Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 22. Десь між серцем і отрутою

Акане досі сиділа з чашею в руках, коли він увійшов. Кейдзо з’явився у вході до печери — високий, злегка розпатланий після лісу, з росою на плечах. В руці тримав кілька гілочок з ягодами і обгорілий шмат дерева, схожий на паличку з очима.

Він зупинився, глянув на неї й одразу насупився.

— Щось сталось?

Акане мовчала секунду, не відриваючи погляду від протилежної стіни. Вона глибоко вдихнула.

— До мене… приходила жаба, — сказала вона нарешті. — Велика. Потворна. Вона говорила, що я тут — помилка. Що мені не місце в цьому лісі. Хотіла тягти мене кудись. Я зупинила її… — вона ковтнула, — і вона… вибухнула на тисячі маленьких жаб.

Кейдзо підняв брови. Він уважно подивився на неї, тоді на кам’яну стіну, куди вона показала. На мить було тихо. Потім він зробив крок ближче, присів, торкнувся пальцем тріщини між камінням. Звідти справді виглядав крихітний, вологий, зелений палець.

— Лісові демони, — сказав він коротко. — Вони не завжди страшні на вигляд. Але люблять погратись. Особливо з тими, хто новий.

Він встав, підійшов до неї, витягнув з кишені щось, загорнуте в тканину. Розгорнув — там був круглий, плоский камінь із м’яким срібним відливом. По краю — різьба, дрібна, схожа на спіраль із зубцями.

— Це для тебе. — Він простягнув амулет. — Носи на шиї. Це старий оберіг. З дерева Тихого Дуба. Він приглушує зв’язок з усім темним. Якщо тебе ще раз спробують “перевірити” — цей амулет зреагує.

Акане взяла амулет, повільно, з вдячністю. Він був холодний.

— Ти… знав, що таке може статись?

Кейдзо сів поруч і зітхнув.

— Я сподівався, що ліс дасть тобі спокій. Але ліс — як старий клан. Має свої примхи. Свої істини. І свої страхи. Ти сильна — вони це відчули. І не всім це подобається.

Вона повісила амулет на шию, притулилась до нього рукою.

— Я не боюсь. Просто… я не хочу, щоб мені знову доводили, що я зайва.

Кейдзо глянув на неї, спокійно, впевнено. Обережно торкнувся пальцями її щоки.

— Ти не зайва. Ти — саме та, кого цей ліс ще навчиться поважати. І, може, навіть любити.

+

Кейдзо ще сидів поруч із Акане, коли за їхніми спинами щось зашурхотіло. Ледь помітно — наче вітер ковзнув мохом біля входу. Але потім стало ясно: це не вітер. Це хтось.

Обидвоє озирнулися.

У прохід увійшла Кіцуне. Її силует спершу зливався з тінню, але коли вона ступила далі — світло від грибів освітили її лице. Очі блищали. І блищали не від світла, а від гніву.

— Отже, ти даруєш їй оберіг, — кинула вона холодно, дивлячись просто на Кейдзо. — Її захищаєш. Її… торкаєшся.

Голос був чіткий, ніби стріла, випущена без вагань.

Кейдзо повільно підвівся. Він не ховався. Але й не йшов до неї.

— Це не те, що ти думаєш, — звернувся він до Акане. — Це просто...

— Просто? — перебила Кіцуне. — Просто після ночей, які ми провели разом, після крові, після того, як я витягувала з тебе отруту, коли ти стогнав?

Кіцуне труснула головою, і з її очей впали сльози - блискучі, мов кришталь.

Акане застигла. Вона не знала, що відповісти. Що відчути. Її пальці стиснулись на амулеті, який досі висів на шиї. Вона відчула, як щось стиснулося в грудях. Щось глибоке й болюче, як ніби хтось торкнувся місця, де рана тільки-но почала затягуватись.

І вона розгубилася.

Кіцуне ступила ще ближче. Її хода була м’яка, але напружена. Як у тварини, яка вирішила переступити межу.

— Ти не бачиш? Вона слабша за мене. Вона… тиха. Вона з повітря, а ти — з землі, Кейдзо. Ми — з одного тіста.

І тоді вона обійняла його.

Не жорстко, не з агресією. А обійняла, як колись. Її руки лягли йому на спину, голова — на груди. Він застиг. Не штовхнув. Але й не обійняв у відповідь.

Акане не могла поворухнутись. Її груди стислись. Серце наче хтось притис зсередини — різко, несподівано. В очах защипало. Але вона не хотіла плакати.

Її тіло ніби заклякло. Ревність пробила її наскрізь, як холодне вістря.

Вона відвернулась. Не тому що боялась — тому що не хотіла, щоб хтось побачив, яка вона вразлива.

+

Акане різко підвелась. Її щоки палали, у грудях все стискалося. Вона вже збиралась вийти — далеко, куди завгодно, аби не бачити цієї сцени.

— Не треба, — тихо мовив Кейдзо.

Вона не обернулась. Але зупинилась.

— Ти її обійняв… — сказала майже шепотом. — Може, й справді вона — твоя. Лис із лисицею. Мені не місце тут.

Кейдзо зробив крок до неї.

— А чому ти не скористалась амулетом?

Вона обернулась. Його погляд був зосереджений, але не ворожий. Радше — здивований.

— Що?

— Ти носиш його на шиї. І він пульсує. Хіба ти не відчула?

Акане швидко опустила очі. Амулет на грудях справді… світився. М’яке срібне сяйво розтікалось по поверхні каменя. Вона притулила до нього пальці.

— Це… — видихнула вона.

— Демон, Акане, — тихо сказав Кейдзо. — Ліс знову тебе випробовує. Цього разу — почуттями.

Акане перевела погляд. Там, де стояла Кіцуне, залишалась лише розпливчаста постать. Її обриси вже танули — ноги розмивались, волосся здіймалося димом. Очі ще блищали, ніби живі, але вже не мали глибини.

— Ти знову пройшла випробування, — прошепотала Кіцуне, перш ніж повністю зникнути, залишивши по собі тільки сизий туман, що просочився крізь каміння, розчинившись у нічному повітрі.

Акане стояла нерухомо. Вона не плакала. Не говорила. Вона просто дихала — рівно, глибоко, майже вперше за довгий час.

Кейдзо підійшов ближче. Його долоня торкнулась її руки, м’яко, ніби питаючи дозволу.

— Тут лише ти і я, це місце для двох.

Він обійняв її. Без страху. Без вагань.

І цього разу вона обійняла у відповідь.

Вони мовчки лягли на м’який мох. Печера світилася від світлячків і грибів, а зовні панувала тиша. Пульс амулета повільно згас, а її подих — гармонійно злився з його.

І між ними не було тіні. Лише тепло. І дотик. І життя, яке залишилось після всіх бур.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍