоювало її.

– Добре, – нарешті погодилася вона, зітхнувши. – Але ти маєш бути дуже обережним. І слухати мене, як свого командира.

Ендрю посміхнувся, полегшено видихнувши.

– Домовилися, командире, – сказав він, жартома віддаючи честь. – Я обіцяю бути обережним.

Ольга легенько посміхнулася, відчуваючи теплоту від його підтримки.

– Дякую, Ендрю. Це багато для мене значить, – сказала вона, і обняла його, відчуваючи надію на те, що разом вони зможуть подолати будь-які труднощі.

Ендрю досить вільно почував себе у госпіталі: медсестри його любили, лікарі – поважали. Звання полковника та ще й громадянство США давали деякі можливості послаблення стосовно дисципліни: він міг піти в магазин, прогулятись з Ольгою, поїхати на «базу» своєї батареї, навіть заночувати там в разі необхідності. Фактично він був підзвітний лише начальнику госпіталя (головному лікарю), інший медичний склад «закривав очі» на його вольності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍