Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Жовтозубий підходить ближче. Кіра напружується сильніше. Горло зводить спазмом, тож, навіть подих надходить у нього з перебоями, не кажучи вже про те, щоб щось сказати. Попросити відійти, не торкатися, дати їй спокій.

Вимагати. Просити. Благати.

Серце зшаленіло колотиться. Передчуття чогось жахливого висить хмарою над її головою. І без того тремтячі руки починають ходити ходуном від страху. Хлопець робить крок уперед, і, піднявши руку, різко вихоплює її сукню. Кіра задкує назад до води.

- Ти що нас боїшся, мала? - нудотно солодко муркоче жовтозубий. - Ти дивись, Ігорьку, вона нас боїться. - кидає, трохи схиливши голову вліво, не відриваючи від неї погляд. Кіра бачить, як його верхня губа смикається у звіриному оскалі, і мимоволі здригається від огиди.

Переводить погляд на Ігоря. Той залишається байдужим. Дивиться похмуро з-під опущених брів і мовчить. Кіра губиться, не розуміє, що відбувається. Не розуміє, кого їй боятися більше. Цього огидного здорованя, що блукає липким поглядом по її тілу, або того холодного відчуженого хлопця, який, здається, живе лише заради її страждань і приниження, при цьому майстерно вдаючи, що йому немає діла до того, що відбувається.

- Який у тебе купальник кумедний. - Вириває її із хаотичних думок здоровань. - Тільки, я не зрозумію, навіщо тобі верх? Що тобі там ховати? Прищики?

Хлопець заливисто ірже, дуже задоволений своїм жартом. Кіра продовжує задкувати, поки не відчуває під ногами рятівну вологу. Краще втопитися. Різко рвонувши, дівчина кидається у воду, але відразу відчуває міцну руку на своєму плечі, що тягне її назад.

З секунду Кіра намагається боротися, падає у воду, і та потрапляє їй у рот і ніс, змушує захлинутися, закашлятися, і припинити спроби втечі, зосередившись лише на тому, щоб позбавитися води, що потрапила в легені. Дурний мозок віддає неправильні команди, ставить у пріоритет порятунок фізичного тіла. Але якщо цей виродок зробить те, що задумав, те, що написано у нього на лобі величезними яскравими літерами, то… Ні. Краще вмерти.

Сильний захват скручує її руки ззаду, змушує нахилитися обличчям до краю води. Кіра відпльовується, брикається і, піднявши голову, крізь пелену води, що потрапила в очі, бачить стоячого навпроти Ігоря. Ззаду її міцно тримає жовтозубий і бридко самовдоволено регоче.

- Куди ж ти, мала? - Продовжує гидко сміятися здоров'як. Перехоплює обидві її руки своїм величезним лапищем, і зчеплює їх у замок. Звільнивши другу руку, охоплює її шию, притулившись ззаду до її спини всім своїм величезним тілом.

Кіра розуміє, що це все, вона пропала, це кінець. Тепер цей громила зґвалтує її. А Ігор просто стоятиме і дивитиметься, і на його обличчі так і не з'явиться жодної емоції. Потім вони її втоплять і закопають у свіжій могилі, яку недавно викопали отими своїми лопатами.

Востаннє сіпнувшись у відчайдушній спробі звільнитися, Кіра відчуває, як рука на шиї загрозливо напружується.

- Давай подивимося, що ти там від нас ховаєш. - Несподівано чує Кіра хрипкий шепіт біля свого вуха. Ривок, і верх від купальника злітає з її грудей, боляче жалючи тонкими бретелями.

Руки в щільному захваті, так що не прикритися, не втекти. Кіра дивиться, не відриваючи погляд від Ігоря. Він – неначе якір, який утримує її від втрати свідомості.

На обличчі хлопця раптом з'являється гірка усмішка.

Дівчина бігає очима по його обличчю у пошуках… чого? Підтримка? Допомоги? Участі? Порятунку? - Хоч якогось прояву людських емоцій. Хоч чогось…

Зупини це. Прошу тебе, зупини. Заради всього святого. Прокинься. Відреагуй хоч якось.

Кіра відчуває, як очі наповнюються вологою, образ Ігоря розмивається, перетворюючись на одну велику сіру пляму. Образа, страх, приреченість виливається з її очей величезними гарячими сльозами. Кіра беззвучно роняє сльози, не відводячи погляд від хлопця навпроти.

Ігор дивиться в її очі і раптом гидливо морщиться, розчаровано цокає язиком і тихо, але твердо вимовляє:

- Відпусти її. Там нема на що дивитися.

Здоров'як бридко хмикає і притискається ззаду ще сильніше, так що Кіра відчуває ерекцію, що упирається в її спину. Сльози ллються з її очей нескінченним потоком, підборіддя починає тремтіти.

Ігор оглядає дівчину та нервово стискає щелепу. Робить ледь помітний невпевнений крок уперед і невиразно змахує рукою.

- Та облиш, Антон, відпусти її. На нас робота чекає. - Вимовляє Ігор, але бачачи, що його товариш не хоче відступати, додає твердіше. – Нумо, Антоне… Вона не варта того, щоб втрачати такі гроші.

Ігор дивиться на друга напружено, насупившись, так ніби і сам його побоюється, чи йому не начхати на те, що той збирається зробити.

 Жовтозубий знову хмикає, але розтискає захват. Поштовх і Кіра падає обличчям у воду. Виринаючи, бачить, що хлопці віддаляються. Жовтозубий виходить із води в промоклих наскрізь штанах, продовжуючи посміюватися, і відходячи, раз у раз озирається в її бік. Ігор кидає останній повний огиди погляд і відвертається.

І цей погляд надовго вдруковується в її пам'яті. Чому йому було так огидно дивитися на неї? Чим був викликаний цей гидливо-неприязний вираз на його обличчі, ніби він подавився чи його нудить. Чим? Що з нею не так?

Як же їй було прикро тоді. Саме за його погляд. Не за приниження, не за страх, не за біль. А саме за те, що його кам'яне обличчя могло осяяти лише огиду, коли він дивився на неї.