Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Ще... Ось так! Божевільно солодко... – дихала я нерівно й гарячково, а Він обережно мучив вустами груди й наразі мені було байдуже і до свекрухи, і до дня циклу.

– Хочу сама! – рвучко перевернула його на спину й опинилася зверху. Це була одна з моїх улюблених поз. І не тому,  що панівна. Просто так я найглибше відчувала його скарб у собі, могла демонструвати хижакові свою жагу та керувати рухами як заманеться.

Я повністю задовольнилася приємною динамікою тіл, попестила його набряклі яєчка, погралася перед його очима своїми соковитими грудьми, відчула його пальці на своїй шиї та нестримно бажала вже поринути до ласого галопу.

Якось відкрила це в собі й тепер не в змозі відмовлятися від очманіло приємного трюку. Стоячи на самих руках, я складаю ніжки наче крильця й так гойдаюся, нарощуючи божевільний темп, аж доки не відчуваю серії пекучо-солодких оргазмів. Вони надихають і виснажують одночасно та просяться з мене назовні ще і ще...

У такі хвилини мій Шеремет трепетно милується шаленством коханки й настирливо просить:

– Не зупиняйся. Ти можеш ще...

Ось і зараз він тихо чекає коли я впаду, а потім вибирається нагору і входить у розбурхану вологу. Богдан невтомно робить свою справу, а я лежу напівжива та смакую відразу своє і його блаженство. Сильний співучасник прекрасної битви Кохання завмирає на хвильку й вибухає в мені дбайливо зібраним гарячим сім’ям...

– Златочко, вона вже в тобі. Наша крихітка-Вероніка... – задоволено падає поруч він.

Ми мовчки схрещуємо пальці й відпочиваємо на ліжку рівненько, мов приклеєні ляльки. Я відновлююся першою й запитую:

– Любий мій, а коли у нас вінчання, бо я щойно все на світі забула?

– Двадцятого числа та післязавтра нам ще треба зробити тебе католичкою. Підозрюю, пані, що Ви будете неймовірно щирою вірянкою, – приємно пестить він мою долоню і я його ще трішки хочу, але не маю сил.

– Богданчику, я одержимо тебе кохаю...

– Навзаєм, золотко... – промовляє Шеремет і ми відключаємося до ранку.

Десь о восьмій тридцять Богдан розбудив мене традиційним поцілунком і словами:

– Доброго ранку, моя красуне! Дякую за неймовірне єднання. Ти знову була на висоті.

Щоб не розбурхати Його вранішнього апетиту я вислизаю до ванної кімнати й там в душовій кабінці, змиваючи нічні гріхи, утаємничено посміхаюся. Ще вчора я була, наче варена курка. Але цей чоловік може робити зі мною справжні дива. Я дійсно належу Йому без меж!

– Мамо, ми тобі не дуже заважали спати? – безсоромно запитує за сніданком син.

– Та наче все, як завжди, – пирснула сміхом свекруха. – Побачимо через кілька тижнів, правда доню?

– З цього приводу звертайтеся до мого неврівноваженого чоловіка, – намагаюся бути серйозною, але не витримую й заливаюся сміхом, а потім цікавлюся: – Мамо, а наш маленький підлабузник ще спить?

– Чого це він підлабузник? Просто звернувся до мами й усе, – захищала внука свекруха.

– Ну, так! Ви ж усім миром його цьому вчили, – не стала прикидатися тупенькою я та пішла до дзеркала робити зачіску.

А задоволений нашою нічкою Богдан Шеремет, пританцьовуючи попрямував до гаража. Він вивів свого стрімкого коника й скоро, в загальному пеклі тисяч авто, ми вже пхалися в бік Нью-Йорка. Тепер мені геть не хотілося плакати. Навпаки, на розмальованих губках грала щаслива посмішка.

Через кілька днів я таки стала істинною католичкою й ми з Богданом забрали у нашого кравця смокінг для Нього і прекрасний дамський комплект для мене, аби постати перед аналоєм найкрасивішою парою на землі.

Як і було обумовлено, двадцятого числа, у чарівному приміському костелі закохана пара Шереметів, Злата і Богдан, промовляли перед сивочолим пастором обітницю бути разом вічно.

Створені одне для одного перетнулися щасливими поглядами й, серед купи запрошених, стало аж моторошно. А на руках свекрухи ніжно посміхалося свідчення нашого вірного Кохання.

– ... З цієї миті й назавжди, перед Богом і людьми ВИ навіки разом і хай єднає вас Господь! – почула я завершальні слова промови пастора та вийшла з солодкої коми.

Ми з Богданом легенько доторкнулися вустами й одночасно поринули за хмари, де майже фізично відчули поруч життєрадісні душі його тата й Вероніки. Я скинула слізки й прошепотіла:

– Кохаю, мій єдиний! Разом назавжди...

А як відлунали привітання й ми пішли з храму надвір, я наче вперше, впевнено й чітко відчула нове життя у собі. Пройде трохи часу і я вже не шукатиму бабуні з чудодійним зіллям, бо мені це непотрібно. Я стала сильною і всі негаразди мені допоможуть пройти найрідніші люди. Що може бути прекраснішим?

Розділ 38. А трохи згодом

З самого ранку Богдан помчав у нагальних справах, а наше домашнє життя закрутилось у стабільно стрімкому темпі. Я вже звикла, що варто відвернутися хоч на мить, як маленький господар починав свою шалену діяльність. Він невтомно перевіряв всі нижні шухляди в домі, але вони були надійно заблоковані. І тому наше творіння незадоволено дивилося на мене татовими жовто-зеленими хижими оченятами й настирливо прохало:

– Дай відчиню!

Я обіймала свого чарівного Шереметика й милувалася тим поглядом, що скорив мене відразу і я нарекла Богдана - «вогником». Йому це дуже сподобалось, адже сам розумів, що палає до всього: до бізнесу й кохання та навіть у розвагах Мірчик точно нагадує Його.

– Ні, синочку. Не можна. Зараз я покладу сестричку спати й ми з тобою поїмо. Окей?

– О’кей! – не образилось, а розсміялося моє диво й залюбки взялося переді мною на килимі виробляти такі фігури, що дорослій людині до голови не прийдуть. Я ж кажу: Шеремет, котрий не вміє й секунди сидіти на місці без діла.

Наразі чомусь пригадалось, як він сказав першим слово англійською і я тоді образилася. Не «мама», не «тато», навіть не «баба», а «окей». Наче дитина знала, що ця мова стане його розмовною, а Батьківщина де народився, залишиться вдалечині.

Пам'ятаю наше вінчання й розуміння, що знову вагітна. Мій коханий мріяв про дівчинку і Бог дав нам її. Ми точно знали, що назвемо її Веронікою. Так звали мою подругу, що мимоволі стала доленосною ланкою в зустрічі з Богданом. А потім вона пожертвувала собою та не зрадила нас.

Здавалося, що наразі життя Шереметів увійшло до стабільного й щасливого річища й так буде завжди. Та одного ранку ми прокинулись і не почули матінку Богдана на кухні. Старенька пані мала звичку вставати дуже рано. Вона була занадто працелюбною та знаходила справи навіть тоді, коли звечора ми все переробили разом.

І коли ми зайшли до її кімнати, безжальний тромб уже забрав бабуню Орисю у вічність. Тепер вона точно зустрілася зі своїм коханим чоловіком на небі, як мріяла. Знаєте, мені здається, що чисті душею люди йдуть з життя мирно й тихо, хоча не завжди.

Це було жахливо! На Богдана, як і після смерті батька, важко було дивитись. Я також систематично хлюпала носом, бо за час проживання з пані Орисею під одним дахом не пам’ятала зі свекрухою жодної сварки. Вона була настільки життєрадісним і щирим божим створінням, що навіть з моїм упертим характером, ми вживалися мирно. Та мені знову треба спрямувати всі свої старання аби зарадити болю коханого чоловіка.

Слава Богу, що наша крихітна Веронічка, яка народилася трішки раніше належного терміну, вже набрала нормальної ваги. Цього разу я була дорослішою та вміла сприймати життя гнучко, тому молока в мене знову було завались. А наше крихітне синьооке диво, не відаючи про трагедію з бабусею, дарувало чарівну посмішку.

Мережевий бізнес Шереметів тримався на належному рівні. Зірок з неба у Нью-Йорку ми не хапали та на життя вистачало. А ще, залишившись тепер без батьків, Богдан загорівся стрімкими змінами.