Драч Марія - Некоханий, Драч Марія

Розділ 13.

Вода була теплою. Вона приємно лоскотала шкіру, допомагала позбутися задухи спекотного дня. Все моє тіло палало, але навряд чи це було пов’язано з погодними умовами. Мені потрібно було охолонути і пропозиція Сашка поплавати в озері виявилась своєчасною.

Тихий шепіт совісті лунав десь вглибині моєї свідомості і нескінченно стверджував, що я зараз робила величезну помилку. Потрібно просто негайно зібратися і поїхати додому, поки ще існував шанс все виправити і не остаточно гіршати ситуацію. Але інша частина мене — безрозсудна і емоційна, пручалась і не слухала голос розуму. Я знаходилась на роздоріжжі. Серце тягнулось до цього привабливого чоловіка, якого я майже не знала. А ось розум надавав перевагу Германові.

— Чому не заходиш далі? — спитав мене Сашко і озирнувся.

Дійсно, чому? Я подивилась униз, мої ноги вже були в прозорій теплій воді. Потім я подивилась на Сашка. Він усміхнувся мені і простягнув руку. Я схопилась за неї.

— Просто погано вмію плавати, — зізналась я.

— Це не проблема, — Сашко притягнув мене ближче.

Я торкнулась долонею його оголених грудей, вони були гарячими. І щось мені підказувало, його жар також не мав жодного стосунку до погодних умов.

— Все добре? — Сашко уважно подивився на мене.

Бісеринки води красиво блищали на його спортивному тілі, ніби хтось його обсипав діамантовим пилом. Чесно, я була готова годинами лежати чи сидіти і просто роздивлятися Сашка, його тіло, правильні риси обличчя, руки.

— Так, — я ледь помітно усміхнулась, відчувши, що через нашу близькість у мене в животі все скрутилось у важкий гарячий вузол. Серце продовжувало тріпотіти, ніби метелик.

— Ходи сюди, — Сашко допоміг мені залізти до нього на спину.

— Що… Що ти робиш? — налякано спитала я, коли він впевнено поплив убік протилежного берега.

— Якщо ти плаваєш погано, я тобі допоможу.

Я трималась настільки міцно, наскільки це взагалі було можливо. Потужні рухи Сашка я відчувала усім своїм тілом, і це було… неймовірно. Я і сміялась, і боялась, полярні емоції перехоплювали подих.

— Нормально? — поцікавився Сашко, важко дихаючи.

— Так.

Озеро було невеликим, у будь-якому випадку завширшки, тому ми швидко опинились на іншому березі. Влаштувавшись на гарячому піску, ми лежали на спині і просто дивились у чисте небо. Сашко взяв мене за руку і міцно стиснув її.

— Мені дуже добре з тобою, Аріно, — раптом тихо промовив він.

— Мені також. Добре і спокійно, — я глибоко зітхнула.

Сашко присунувся трохи ближче і поцілував мене. Його поцілунок був ніжним, акуратним і нічого не потребував у відповідь. Мені навіть захотілось розплакатися.

— Повернемося? — трохи хрипким тоном прошепотів Сашко в мої вуста.

— Гаразд, — слухняно відповіла я, відчуваючи метеликів у своєму животі.

Коли ми повернулись на наш берег, Сашко дістав з машини ковдру і розстелив її на землі.

— Часто сплю в машині, — пояснив він, помітивши мій здивований погляд. — Тому у мене з собою завжди є речі на всі випадки життя.

Я сіла на ковдру і почала розплутувати своє волосся. Після контакту з водою вони завжди особливо сильно любить плутатися.

— На жаль, з їжі у мене нічого немає, окрім фруктів. Марина попіклувалась. Впевнена, що я не отримую всіх потрібних вітамінів.

Сашко турботливо розклав яблука, банани і персики. Все це виглядало вкрай апетитно, особливо, після невеличкої водної мандрівки. Я взяла великий персик і вже відчула на язиці його примарний солодкуватий смак. Але варто мені було відкусити його, як шлунок неприємно стиснувся, а горло стягнуло нудотним спазмом. Я відклала персик і спробувала дихати через ніс, ледь-ледь проковтнувши бісів шматок.

— Аріно, що з тобою?

— Нічого, просто… Погано трохи стало.

— Лягай, — Сашко згорнув свою сорочку і підклав мені під голову. — Може, води принести? У мене є пляшка мінералки. Напевно, це через сонце. Треба було щось на голову вдягнути.

— Ні, нічого не треба. Дякую. — Я заплющила очі. — Зараз все мине.

— Може, у тінь перейдемо?

— Гаразд. Так буде краще.

Розташувавшись у тіні гіллястого дерева, я повернулась на бік і підклала одну руку під голову. Сашко ліг поруч і обійняв мене за талію.

— Отож, ти поїдеш працювати за контрактом? — обережно спитала я, досі відчуваючи неприємну слабкість і нудоту.

— Так. Несподівано запропонували. Я вирішив не відмовлятися.

— Зрозуміло, — звісно, така новина зовсім мене не тішила. Але, з іншого боку, я все ж таки заміжня і особисте життя іншого чоловіка не повинно було мене хвилювати, навіть незважаючи на те, що цей чоловік дуже-дуже мені подобався.

— Хочеш, я заберу тебе з собою? — раптом запропонував Сашко. — Чому ні? Я нормально заробляю, ти ні в чому собі не відмовлятимеш.

— Я заміжня, Сашко, — нагадала я і почала відчувати страшенний біль, спровокований совістю. Неправильно все це.

— І що? — щиро, як мені здалось, здивувався Сашко. — Поїдемо просто так, ніхто нам цього не заборонить. А потім можна і на розлучення подати. Поділити майно, станеш вільною. Змогла б зайнятися тим, що саме тобі цікаво. До того ж, краще спілкуватися з однолітками, а не з чоловіком, який старший за тебе на цілу вічність.

Певна логіка у словах Сашка була присутня. Я б дуже хотіла стати вільною у своїх рішеннях і вчинках. Але Герман, пересилюючи себе, свої принципи, все ж таки намагався мені дати цю свободу. Врешті-решт, він погодився, щоб я почала навчатися, хоча дуже сильно не хотів. Те, що він старший за мене — це факт і інколи я відчувала цю жахливу прірву між нами. Кожного разу, коли ми не чули одне одного, я ніби зривалась униз і летіла в цю прірву. Неприємне відчуття.

З Сашком все було інакше. Напевно, справа в тому, що нас ніхто не примушував знайомитися. Між нами не було жодних зобов’язань.

Мої серце і розум остаточно розійшлися по різні боки. Одна частина мене хотіла емоцій, авантюри. Все ж таки не дарма я в дитинстві полюбляла фільми про Індіану Джонса. Просто взяти і начхати на упередження, контракти, домовленості і зробити те, що хочеться. Але інша, більш раціональна частина, постійно нагадувала про те, що я заміжня жінка і як би там не було, варто поводити себе відповідно до статусу. Схоже, думка про заміжжя, яку мені нав’язували ще з дитинства, занадто щільно вкоренилась у моїй свідомості і так просто від неї відмахнутися я тепер не могла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍