Стейсі Браун - Зброя помсти, Стейсі Браун

Серед натовпу я знов побачила його. Того, хто викликав мурахи на шкірі як тільки ми прийшли сюди. Ми знов зчепилися поглядами. - … ти взагалі можеш отримати будь-якого чоловіка, якого забажаєш, - долинали до мене слова подруги. - ...кого забажаю… - солодко повторила я. - Звичайно, … - Хоча б того, - я кивнула, показавши на того, чий погляд був на мені. Тільки зараз подруга прослідкувала за моїм поглядом, а потім повернулась до мене. Я помітила як її очі округлились, а риси обличчя набули суворості: - Тая, ні! - Тааак! – солодко протягнула я, відпиваючи трохи шампанського. - Ні, ні, ні! Це ж Доманський! – вона намагалась мене переконати, але це їй не вдавалось, бо погляд чоловіка мене полонив. - Доманський кажеш? – примружуюсь і усміхаюсь. І ось я добровільно йду в лапи цього звіра...

1. Сюрприз

Вкотре оглядаю своє зображення в дзеркалі і не можу намилуватися. Темний мережевий комплект, який ледь приховує найінтимніші ділянки тіла. Я уже уявляю вражені очі Макара, коли він побачить мене в такому вигляді.

Хоча останнім часом в наших стосунках з’явилась якась холоднеча, я звалюю це на велику кількість роботи. Адже доводиться дуже багато працювати в кінці року. Добре, що ми працюємо в одній компанії, і можемо проводити більше часу разом. Якщо бути конкретніше він – мій бос. Наш роман почався рік тому, майже одразу як я влаштувалась в його агентство нерухомості. На початку наших стосунків було дуже незручно перед колегами, але Макар завжди був такий наполегливий і цілеспрямований, що йому було неможливо відмовити. Тож після місяця таємних зустрічей ми перестали приховувати свої стосунки.

Вдягнувши довгу облягаючу сукню на білизну, я задоволено посміхаюсь і вже уявляю його обличчя коли він мене побачить. Початок січня теж був досить напружений на роботі, тож влаштувати корпоративну вечірку ми змогли лише зараз в середині січня. Але це не звичайна вечірка. На ній будуть присутні і інші агентства нерухомості, тож виглядати треба на всі сто.

Підправивши вуста темною помадою  я вийшла з дому. Але перед вечіркою, я хотіла зробити подарунок своєму коханому босу. Він сказав, що затримається в офісі, і на вечірку поїде одразу звідти. То чому б мені не відвідати його в такому пригомшливому вигляді і не нагадати про ту пристрасть, що звела нас рік тому?!

Вечір. Я заходжу в вестибюль бізнес-центру і прямую до ліфта. Більшість співробітників вже розходяться, і тільки я прямую всередину. Деякі з них здивовані моєю появою, ще й в такому вигляді. Але нічого зайвого не кажуть, лише посміхаються і вітаються. Добре, що я взяла вихідний сьогодні. Бо після робочого дня в офісі, я б не змогла виглядати й почувати себе так піднесено як зараз.

Підіймаюсь на шостий поверх. В агенції вже нікого нема. Мабуть Макар розпустив всіх раніше щоб готувались до корпоративу. В кінці просторого офісу бачу його кабінет за скляними дверима. Виходжу з ліфта й граційно прямую туди. Він розслаблено сидить за своїм столом, піднявши голову до стелі. В якийсь момент я думаю, що він заснув. Бідолашний, мабуть сьогодні був важкий день. Ну, нічого, сподіваюсь мій сюрприз допоможе йому розслабитись.

Підходжу до скляних дверей, навіть не стукаю. Просто заходжу й дивлюсь на нього. Лише зараз він чує звук й опускає голову, дивлячись на мене широко розплющеними очима.

- Привіт, - солодко промовляю.

- При-ивіт, - розгублено відповідає, – що ти тут робиш?

- Вирішила зробити тобі сюрприз, - повільно підходжу до столу.

- Стій, - голосно вимовляє й підхоплюється з-за стола.

Він притримує штани й намагається їх швидко застібнути. Слідом за ним з-під столу виринає скуйовджена секретарка. І тут я починаю все розуміти…

- Тая, послухай, ти все неправильно зрозуміла, - нервово вимовляє, намагаючись застібнути пасок, який не піддається.

Секретарка мило всміхається й поправляє свою спідницю. Вона стоїть біля столу наче нічого дивного і не відбулось. Ця її дурнувата посмішка зустрічала мене кожного ранку на ресепшені, і зараз той самий вираз обличчя… ніби хвилину тому вона і не терлась своїм обличчям між ніг мого хлопця.

- Серйозно? – розгублено питаю, - А ти спробуй поясни…

- Світлана, залиш нас, - суворо промовляє до секретарки.

- Звичайно, Макар Ігорович, - посміхається ще ширше й прямує до дверей.

Як тільки вона підходить ближче до мене, наші погляди зустрічаються. Вона всміхається і демонстративно торкається пальцем своїх вуст, наче щось витирає. І я ледь стримуються щоб не розбити її обличчя об двері. Лише коли вона виходить, Макар продовжує:

- Сонечко, вибач, я не знаю, що на мене найшло… - обережно лине до мене.

- Ні, - суворо відповідаю, - не підходь!

- Тая, це сталось випадково… - починає виправдовуватись, а я відчуваю приступ нудоти від його слів.

- Випадково? – обурююсь, - вона ненароком впала на твій збуджений член? Чи як це відбувається?

 - Тая, ти ж сама бачиш, на роботі завал… і у нас якось останнім часом не виходить…

Я відчуваю такий пекучий укол в серце, що не можу втримати цю біль всередині. Кров наче закипає і я не підбираю слів:

- Так, у нас не виходить… зате зі Світланою в тебе прекрасно все входить і виходить!

- Припини!

Його грубий голос наче батіг додає нових ударів в серце. Я ледь стримую сльози. Дивлюсь на нього і не впізнаю. Зараз він якийсь чужий, не мій. Я не хочу подарувати йому задоволення бачити мене розбитою. Тому розвертаюсь й стрімголов лечу до ліфта. Чую, як він кличе мене, але мені байдуже. Навіть не озираюсь. Сльозинки падають на щоки і я мрію найскоріше вибігти з офісу щоб мене ніхто не бачив.

Добре, що ліфт так і чекав мене на потрібному поверсі. Як тільки я залишаюсь в ньому одна і двері зачиняються, злива сліз застилає все переді мною. Очі печуть, в грудях важкий ком, що заважає дихати. Як тільки двері розчиняються, вибігаю на вулицю. Просто йду і плачу. Змішалась з натовпом, і байдуже хто там що думає. Намагаюсь схопити якомога більше повітря, бо в грудях все горить. Морозне повітря трохи втамовує полум’я всередині й провітрює голову. Я вже не біжу, просто йду. Не знаю як довго я йшла, але коли ноги почали мерзнути в легеньких туфлях, я прийшла до тями. Я все ще була в центрі міста, але вже не так близько до офісу.

Дзвінок телефону лунав з сумочки. Будучи впевненою, що це був Макар, я ігнорувала його. Після першого виклику повторився наступний. Злість накрила новою хвилею і я вже хотіла прокричати йому в слухавку щоб залишив мене в спокої, але на екрані побачила ім’я кращої подруги і за сумісництвом колеги.

- Тая, де ти пропала? – стурбовано питає, - я вже зачекалась!

- Ань, я не приїду… - розчаровано промовляю.

- Ти що здуріла? Тут така тусовка намічається! Вся нерухомість міста збирається в одному залі! Коли таке було?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍