Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Хрускіт. М’який, але жорсткий звук.
Щось розбилось. Не лише камінь.

Я дивилася на уламки — сріблясті тріски на траві — і відчула, як щось у мені рветься. У грудях стало порожньо. Як після зради.

— Тепер ти вільна від обману, — сказав Аріно. — Тепер — лише істина.

І, поки я ще не отямилася, він витягнув щось із рукава. Кільце. Тонке, срібне, але зі знаками клану — древніми, знайомими, вирізьбленими, як шрами на пам’яті.
Він узяв мою руку — я не встигла вирвати — і насадив перстень на палець.

У ту ж мить все навколо спалахнуло.
Не вогнем. Сяйвом.

Дерева розступились. З’явилась галявина — рівна, кругла, як ритуальний майдан.
І на ній — жінки з клану.
П’ять. Шість. Десять.
Жриці. Старші. Лідерки. Очі, повні очікування.

Одна з них вийшла вперед. У неї було довге біле волосся, прикрашене кістяними шпильками. Вона тримала у руках чашу з травами.

— Згідно з обрядом Місячного вузла, свідками старих імен і нового вогню, ми оголошуємо шлюб.
— Відьма Акане. Обранець — Аріно з лінії Східної Гілки.

Я задихнулась. Слова застрягли в горлі.

— Ні… — прошепотіла я. — Я цього не… Я…

— Це вже сталось, — відповіла жриця, не підвищуючи голосу. — Ритуал замикає вибір. Відміна — можлива лише ціною життя.

Я не змогла відповісти. Ноги не слухались. Кожна жінка з клану дивилась на мене з тим поглядом, який не лишав місця для сумнівів. Ні підтримки. Ні співчуття. Лише — затвердження.

І в цю мить…
Я побачила його.

Лис.

Кейдзо.

Він вискочив із-за дерев. Його шерсть світилась — як завжди, коли він відчував щось сильне. Але цього разу — то був біль.

Він завив.
Жалобно.
Розпачливо.

Я зробила крок, хотіла крикнути, але рот не відкрився.

Він дивився на мене.
Просто.
Без слів.
А потім — розвернувся і зник у лісі.

Мов тінь. Мов кохання, яке не дали завершити.

Я стояла серед галявини. У сріблі. З кільцем на пальці.
І порожнечею — всередині.
Такою глибокою, що навіть місяць не зміг би її освітити.