Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Звичайно, йому було важко дивитися на оселю, де їх більше немає. Тому мій талановитий чоловік сам спроєктував переобладнання дому та знайшов надійних робітників. Для нас Богдан орендував велику квартиру, що знаходилася неподалік від офісу Inwey, на Мангеттені. Та не дивлячись на багату зелень парків острова, я страшенно хотіла повернутися з дітками до передмістя.

В справах і роздумах день промайнув непомітно. Ось я почула, що Богдан відчиняє вхідні двері й дуже зраділа. Значить сьогодні вся родина сяде за стіл. Від недавньої тяжкої втрати мій коханий ще мав сумний вигляд, але як дивився на нас, оживав.

– Привіт мої хороші! Я за вами страшенно скучив! – підхопив на руки Мірчика, а я годувала донечку.

– Татку, зараз я вкладу маленьку в ліжечко й будемо накривати на стіл.

– Не відривайся, кохана, я сам. Синку, ходімо допомагати мамі! – скомандував мій Шеремет спадкоємцю й той кинувся за татом до їдальні.

– Крихітка вже не голодна? Ну все, тепер поспи... – припала я вустами до лобика Вероніки й поклала в ліжечко. А воно так незадоволено зітхнуло й сумно подивилося, що я збираюся піти.

Коли я зайшла до кухні, там вже кипіла робота. Страви підігріті й акуратно розкладені на порції. Богдан тримав Мірчика на одному коліні й розбещував його неймовірною увагою. А я мовчки дивилася на них і блаженно посміхалася.

– Смачного, Златочко! Я такий щасливий коли ви поруч, – вимовив чоловік.

Ми вклали діточок та вляглися у своє ліжко, щоб трохи пізніше, коли Мірчик засне, зайнятися солодкими справами. Але я почула виклик і побачила на екрані заплакану маму:

– Привіт, мамуню! Щось сталося? Чому ти плачеш? – стривожено запитала я її. Таке траплялося доволі рідко, чи може не було взагалі?

– Та не звертай уваги, Златко. Все вже добре. Твій дурнуватий батько у місцевій лікарні.

– Мамо, чому? – скрикнула я розуміючи, що нещастя ходять косяками!

– На буровій, чорти б її вхопили, сталась аварія. Впала велика балка. Один робітник загинув, інший покалічився, а мій ідіот відбувся незначними травмами та легким переляком. Ось такі новини, доню! Даруй, що бентежу. У вас же там ніч.

– Господи, мамо! Та кидайте ви вже ту кляту Африку і повертайтеся додому! Згадай, як мене навчала, що всіх грошей не заробиш. І скільки можна вже там сидіти? По Україні теж повно бурових. Якщо вже татові вдома не сидиться, то нехай допомагає своїм, рідним нафтовикам! – завелася вичитувати її.

– Ого! Коли це ти, доню, стала такою буркотливою? Взагалі-то це мій коник. А тепер бачу, що ти точно вся в мене, – від моєї проповіді маму трохи відпустило.

– Та як же мені не бурчати? Ви ж у нас тільки й залишилися...

– О, так! Пам'ятаю й приношу свої співчуття. Нехай тепер разом почивають з миром зятеві батьки, – не бачила теща, де наразі мій Шеремет поруч.

– Дякую, я передам. І все-таки повертайтеся до Києва, бо я за вами страшенно скучила! – чіпляюся, мов реп’ях.

– Дивна ти дитина, Златко! Який сенс нам повертатися до Києва, коли ти на іншому боці планети сидиш? – тепер увійшла до свого звичного стану мама.

– То прилітайте до нас! Скоро Богдан закінчить перебудову нашого дому. Місця вистачить для всіх, – щиро вмовляю неньку.

– Яка радість! З вогню та до полум’я. Ні, доню, ми ще тут посидимо. Батько одужає, стане обачнішим. Не хочу я вдома з однокласницями в телефоні переписуватись та ходити за капустою на базар. Це так сумно, а ти з моїми внуками Бог знає куди забралася.

– Але ж, мамо, ми страшенно хотіли залишитись у Києві. Та хіба то наша вина, що комусь захотілося обібрати Шеремета? І Веронічка, нехай почиває з миром, постраждала саме за нас, – батьки вже були в курсі справ, щодо нашого переміщення світом.

– Ну, тоді Київ постоїть поки що без нас. А все інше у вас добре?

Я не встигла відповісти, як на ліжко забралось наше дитя й, обхопивши ноут рученятами, відрапортувало:

– Бабуню, у нас все добре! А ти приїжджай до Мірчика, щоб не сумував!

До цих слів онука не було чого додати й мама знову почала витирати слізки. А мій вихований Шеремет лежав тихо й зовсім не заважав розмові, хоч на його душі безжально шкреблися сумні кішки.

Я побажала татові швидкого одужання й кинулась обіймати своїх чоловіків.

– Що сталося? – поцікавився вихований Шеремет справами моїх предків.

– Та все добре. Вони впораються. Богданчику, не сумуй! Адже дідусь з бабусею дивляться на нас з неба, правда синку? А чого ти ще не спиш?

Мірчик заліз на нас зверху й чесно відповів:

– Я почув бабуню і прибіг. А ви з татом такі гарнюні... Я вас люблю.

– Господи, наше ти золотко! Воно вже вміє заспокоювати тата з мамою. Яке світле диво у нас зростає, милий! – скинула я слізку зі щоки.

Розділ 39. Завжди з тобою

Кожен день успішного бізнесмена Богдана Шеремета складався з купи справ. А я так міцно прикипіла до домашніх турбот, що наразі не мала часу йому допомагати. Та рідний не жалівся й блаженно та стрімко виконував все сам.

Наразі бос швиденько пробігся поглядом по маркетинговій звітності в офісі Inwey, пожурив фінансиста за невиправдані витрати на офісне обладнання і взяв курс до помешкання в передмісті.

Кілька днів ми з чоловіком узгоджували варіанти оздоблення дитячої кімнати та їдальні. І тепер, коли прийняли єдино правильне рішення, Богдан викликав дизайнера.

Він виявився тямущим та ловив всі пропозиції нальоту. Коли замовник і виконавець збиралися розпрощатися, Богдану зателефонував невідомий.

– Легкої праці. До зустрічі! Слухаю, хто це? – пішов у бік авто господар.

– Містер Шеремет? – уточнив офіційний голос.

– Так це я. З ким маю честь?

– Університетський медичний центр Haccay. Ваша дружина потрапила до нас з чисельними травмами. Вона не може підписати документи. Негайно приїздіть до центру. Адресу я скинув...

...Богдан побілів, почервонів і сів на траву, бо ноги йому відмовили. Дизайнер миттю підійшов ближче й запитав: