Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Ввечері ми з дівчатами збираємося біля басейну, сідаючи на шезлонги. Маркус та Адам зайняті приготуванням їжі, поки Даніель та Ноєль розпалюють багаття. Хлопці пообіцяли сьогодні найсмачнішу в нашому житті вечерю у затишній атмосфері, як колись було у їхньому підлітковому віці.

— Що між вами відбувається, Амеліє? — тихо запитує Карін, нагинаючи своє обличчя до мого.

— Я не знаю, — відповідаю дівчатам.

— Ви цілувалися? — запитує Еріка.

— Так, — відповідаю майже одразу.

— Він пропонував тобі бути його дівчиною?

— Ні.

Дівчата переглядаються між собою і майже одночасно закочують очі.

— Даніель ніколи не поспішає. Він — справжній дурень. Якби не Маркус, то Філц навіть і не мав ніяких успіхів у стосунках, — гнівається Карін. — Ви хоч уже спали?

— Що? Ні, — мої щоки червоніють і дівчата посміхаються.

— Карін, залиш її в спокої, — каже Еріка.

— Ні! В мене просто слів немає! Чому він такий бовдур? Взяв би вже і запропонував тобі зустрічатися! — ще більше гнівається Карін.

— Заспокойся, дівчинко, — додає Еріка. — Ці чотири бовдури ніколи не роблять нічого самі. Згадай, наприклад, ваші з Адамом стосунки: поки ти не зробила перші кроки — у вас нічого не виходило.

— І що? Пропонуєте мені першій зробити щось? — запитую в них.

— Так. Спокуси його.

— Замовкни вже, Карін, — прохає Еріка. — Залиш їх в спокої. Нехай самі розбираються зі своїми стосунками.

Дівчата почали між собою розмовляти та сваритися, після чого їх заспокоювали їхні хлопці. Карін з Адамом пішла до будинку, поки Ноєль та Еріка всілися біля багаття. Я ж тим часом досі сиділа на шезлонгу.

— Все добре? — запитав Даніель, підійшовши до мене.

Я підіймаю на нього погляд і легенько посміхаюся.

— Так. Все гаразд.

— Чому дівчата посварилися? — хлопець сів поруч зі мною.

— Не впевнена, що можу про це розповісти, — відповідаю йому і відчуваю, як по шкірі біжуть мурашки від холоду.

Сонце вже давно сховалося за горизонт і на вулиці стало прохолодніше. На жаль, я не взяла з собою ніякої кофтинки, аби накинути на плечі. Можливо, у Карін щось знайдеться.

— Ти куди? — запитує Даніель, щойно я підіймаюся з місця.

— Я змерзла. В мене немає ніякої кофтинки, тому піду до Карін. Можливо у неї щось знайдеться.

— Не потрібно йти до Карін. В моїй машині точно знайдеться щось для тебе.

— Даніель, я піду до Карін, — вперто кажу я. — Ти і так стільки всього зробив...

— Ти здається не зрозуміла мене, — посміхається він. — Карін з Адамом. Він намагається заспокоїти її після сварки. Розумієш, про що я?

Мої щоки починають червоніти, коли я розумію, про що говорить Даніель. Він сміється і обіймає мене однією рукою за талію, викликаючи в животі метеликів. Хлопець веде мене до машини і відчиняє двері, знаходячи на задньому сидінні кофтинку на замку.

— Дозволь допомогти тобі, — каже хлопець, стаючи позаду мене.

З його допомогою я вдягаю кофтинку і обертаюся обличчям до нього. Даніель спочатку дивиться в мої очі, а потім його погляд опускається нижче. Він простягає руки і застібає кофту, слідкуючи очима за маленьким замочком. Все це хлопець робить дуже повільно, через що ми разом затамовуємо подих. Його погляд зупиняється на моїх губах, а потім повертається до очей. Я глибоко вдихаю та видихаю повітря з легень, думаючи, що він зараз мене поцілує.

— Ходімо, — тихо говорить Даніель і змушує мене піти першою, одразу ж йдучи позаду мене.

Ми йдемо до багаття, де вже зібралася майже вся компанія. Хлопці завчасно розклали тут м'які крісла у вигляді мішків і розсілися. Не вистачало тільки Карін та Адама, які досі не повернулися.

Даніель сідає на одне з крісел, доки я йду до шезлонгу, аби забрати свій мобільний телефон, про який зовсім забула.

— Я скоро повернуся! — кричу іншим і сідаю на шезлонг, шукаючи номер мами.

Я не розмовляла з нею з моменту, як поїхала на цей відпочинок, за що відчувала маленьку провину. Мама хвилюється, я впевнена.

— Привіт, — кажу я, щойно мама вмикає відео.

— Привіт, донечко! Щось ти зникла, — каже мама, роздивляючись мене.

На її обличчі розквітає тепла усмішка, яку я так сильно люблю. Мама у свої роки виглядала дуже молодо і неймовірно красиво. Іноді хотілося, аби я теж виглядала так у її роки.

— Так, пробач мені. Мене запросили поїхати на відпочинок і я зовсім забула про все.

— То ти з друзями, так? — очі мами починають сяяти.

— Я не впевнена, що вони всі вже стали моїми друзями, але сподіваюся, що це станеться, — посміхаюся. — Як справи?

— Все добре. Твій батько мало не втратив свідомість, коли я сказала йому, що потрібно з'їздити у супермаркет перед твоїм приїздом.

— Він ненавидить це. Зазвичай його гаманець після таких поїздок залишається порожнім, — сміюся.

— Амеліє! — кричить Еріка.

— Мене кличуть, — сумно кажу я. — Напевно, треба йти. Але обіцяю, що коли буду вдома, то ми довго розмовлятимемо.

— Гаразд. Тільки скажи коли ти збираєшся приїжджати?

— Я ще точно не знаю, але перед весіллям Руслана. Одразу ж після нього я повернуся на роботу.

— Амеліє, ну де ти? — знову кричить Еріка.

— Все, мам. Цілую тебе. Передай усім привіт.

Мама прощається і я вимикаю телефон. Мені шкода, що нам не вдається поговорити, але я обов'язково це виправлю, щойно приїду з відпочинку.

Я повертаюся до багаття. Маркус дістає упаковки із маршмелоу, доки Ноєль шукає дерев'яні палички.

— Вам що, по п'ятнадцять? — я посміхаюся і зупиняюся між Даніелем та Ерікою.

— Ти посміла звинуватити нас у смаженні зефіру? — Маркус театрально кладе руку на серце. — Геть! Ти нам більше ніхто!

Ноєль, Еріка та я починаємо сміятися, поки Даніель щось бурмоче Маркусу на кшталт: «Не ображай Амелію».

Я роздивляюся де краще сісти, доки не відчуваю, як мене збоку штовхає Еріка і я падаю прямо на коліна Даніеля. Його обличчя, так само як моє, показує одночасно здивування та біль, від нем'якого падіння. Двоє дурників (Еріка та Маркус) посміхаються одне одному і непомітно вдають, ніби щойно дали одне одному п'ять.