Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

— Вибач, мені шкода, — кажу я, намагаючись піднятися.

— Ні, — тихо каже Даніель і обіймає мене однією рукою за талію. — Все добре. Сиди, — іншою він поправляє кофту, аби мені не було холодно.

Я не встигаю нічого сказати, тому що вся увага переходить на Адама та Карін, які вийшли з будинку. Карін йшла спереду, незадоволена, доки Адам йшов позаду, не менш веселіший.

— Що таке? — запитує Маркус. — Не було романтичної атмосфери? — всі починають сміятися, на що Адам кидає вбивчий погляд в бік Маркуса.

— Замовкни, Марк, — мало не гарчить Адам і вони з Карін сідають по різні боки від багаття.

— Схоже, що все погано, — шепоче мені на вухо Даніель, гаряче дихаючи в шию.

— Можливо, варто їх примирити? — також пошепки запитую я.

— Не потрібно. Вони іноді сваряться і самі ж вирішують проблеми. Якщо ти влізеш у їхні стосунки — живою не вийдеш, — я тихо сміюся і ловлю на собі роздратований погляд Карін.

Ноєль роздає всім тоненькі дерев'яні шпажки, поки Маркус передає упаковки із зефіром. Даніель хутко хапає одну упаковку і я відкриваю її. Поки хлопець тримає упаковку, я дістаю по одній зефіринці і кладу по три на шпажки. Залишаючи упаковку поряд із кріслом, Даніель хоче забрати в мене палички і посмажити зефір, але я роблю це першою, і його друга рука випадково торкається мого живота. Я майже не дихаю, коли по тілу біжить соті мурашок, а хлопець сором'язливо вибачається і забирає руку.

Ніхто, здається, навіть не звернув увагу. Всі зайняті розмовами та смаженням зефіру.

— Тобі як, зі скоринкою? — посміхаюся і отримую кивок у відповідь.

Коли все готово, я забираю палички ближче до нас. Даніель забирає свою і легенько дмухає на неї. Я роблю те саме.

«Спокуси його», — згадую слова Карін і в моїй голові з'являється хитра ідея.

Я протягую свій зефір до губ Даніеля і отримую здивований погляд.

— Спробуєш зефір? — тихо кажу я. — Мені цікаво, чи він смачний.

— В мене ж такий самий, — посміхається він.

— Будь ласка, — шепочу я.

Даніель хапає зубами краєчок зефіру, стягуючи його з палички. Він з'їдає його і декілька секунд мовчить.

— Смачний, — каже висновок хлопець.

— То я спробую? — запитую в нього і цілую в губи.

На моє щастя, я повернута до всіх спиною, тому ніхто навіть не побачить наш поцілунок. Та навіть якби і бачили, не думаю, що хтось щось скаже.

Якщо тільки не Маркус.

Я відпускаю губи Даніеля і він посміхається мені. Хлопець протягує мені свою паличку із зефіром.

— Я теж хочу, аби ти спробувала мій зефір, — з хитрою посмішкою і вогником в очах говорить хлопець.

Я повторюю теж саме, що робив мить тому він, і отримую короткий поцілунок від нього.

— Дідько, — чується від Маркуса і я одразу ж чую грім. — Здається, що сьогодні вночі знову буде гроза.

Моє тіло здригається від грому і ледь помітної блискавки. Гроза ще далеко, але мені вже страшно. Рука Даніеля міцніше стискає мою талію і він нагинає обличчя ближче до мене.

— Не бійся — це лише грім. Можливо, грози не буде.

Я трішки схвильовано дивлюся в його очі і на обличчі хлопця розквітає легенька усмішка.

— Я хочу піти до будинку, — шепочу я і підіймаюся з колін Даніеля.

Вже зовсім скоро ми всією компанією хутко збираємо речі, тому що починається дощ. Майже наскрізь промокші, заносимо останні речі до будинку і кожен йде на свій поверх. Маркус швидко йде до своєї кімнати, звідки, здається, не збирається більше виходити аж до ранку. Інші, напевно, підуть вечеряти, тому що через дощ нам не вдалося це зробити. Я ж після «ігор» з Даніелем, зовсім не хотіла їсти.

Даніель проводить мене до моєї кімнати і йде до себе. Я знімаю його кофту, кладучи її сушитися і хапаю піжаму, аби переодягнутися у сухий одяг. Прямую у ванну кімнату і зачиняю двері.

Після теплого душу, я відношу мокрі речі сушитися і йду в кімнату Даніеля. Тричі стукаю у двері і після його дозволу заходжу всередину спальні.

— Щось трапилося? — запитує Даніель, шукаючи футболку в шафі.

— Ні, просто хотіла сказати, що віддам тобі твою кофту, щойно вона висохне, — відповідаю йому і він обертається.

— Ти заради цього прийшла? — з посмішкою питає він.

— Так, — якось невпевнено виривається в мене.

— Гаразд. Щось ще?

— Ні, — відповідаю я.

Хочу піти, але не можу відвести погляд від Даніеля. Він теж розглядав мене. Мені чомусь стало некомфортно, але водночас цікаво.

Даніель відводить погляд назад до шафи і видихає. Я розумію, що час йти.

— Що ж.. Я, мабуть, піду. Доброї ночі, — кажу я і обертаюся, щоб вийти до коридору.

— Так. Солодких снів, — бормоче Даніель.

Я виходжу в коридор і обертаюся, аби зачинити двері, але мене хапає рука Даніеля і тягне до себе. Я стикаюся із його тілом і одразу ж дивлюся в очі.

— Даніель?

— Амелія...

Його губи торкаються моїх і я охоче відповідаю на поцілунок, плутаючи пальці у волоссі хлопця. Він тягне мене за собою і зачиняє двері кімнати, після чого ніжно штовхає мене до дверей, розриваючи поцілунок, і я стикаюся з ними спиною. 

— Ми порушуємо правило, щодо службового роману, — шепочу я.

Дарма я зараз згадую про правило, тому що вже багато разів порушувала його і це зараз було недоречно. Але вирішувати Даніелю, як босу.

— До біса правило, — майже гарчить хлопець, торкаючись рукою моєї шиї, але потім пом'якшує погляд. 

Десь за вікном спалахує блискавка, після чого лунає голосний грім. Я знову, як завжди, здригаюся від страху.

— Не бійся, — шепоче він. — Я поруч, чуєш?

Я киваю і він знову цілує мене. Щойно на вулиці знову спалахує блискавка, Даніель закриває долонями мої вуха, після чого я майже не чую грім. 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно