Драч Марія - Некоханий, Драч Марія

— Що? Аріно, ти геть збожеволіла?! Ні, ми їдемо додому. Крапка. — Сестра схопила мене за руку.

— Вибач, але я не повернусь, — я спритно вивільнилась.

— Герман вб’є тебе і Сашка твого. Ти дуже ризикуєш. Схаменись, поки ще не запізно.

— Вже пізно.

— Аріно!

Я квапливо попрямувала убік сходів. Сподіваюсь, сестра коли-небудь пробачить мене, але відмовлятися від єдиного шансу відчути себе щасливою, я не збиралась. Сьогодні станеться тільки сьогодні, а про все інше я вже подумаю завтра. Це був шалений ризик, небезпека, але я пішла ва-банк.

Запасний вихід я знайшла доволі швидко. Через декілька хвилин до нього під’їхала вже знайома мені червона автівка. Я, не вагаючись, сіла в неї, прихопивши свої квартини, бо залишити їх мені було ніде.

— Привіт, — Марина повернулась до мене обличчям і усміхнулась. Вона сиділа попереду.

— Привіт.

— Виходить, ми навчатимемося на одному факультеті?

— Схоже на те.

— Сашко, — звернулась Марина вже до свого брата. — Їдьмо скоріше. На мене вже друзі зачекалися.

Ми висадили її поблизу невеличкого ресторану і залишились наодинці. Сашко виїхав на голову дорогу і ввімкнув радіо.

— Куди їдемо? — спитала я, знервовано стискаючи і розтискаючи руки в кулаки.

— А куди б ти хотіла? — Сашко подивився на мене у дзеркало заднього огляду. Його красиві блакитні очі блищали у денному світлі.

— Не знаю. Куди завгодно, — знизила я плечима.

— Ти довіряєш мені?

— Цілком.

— Добре.

Поки ми їхали мій телефон почав розриватися від наполегливих дзвінків Германа. Напевно, вже зрозумів, що я втекла. Стало погано. Екран продовжував блимати, чоловік телефонував до останнього. Врешті-решт, я скинула виклик і вимкнула телефон.

— Тут нам треба пройтися пішки, — заявив Сашко, зупиняючи автівку на невеликій галявині.

Наша поїздка тривала недовго, менш, ніж півгодини, але цього цілком вистачило, щоб залишити позаду межі міста.

— Де це ми? — спитала я, коли вийшла з автівки.

— В одному чудовому місці. Тут завжди тихо і гарно, — Сашко узяв мене за руку, і моя шкіра одразу вкрилась сиротами. Дихання перехопило, а серце швидко-швидко застукало в грудях. Я не вірила в те, що все зараз відбувалось насправді. — Я сюди інколи приїжджаю. Місце це безлюдне, тож боятися нема чого.

Ми пройшли крізь невеличкий лісок і опинилися на березі озера. Вода в ньому так і блищала через сонячні промені. Птахи десь цвірінькали в небі, а серед листя шелестів легкий вітерець.

— Тут дуже гарно, — прошепотіла я, озираючись на всі боки.

Так склалося, що ми з родиною нечасто відпочивали на природі. Тато багато працював, мама займалась зі мною разом з усілякими нянями і вчителями. Якщо нам щастило виїхати за межі міста, то тільки в інше місто, бо у тата там були справи. Тому звичайне озеро вразило мене навіть більше, ніж мало б.

— Згоден, — Сашко впав прямісінько на траву, незважаючи на те що був одягнений у світлі речі. — Ходи до мене. Не пожалкуєш.

Я трохи завагалась, але все ж таки сіла поруч. Сашко забрав мене в свої обійми, я зручніше влаштувалась у нього на грудях, спостерігаючи за чистим блакитним небом.

— Чуєш? — я заплющила очі, слухаючи ніжні звуки природи.

— Так.

Ми деякий час лежали мовчки. Я відчувала присутність Сашка, його дотики кожною клітинкою свого тіла. Кожен вдих, легкий рух. Це було так дивно і хвилююче. Дихання перехоплювало кожного разу, коли я дивилась в ці очі кольору неба.

Всередині мене все переверталось, спалювалось і відновлювалось. Мені здавалось, що зараз я була спроможна абсолютно на все. Не потрібні мені ані подарунки, ані дороге вбрання. Достатньо просто побути вдвох в оточенні природи.

Сашко міцніше обійняв мене і, підвівшись на ліктях, провів кісточками пальців уздовж моєї щоки.

— Ти дуже вродлива, Аріно, — тихо промовив він, ніби боявся, що нас може хтось підслухати.

— Звичайна я. В мені нема нічого особливого.

Я ніколи не відчувала і не вважала себе красунею.

— Це зовсім не так, — Сашко схилився до мене і наші вуста обережно зустрілись.

Це було чимось на кшталт феєричного вибуху емоцій і відчуттів. Палітра різнокольорових фарб, які самі почали вимальовувати ідеальну картину. Все відбувалось інстинктивно, без слів, тільки поцілунки і обережні дотики.

Сашко не був наполегливим і безапеляційним як Герман. Його вуста не вимагали, а руки не стискали в задушливих обіймах. І мені це подобалось.

— Може, трохи поплаваємо? — прошепотів Сашко, коли перервав наш поцілунок.

Мені знадобилась секунда, щоб наново навчитися дихати, розмовляти, існувати у навколишньому світі.

— Я тільки «за».