Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Кіра смикає спортивний бюстгальтер, намагається натягнути, але проклята синтетика не бажає натягуватися на мокре тіло. Розлютившись на безглуздий предмет одягу, дівчина жбурляє його в сумку і натягує спортивну кофту прямо на вологе голе тіло.

Вона тремтить. Від холоду. Від злості. Від адреналіну, що все ще мчить по венах.

Запхнувши як попало в сумку речі, Кіра мчить геть з роздягальні. Збиває з ніг хлопчика, що сонно крокує до виходу. Підноситься до гардеробу і кидає номерок бабусі, що стоїть за перегородкою. Та повільно, ледь-ледь пересуваючись, бере номерок, вдивляється в нього і прямує за курткою Кіри. Дівчина роздратовано переминається. Чому так довго? Їй треба забиратися звідси якнайшвидше. Її душать ці стіни. Їй треба на повітря. Терміново! Поки він не прийшов до тями.

Повільна бабуся нарешті передає дівчині куртку і піднімає очі.

- Куди ж ти з мокрою головою? – вигукує бабуська, коли Кіра, натягнувши куртку, має намір одягнути шапку. Тільки зараз помічає, що з волосся струмками тече вода.

Начхати. Натягує шапку на мокру голову, і та, миттєво промокріла, неприємно коле. Швидше. Геть звідси.

Кіра вилітає зі спортивного комплексу та швидким кроком іде додому. Пекучий зимовий мороз відразу пробирається до її ще вологого тіла, минаючи розстебнуту куртку. Мокра шапка на голові дубініє. "Так і захворіти недовго" - проноситься десь на задвірках розуму запізніла думка. Але Кіра відкидає її як неважливу. Важливіше якнайшвидше забратися геть.

Добігши до будинку за якихось п'ять хвилин, у рекордні терміни, Кіра швидко стягує з себе мокрий одяг і, забравшись у ванну, включає гарячу воду. Їй треба зігрітися. Терміново. Зупинити цей дикий озноб, що трусить її тіло.

Поки ванна наповнюється, Кіра сидить, обійнявши свої коліна, тремтить і слухає мірне клацання своїх зубів. По мірі надходження гарячої води тіло відігрівається і дівчина поступово розслаблюється. Млин із найрізноманітніших почуттів нарешті уповільнює свою шалену швидкість і Кіра заплющує очі, ховаючи обличчя в долонях. Тіло починає беззвучно трястися.

Вона не плаче. Ні. Її пробирає задушений сміх. Гучний. Нещирий. Гіркий. Погрожуючий перейти в істерику.

І вона його боялася? Вона встигла тисячу разів поховати себе живцем, розіп'яти, задушити, закопати. А що ж він? Йому вистачило розуму лише на те, щоб застати її зненацька в душі, голою. Не зміг придумати більш витончений спосіб помсти? Чи не встиг? Що він збирався зробити з нею там? Просто подивитися? Думав її цим зачепити, принизити? Та це ж просто маячня.

До чого ж він не оригінальний. Повторюється. Все як тоді, в дитинстві, в їхню передостанню зустріч.

Коли вона мала необережність ризикнути піти на річку. Втомилася ховатися. Втомилася сидіти все літо у своїй комірчині, боячись висунути ніс. Рано-вранці, сподіваючись, що в таку годину нікому не заманеться купатися і, озираючись на всі боки, попрямувала до річки. Боялася, тремтіла як зацьковане звірятко, а коли дійшла і пірнула в холодну воду, полежала зіркою на її поверхні, забулася, розслабилася. Відпустила напругу, що сковувала її, нарешті, задихала вільно, вдоволено посміхаючись.

Занадто безтурботна. Дурна. Розслабилася тоді, коли не можна було. Ні в якому разі. Ні за яких обставин.

Коли побачила бічним зором двох хлопців, що наближалися, з лопатами на плечах, придивилася до їхніх фігур і з жахом зрозуміла, хто це, крутанулася у воді і мало не захлинулась. Та як це може бути? Що за дурні глузування долі? Чому він? Чому саме зараз?

Стрімголов кинулась до свого одягу, що лежав на березі. І це було величезною помилкою. Краще б вона пірнула під воду. Перепливла річку. Та хай навіть потонула.

Не встигла подумати: надто сильна була паніка, що незмінно паралізувала її мозок при виді хлопця.

Ігор. Знову у супроводі свого жовтозубого друга, того самого, що минулого року радив Ігореві перепихнутися з нею.

Кіра тремтячими руками намагалася одягнути сукню, але тканина чіплялася за вологу шкіру, дівчина тягла її щосили, поки та з характерним звуком не тріснула від натягу.

- Ти диви, які люди. - У радісному передчутті потираючи руки, простяг жовтозубий, коли вони підійшли досить близько, щоб зрозуміти хто перед ними. - Це ж та сама дівка, так, Ігорьок?

Ігор із незадоволеним виглядом жує у зубах сірник і оглядає дівчину з ніг до голови.

- Угу. - Неохоче підтверджує здогад свого супутника, дивлячись на жалюгідні спроби дівчини прикритися порваною сукнею. Обличчя його не виражає більше ніяких емоцій, крім хіба що деякого невдоволення. Він без інтересу ковзає поглядом по її покритих гусячою шкірою тремтячим рукам, що тримають біля грудей шматок вже непотрібної матерії.

Кіра тупцює на місці, чи то збираючись рвонути геть, чи то мріючи провалитися крізь землю, мріючи про те, щоб пісок під ногами поглинув її, приховав від одного холодного з напускною байдужістю та іншого глузливо-хтивого поглядів.

Що вони задумали? Чого їй чекати від них? Два хлопці. Одна напівгола дівчина. Пустир. І жодної душі у радіусі, напевно, кілометра.

- Як водичка? - Єхидний голос жовтозубого змушує здригнутися. - Не холодно?

Хлопець кидає лопату, та легко встромляється в пісок із характерним звуком, і Кіра чомусь уявляє, як ця лопата так само легко входить у її горло.