Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 23. Печатка, якої не просила

Сьогодні вранці я прокинулася першою.

Кейдзо ще спав, обличчя його було спокійним, мовчазним, як після бурі. Його подих був рівний. Я дивилася на нього кілька хвилин і раптом відчула, що хочу зробити щось хороше. Маленьке. Домашнє.

Я вирішила піти по квіти.

Місце неподалік печери було наче створене для цього — трава густа, м’яка, а між нею розсипані квітки, маленькі й кольорові, як дитячі сни. Я ішла повільно, босоніж, відчуваючи кожен дотик землі. Повз мене дзюркотів струмок, легкий вітер обіймав плечі.

Я вже зібрала оберемок світло-блакитних дзвіночків, коли побачила це стебло.

Тонке, блискуче, майже прозоре — воно виринуло з трави ніби нізвідки й миттєво потягнулось до мене. Я здивувалась, не злякалась, але зупинилась. Стебло обвилось довкола моїх гомілок, м’яко, але настирливо.

Я одразу схопилася за амулет. Він завжди був зі мною. Я зчепила його долонями, подумки кликала захист — але нічого не сталося. Камінь не пульсував, не світився. Мовчав.

— Чому?.. — встигла прошепотіти.

І тоді стебло розпустилось.
Квітка, що виникла — була дивна, велика, наче жива.
І з її пелюсток — виникло обличчя.

Його обличчя.

Аріно.

Той самий погляд. Сумний. Теплий.
І трохи — винний.

Я затамувала подих. Амулет — мовчав.

— Це не демон, — раптом озвався хрипкий голос згори.

Я підвела голову.

На гілці дуба сиділа велика сіра сова. Вона дивилася прямо на мене — розумно й не осудливо.

— Оберіг твого лиса захищає тебе від чужих. Але не від своїх.

— Але Аріно… — я не закінчила.

Я не знала, що відчуваю. Біль? Сором? Жаль? Тугу?

Квітка тримала мене м’яко. Не душила. Не рвала.
А просто… тримала.

Я хотіла покликати Кейдзо. Але не могла.

Це був мій момент. Моя відповідь. На одне просте питання:

Чи я ще тримаю Аріно — у собі?

+

Я стояла, втупившись у квітку, що ставала все більш живою, кожною пелюсткою. Тіні від листя падали на землю, і холодок від води струмка торкався моїх пальців. Але найбільше з усіх відчуттів я відчувала— це дивне тепло, що наростало в грудях, поступово перетворюючись на важкість, що ніби давила на моє серце.

Аріно мовчав, і це мовчання було нестерпним. Замість того, щоб виправдовуватись чи пропонувати мені вихід, він лише мовчки дивився на мене. Вигляд його обличчя — такого сумного, такого знайомого — викликав в мені відчуття провини, якого я давно не відчувала.

— Ти зрадила обіцянку, — його голос був тихим, але проникливим, немов він завжди був з вами, навіть коли вас не було поруч. — Ти — відьма з клану Місяця, Акане. Ти обрала шлях, якого не повинна була обирати. І тепер твоя відсутність ставить під загрозу все, що залишилось. Тінь знову наближається. Вона загрожує всьому клану.

Він сказав це так, наче не було ніяких виправдань. Мені не вистачало слів, щоб заперечити. Якби я могла заперечити.

— І той лис, — він поглянув на мене з виразом смутку й, можливо, навіть жалю, — він не твій суджений. Він — чужий, як і ти. Ти не можеш бути з ним, Акане. Залишай його, поки ще не пізно.

Я почувалася, немов у клітці. Мій погляд стягнувся до Землі, і я не могла більше дивитись на цю квітку. Мої думки захлинулися в хвилях переживань і тривог.

Що робити? Що обрати?

Аріно правий? Якщо я продовжу цей шлях з Кейдзо, чи загине мій клан? Тінь, що загрожує всім живим, що ставить під удар все, чого я намагалась досягти?

Моя рука мимоволі потягнулась до амулету, що висів на шиї, а потім я відчула, як він починає пульсувати в моїх долонях. Цей амулет від Кейдзо... Але чи дійсно він здатний захистити мене від усіх негараздів?

Мої думки розбивалися, як хвилі об камінь. Я була розірвана між двома світами — між своїм обов’язком і тим, що я відчувала до Кейдзо.

Тим часом, Аріно знову мовчки підійшов, і його рука торкнулась моїх губ. Я відчула холодний дотик його пальців, і він м’яко обхопив моє волосся. Усе моє тіло наповнилось зворушенням, його дотик викликав тепло й болючі спогади. Як ми були разом. Як усе було до цього.

— Ти не повинна сумніватись, Акане, — його голос став тихішим, майже шепотом, коли він обережно почав проводити пальцями по моєму волоссю, ніби пестячи його. Я закрила очі від ніжності його жесту. — Не твій лис, не твоя доля. Ти — частина Місяця, частина цієї ночі, що над нами. І якщо ти не повернешся до клану, загине все, що ти любиш.

І тоді він зробив те, чого я не могла від нього очікувати. Він нахилився, і я відчула на своєму волоссі холодні краплі. Спочатку я подумала, що це була вода чи роса, але коли я відкрила очі, то побачила — на моєму волоссі загоряються маленькі діаманти-роси.

Аріно обсипав моє волосся, ніби даруючи мені його частину, частину світу, якого я тепер більше не розуміла. Це було його прощання, його останній жест.

Я відчула, як у грудях зароджується порожнеча, а в серці — біль. Я дивилася на ці крихітні діамантики, але навіть їхній блиск не міг залікувати рану.

Тепер я була сама з цими думками, з цією невідомістю. Усе моє життя, усе, до чого я прагнула, знову опинилося на межі. І питання залишалось: Що я виберу?

Що я зроблю з тим, що є в моїх руках? Тіло Кейдзо, серце Аріно, і амулет, що не може захистити мене від самої себе.

+

Я все ще стояла, мов окам’яніла, на березі струмка, коли Аріно знову заговорив. Його голос тепер був не просто переконливим — він став владним, як наказ, що не обговорюється.

— Ти мусиш повернутись. Це не питання вибору, Акане. Це — твій обов’язок.

Я піднесла руку до шиї, несвідомо торкнувшись амулета. Він був там, ще трохи теплий. Символ довіри. Знак… мого. Лиса. Кейдзо.

І саме в цю мить Аріно зробив те, чого я не встигла передбачити.

Він різко простягнув руку, схопив амулет і зірвав його з моєї шиї. Шнурок боляче різонув шкіру. Я розгублено зробила крок назад, але вже було пізно — Аріно кинув амулет на землю і з усією силою наступив на нього чоботом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍