Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 24. Чисте тіло, важка душа

Коли лис зник між дерев, щось у мені розірвалося.
Я стояла серед чужих облич, серед жінок, які колись були моїм домом, а тепер — здавались чужинками в однакових шатах.

Я дивилась на своє заплямоване перстнем тіло, на руку, що вже не відчувалась моєю. І всередині народжувався шалений імпульс — зірвати все. Перстень. Владу. Цю покору.

Я зробила крок до жриці.
Вона була спокійна. Як завжди. Мов та, хто знає набагато більше, ніж дозволено знати.
Я схопила її за плече й прошепотіла з люттю, що рвала мені легені:

— Це не мій вибір. Я не хочу цього шлюбу. Я не належу йому.

Жриця тільки посміхнулась. Ледь-ледь. І нахилилась ближче, так, що її губи торкнулись мого вуха.

— Ти маєш обов’язок, Акане. — Єдине, що має значення — це твоя місія. Тінь знову оживає. І тільки ти здатна звільнити клан. Від себе. Від нього. Від усього, що слабке.

Я завмерла.
Ці слова були, як холодна вода, вилита на серце, що ще щойно палало.

І раптом усе змінилося.

Жінки клану — мов одне ціле — підняли руки вгору. Шати засяяли сріблом, земля затремтіла, і я відчула, як щось сильне підіймає мене з землі.

— Що ви робите?! — закричала я, але слова тонули в завиванні вітру.

— Виконуємо своє призначення, — пролунав голос жриці.

Вони несуть мене.

Мене — Акане. Не як людину. А як символ. Інструмент.
І клан — уся ця структура, це тіло, ця магічна єдність — летить, мов зграя ворон, що несе на собі силу і тягар поколінь.

Повітря свистить у вухах. Ліс зникає під нами. Стежки стираються. Де тільки-но був Кейдзо — вже лишилась лише пам’ять.

А попереду — Тінь.

І я більше не знаю, чи можу бути собою.

 

Це був бій не за перемогу — а за право бути живою.
Я кричала, рвала, вдаряла — і Тінь, в образі гарпії, відповідала з такою ж нещадністю.

Вона не літала — вона падала, ніби кожна її атака була ударом з неба. Крила розрізали повітря, її кігті роздирали мій одяг, моє тіло. Я встигала захищатись, але кожна дія давалась ціною болю.

Коли гарпія вдарила вдруге, я відчула, як розривається шкіра на обличчі — щока, гаряча від крові, запекла до сліз. Вона скрикнула не тому, що було боляче, а тому що я зрозуміла: я більше не витримаю.

Моє вбрання висіло на мені клаптями. Руки трусились, серце билося, мов останнє, що ще бореться.

Я впала на землю, зігнулась, важко вдихаючи.

Тінь стояла наді мною. Її очі не мали зіниць. Її голос — не мав жалю.

— Ти мала стати жертовною кров’ю. І це — твоя доля, — прошипіла вона.

Я заплющила очі.

"Що ж..."
Думка була ясна.
"Можливо, це і є моя межа. Моя кінцівка."

Але…

Гуркіт повітря.
Гаряче дихання.
Раптовий спалах золота в тьмі.

Я відчула, як мене підхоплюють сильні лапи. Тіло стислося, знову скрикнуло — але вже від здивування.

Я розплющила очі й побачила його.

Дракон.
Темно-червоний. Зі шрамом на шиї — Йосемару.

— Тримайся! — проревів він, і голос його був не лютий, не владний. А… людський.

Небо розчинилося. Ми летіли.

Знизу, з далекої землі, здіймався крик:

— Залиш її! Вона мала стати жертвою!

Я впізнала голос.
Жриця.

Моя жриця. Мій клан.

Мене пронизало не лезо. Не кіготь. А слово - "Жертва."

І все в мені зламалось. Не тіло — віра.

Я лежала на спині на драконових грудях, скривавлена, знесилена, з роздертим обличчям — і сльози текли з очей.

Не тому що боліло.

А тому що я тепер знала точно: ніхто не врятує мене — якщо не врятую себе сама.

 

 

Я втрачала свідомість у повітрі, притиснута до гарячої луски Йосемару. Він летів мовчки — швидко, впевнено, мов знав маршрут серцем. Усі мої думки були затуманені болем, соромом і тим, що я почула: «вона мала стати жертвою».

 

 

Коли я прокинулась — тіло було в теплому, майже гарячому молоці. Вода пахла квітами й медом. Мене обережно тримали жіночі руки — служниці мовчали, але я відчувала: тут я не полонянка. Тут мене… бережуть.

Одна з жінок поливала мої плечі з посудини, інша змащувала рани кремом, який пече, але за секунду стає шовком. Вони не ставили запитань. Не поглядали на перстень. Не кликали мене по імені. Вони просто лікували.

Йосемару сидів трохи осторонь. Високий, без обладунку, в довгій темній сорочці, що ледь прикривала розгорнуту груди. Його обличчя — без шрамів. Шкіра гладка, тепла, очі золоті, не схожі на драконові. А на людські — красиві. Дуже.

Я не знала, що сказати.
Він мовчав — дав мені час.

Коли я підвелась у ванні, укутана у тонку тканину, він підійшов ближче. Взяв мою руку. Торкнувся пальця з перснем.

— Ти ще носиш це.

— Це символ, — прошепотіла я. — Шлюб. Клан. Обов’язок.

Йосемару тихо посміхнувся. В його погляді не було гніву. Тільки спокій.

— Це був шлюб для обряду. Щоб клан міг використати тебе як жертву. Щоб закріпити твою кров. Твій вогонь. І після обряду очищення ти знову вільна. Як і має бути.

Я хотіла заперечити. Хотіла сказати, що так не можна. Що перстень — не просто річ. Що обряд — не просто гра.

Але нічого не сказала. Бо десь у глибині знала: він має рацію.

Йосемару опустив погляд на мої пальці, затримався на персні.

— Ти заслуговуєш обрати. Сама. Без клану. Без жриць. Без Тіні.

Я мовчала. У голові — буря. У грудях — тиша. А всередині — відчуття, що вперше за довгий час мене не штовхають у бік, а чекають, поки я вирішу, куди йти.

 

Я сиділа в теплому молоці, спина обпиралась об гладкий край ванни, погляд був прикований до пальця, де ще вчора тремтів перстень із клятвою.

Я зняла його повільно. Поглянула востаннє. Ні жалю, ні тріумфу — лише тиша.
А тоді — кинула його. Не з гнівом, а з відчуттям, що важкий ланцюг нарешті впав.

Кільце впало об кам’яну плиту зі срібним дзвоном.
І цей звук, здавалося, поклав крапку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍