Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Щоб я не могла чинити спротиву, він підхопив мене на руки й виніс з нашого офісу, однією рукою натиснувши код замка та сигналізацію. Я відчувала його шалену силу і те сп’яніння передавалось мені теж. Наразі хтось із працівників інших служб побачив наш «похід» й здивовано посміхнувся. Та мій Шеремет миттю відреагував і відповів на допитливий погляд так:

– Вона дала згоду стати моєю дружиною!

Тепер кілька чоловіків, що не знали нас особисто – аплодували та з привітаннями пропускали по скляному коридору до ліфта.

– Босе, ти сьогодні просто сам не свій! Постав на землю, я ж ще не вагітна й можу ходити, – розсміялась я, але зробила це даремно. В такому стані він, здається, міг виправити цей недолік прямо тут, в автомобілі.

– Невже? Тоді я урочисто обіцяю, що після сьогоднішньої ночі це твердження стане помилковим, – ще більше завівся він.

– Коханий, я знала, що ти ненормальний, але ж не думала, що аж настільки! – намагалась вирівняти ситуацію я. Та де там!

– Ти ще так багато про мене не знаєш, Златочко моя золота! – хвацько вів однією рукою Мерседеса він, а іншою намагався знайти у приймачі щось веселеньке.

Звичайно я відчувала, що повернення живими й здоровими до Штатів, зняття звинувачень, деякий підйом в бізнесі, злагода в домі та сьогоднішні новини про синочка – зробили з мого чоловіка просто некерованого супергероя. Я була рада, але ж відносно ночі він точно не пожартував та й цикл зараз знову був не на мою користь. І навіщо я тільки сказала йому в запалі колись про ту «футбольну команду»? А він все запам’ятав та прийняв серйозно. Я ж була тоді ще шалено закоханою дитиною й несла Бог знає що. Ні, я й досі гаряче кохаю свого хижака й точно ніколи не перестану втрачати розум від його бажань та коритись неймовірно солодкій волі, але ж виходить, що під вінець я піду вже з новим токсикозом. О, Господи!..

– Чого ти притихла, зіронько моя ясна? – сяяв його яскравий погляд і вже обмацував мої груди, що так і не повернулись до дівочого другого розміру й тепер виглядали привабливо на всю четвірочку.

– Боюсь заважати, бо керуєш ти зараз як хлопчисько, що вперше вкрав у батька авто на годинку...

А Богдан розсміявся таким щасливим і шаленим сміхом, що краще б я змовчала.

– Як точно ти завжди все помічаєш, моя чарівнице! А я й відчуваю себе саме так і не хочу нічого змінювати! Я наче літаю...

От бачите, ну хіба я не розумниця? Ще годину тому схарактеризували його стан саме так, як він підтвердив. Тепер головне було цілими «долетіти» додому за місто.

– Богданчику, а тобі там в Інтерполі нічого не наливали? Хоча від спиртного ти не так виглядаєш. Це скоріше від того, що наш хлопчик заговорив. Але ж перше слово – то ще не розмова. І я хотіла, щоб він, наприклад сказав «тато». Ну, чи «мама» вже наостанок, – намагалась розмовляти я з Шереметом, як зазвичай це роблять лікарі з хворим, коли тому тяжко. Але ж Богдану тепер, навпаки, було через край добре.

– Та скаже він ще і тато, і мама. Ось донечку народимо і вона обов’язково вимовить першим твоє ім’я. Я спеціально буду її цілими днями цілувати, з твоїм іменем не вустах, – його відповідь зовсім не потребувала коментарів. Я тільки зітхнула і ми заїхали в наш двір.

Пані Орися з Мірчиком на руках вийшла нас зустрічати й виглядала вона зараз копією власного сина. Інколи подібність Шереметів мене зачаровувала, а інколи обурювала. Адже я була у їхньому таборі наче та біла ворона. Прийдеться таки, мабуть, народити хоч когось схожого на мене. Ну, ось тепер і мене накрило! Може це щось інфекційне?

– Привіт матусю! Привіт, моє кохане дитятко! – підхопив Богдан синочка на руки й почав підкидати, наче ту кульку. Свекруха теж сміялась, а мені вже було не до жартів:

– Богдане! Що ти з дитиною робиш? Він же може впасти, або злякається, – захищала я найдорожче. А він тільки притискав хлопчика до грудей, цілував, а потім знову й знову повторював оті каскадерські штучки.

– Хто? Наша крихітка – он яка смілива! Так, маленький? Він від київських бандюків вирвався, а тут злякається? Що наша матуся таке говорить?.. Мамо, а ти вже зателефонувала пастору? – нічогісінько не забував мій Шеремет та знову нагадав той страхітливий вечір, коли наче злочинниця, я тікала з рідного міста. Мені стало дуже сумно.

– Так, синочку. Він чекає вас у костелі в будь-який день і час, – почула відповідь свекрухи та розради зовсім не отримала.

– То, може до ночі ще й встигнемо зайти та обговорити все? – поглянув на мене нестримний чоловік.

– А, може, ми спочатку всі поїмо? Мамо, Мірчик не голодний? – взяла владу в свої руки я, й не чекаючи відповіді, попрямувала по східцях в дім.

Шеремети мовчки обмінялись допитливими поглядами та не перечили мені, коли чули подібний тон.

– Та ні, доню! Я його тільки-но погодувала, а вам вже накрила у їдальні.

«Яка шустра!» подумала я про свекруху. «Не встигнеш щось запитати – як уже виконано. Ну, точно як її синочок!»

Такою я була ще й через те, що всі ці дні мене гризла одна-єдина думка, хоч вона була вже фактично непотрібною. Адже Шеремети за мене вирішили, що заради щастя нашої сім’ї, я повинна змінити віросповідання? Я вже згадувала, що ніколи не була фанатичною православною християнкою, але ж і «перехрещуватись» ніколи раніше не збиралась. А тепер знову відчувала себе коровою, тільки вже не через великі груди, а через те, що наче ведуть на шворці і я корюся. Ну, запропонуйте, мені хто-небудь інший вихід, бо я його не бачу! Я зустріла й навіки покохала католика і він хоче лише нашого щастя та обвінчатись. Що тут такого дивного, чи крамольного? Звичайні бажання відповідального чоловіка. Але ж чому мені так соромно, наче я зраджую саму себе, а заодно ще й усіх тих, хто стояв в церкві, коли мене хрестили? І це ще мама з татом не знають про мою зраду своїй вірі... Господи, допоможи! Тому, що я думаю: ти десь там у височині єдиний для всіх, а то вже люди напридумували собі різних мов, течій, сповідань! Ну навіщо? Говорили б всі однією мовою, молились єдиному Господу й не мучилась би я зараз в оцих стражданнях, які сама знаходжу собі тоді, коли доля не підкидає чогось гіршого... Хоч з іншого боку, якби всі говорили однією мовою, то щоб тоді робили тисячі викладачів та перекладачів? Це я вже знову згадала про рідненьку маму...

– Златочко, тобі додати цього салатику? Ти ж чогось сьогодні нічого не їси, хоч і просила, – взялась доглядати за мною біля столу свекруха та знову допитливо поглядала на Богдана так, наче ми вже зробили нову дитинку.

– Дякую, мамо. Все дуже смачно, як завжди. Я просто трішки замислилась. Вибачте, – взяла я у пані Орисі з рук салатницю та поклала собі трішки, тільки щоб не образити її.

Богдан в цей час тримав на руках Мірчика й вони весело годували один одного свіженькою фетою. Інколи ми вже дозволяли нашому хлопчику з’їсти шматочок чогось «дорослого». Я милувалась їх спілкуванням і тяжкі думки про зраду своїй вірі дещо відповзли з моєї відповідальної голови.

– Так скажи ж мені, маленький: як у тебе сьогодні справи? – не відставав Богдан від сина. – Все о’кей?

А малеча розсміялась своїм чарівним сміхом, заплескала в долоньки й голосно та чітко сказала:

– О’кей!

– Моє ж ти золотко! – традиційно кинувся гратися Богдан з поцілунками животика нашого говіркого англомовного синочка. – Бачиш, матусю, у нас все о’кей! А тепер, синочку, скажи «мама». Мама!

Те що я почула зараз точно вивело мене з рівноваги, бо дитина яку я нещодавно народила в страшних муках, знову розсміялась, наче з мене й чітко додала:

– Тата!.. – я дуже кохаю свою сім’ю, але це вже було занадто!

Зате мій Шеремет від сказаного був в такому захваті, що я сьогодні вже точно не хочу сідати з ним у автомобіль.

– Мамо! Давай свою наливочку. Я навіть не думав, що сьогодні такий блаженний день. Пробач, кохана! Ну, що візьмеш з чоловіків? Обіцяю: донечка перше слово обов’язково скаже «мама».

– А що в нас уже планується донечка? – не витримала свекруха і, нахилившись, тихенько спитала таке у власного сина. Та я ж не глуха!

– Мамо! Всьому свій час, – відчув мій збурений настрій Богдан. – Неси, будь ласка, випивку!

Я допорпалась у тарілці та, подякувавши свекрусі за смачну вечерю, пішла перевдягтись до церкви. О, Господи! До костелу... І це ж мені ще пощастило, що не треба приймати буддизм або іслам. Ой, Златко, чого ти така смикана стала? Ну, обвінчаєшся ти зі своїм коханим Шереметом та й будете жити довго і щасливо. Дивись яка стала мазана! Готувати тобі не треба, прибирати не треба, за синочком свекруха дивиться як за власною душею, чоловік тебе кохає ніжно й гаряче, він багатий красивий і вірний, у вас є улюблена справа і непогане житло... Перераховувати життєві блага далі, чи вже вистачить? А пам’ятаєш, як сиділа одна в чотирьох стінах, без батьків, без роботи, без будь-якої перспективи? Хіба тоді було краще? Чи може тоді, коли взагалі вас ні за що хотіли вбити якісь відморозки? Хіба Нікусі на небі зараз ліпше? Так, ось на цьому треба зупинитись! Я готова йти з моїм коханим куди завгодно, бо він дав мені життя про яке я й не мріяла. Але ж людині завжди чогось не вистачає... І почула:

– ... Де моя крихітка? Пішли, обговоримо деталі з отцем Захарієм, а потім після храму, я хочу бути з тобою у нашому ліжечку таким, яким ще ніколи не бував. Адже скоро нам промовляти клятву, щоб навіки стати єдиними перед Богом і перед людьми.

Розділ 37. Навіки разом

У католицькому храмі мені неймовірно сподобалось. Ні, я звичайно бувала в Києві на концерті органної музики у нашому величному музеї-костелі святого Миколая. А ще коли їздила з батьками по туристичній путівці до Варшави. Ми тоді навіть випадково потрапили на вінчання в один з дивовижних костелів під скляним куполом... Але ж якось ніколи не думала, що сама стану католичкою і це тепер буде моя церква. І священник мені теж сподобався. Такий милий сивий дідусь в гарній рясі. Він прийняв нас дуже люб’язно, розповів про обряди прийняття католицької віри, а також про майбутнє вінчання і ми пішли додому.

– Златочко, чого ти сьогодні така сумна? – не відставав від мене Богдан, а я сама не знала: чому? Накотилось якось все відразу! Це «перехрещення», вінчання, спогади про Вероніку, яка не зможе бути присутньою ні на одній з наших церемоній. Мої батьки будуть дуже далеко в момент, коли їх єдина донька обвінчається зі своїм коханим та ще й не в Київському храмі, а за океаном! І маленький Мірчик порадував сьогодні всіх, окрім мене. Чому він сказав: тато, а не мама? Ого! Це вже егоїзм, Златко! Продовжуй нагнітати, а ще краще – поплач. Ти ж раніше це дуже любила робити.

– Все нормально, Богдане. Трішки стомлена, тільки й всього, – намагалась я відповідати рівно, але коли він почув оте «Богдане», Шеремета наче струмом ударило.

– Оце вже щось зовсім новеньке. Так ти мене ще зроду не називала. А де ж «коханий», «вогник», «сонечко»? Я не жаліюсь, просто бачу, що з тобою діються дивні речі. А я не в змозі ні зрозуміти, ні допомогти, – заглядав мені в очі він своїм чарівним поглядом і я не витримала.

– Будь ласка, можна я поплачу? Просто так, бо дуже хочеться, – випалила я.

– Ну, ти ще запитай у мене: чи можна дихати, рідненька! Ти в праві робити все, що забажаєш. Коли я забороняв тобі хоч щось? Ну, хіба що не можна мене кидати й не кохати, а все інше – як побажаєш. Просто я хочу допомогти, бо ти мені завжди допомагаєш. От тільки не знаю: чим і як, – пестив він мої плечі та здавався зовсім розгубленим.

– Добре, я передумала. Пішли побажаємо Мірчику спокійної ночі та будемо лягати спати. Завтра буде новий день, та сподіваюсь, все зміниться на краще, – взяла я коханого за руку і ми пішли на територію свекрухи. Вона вже виконала всі гігієнічні дійства з малечею та вкладала його в ліжечко. Мірчик побачив нас і миттю підвівся та з посмішкою на гарненькому татовому личку чітко і ясно вимовив:

– Мама! – а потім простягнув до мене рученята й сльози самі ринули з моїх очей. Тільки тепер не через тугу, а від щастя. Я підхопила своє тепленьке диво і пригорнула та не могла натішитись сином:

– Ти ж наш говіркий хлопчик! Тепер кожного дня будеш радувати нас новими словами?

А мої дорослі Шеремети тільки змовницьки переглядались між собою та здавалось були страшенно раді, що мене відпустило. Це потім я дізнаюсь, що свекруха весь вечір, поки ми ходили у храм, молила малого сказати «мама» й він здався. Взагалі, я здогадуюсь, що в тій маленькій голівці розуму не менше, ніж у його татка. Та для цього ще треба рости й навчатись. Але наразі я була дуже щаслива! Ми побажали пані Орисі добрих снів та й пішли до своєї спальні.

– Скажи, що тобі вже не сумно. Ну, будь ласка, – пригортався до мене Богдан, а я чомусь дуже сподівалась, що він забуде про обіцянку робити сьогодні Веронічку...

Та я помилилась! Бо якщо вже Богдан Шеремет забрав щось у свою неймовірно цілеспрямовану голову, то вибити звідти його плани не зможе ніяке чудо світу.

– Скажи, коханий, а фраза про те, що в мене голова болить не спрацює? – посміхалась я.

– А вона в тебе болить? – на диво турботливо спитав він, але я не змогла перед ним лукавити.

– Звичайно, ні! Зі мною все в порядку, сонечко-вогнику-котику... Так краще? – вирішила бути нормальною я і не гнівити Бога своїми вигаданими напастями, бо на сьогодні всі вони були надумані й легко переборні.

– Значно краще! – наблизився до моїх губ чоловік та намагався звабливо доторкнутись, але спеціально зволікав і збурював мій нестримний апетит. – Як же я тебе хочу, чародійко моя...

Він взяв мою руку й поклав на те неймовірне диво, від якого з першого разу я просто втратила розум.

А сам тихенько доторкнувся до моїх вуст і відпустив. Нахилився нижче і доторкнувся до грудей, а потім повернувся до губ і знову зволікав. Далі провів пальцями по моєму вже збудженому животу і теж зупинився...

– Коханий, я вже згодна на все на світі, – затремтіла я.

– Але ж мама ще не спить, – шаленів поглядом він і хитро посміхався, розуміючи, що скоро просто не зможе мене зупинити. Та свекруха вже чула з нашої половини такі «пісні», що здивувати її буде важко. Тоді я взяла його долоню і поклала на гарячу й вологу поверхню нижче живота.

– З іншого боку ми вже пообіцяли бабуні онучку! – пестив мій ніжний коханець там, де я попросила і я почувала себе вже розпаленою тигрицею.

– Ще... Богданчику, божевільно солодко, – задихалась я, коли він настирливо цілував мої груди й мені було наразі байдуже, що почує свекруха і який у мене день циклу. – А можна тепер я?

З силою перевернула я коханого на спину й забралась нагору та загнала його жадане диво в себе по самі вінця. Господи! Як же мені було зараз добре... Я мліла й нестерпно стогнала та розливалась гарячою вологою, а мій хижак був покірним і блаженним. Він милувався шалено збудженою жінкою та відчував, що зараз станеться те, про що так мріяв. Коханий влив в мене все, що спеціально збирав у собі кілька днів. Я приречено впала на живіт і, тихенько посміхаючись, промовила:

– Ловись, Веронічко, велика й маленька... Тепер ти щасливий, все як хотів?

Богдан лежав поряд знесилений і піднесений, але відповів так:

– Я хотів і хочу з тобою всього на світі, кожен день і час, все довге й щасливе життя та невтомно дякуватиму Богу за небесний дар на ім’я: моя божевільно кохана дружина Златочка...

– Містере Шеремет, не підлещуйтесь. Бо коли я слухаю як промовляє до мене твоя душа, мені стає навіть страшно. Залишилось трішки почекати. А коли отець Захарій призначив нам дату вінчання? – уточнила я, бо від своїх дурних переживань в храмі зовсім не слухала його.

– Двадцятого числа, хіба ти не чула? А ще нам післязавтра треба зробити з тебе католичку, – пестив він долонею мою спину і це було, як завжди, дуже приємно.

– Добре, робіть зі мною все що захочете, мій солодкий повелителю. Я ж не пручаюсь, бо кохаю Вас більше за життя! – відповіла я й блаженно заснула.

Прокинулась серед ночі й хотіла піти вимитись, але мій повелитель не дозволив. Він ще кілька разів закріпив своє ніжне й шалене зваблення власної дружини та тільки тепер був упевнений, що виконав обіцянку, дану звечора своїй мамі.

– Вітаю, незнайомко! Як почуваються мої дівчатка? – промовив вранці мій хижак і знову взявся б за своє, але тут я весело втекла від нього в душ. А коли вийшла звідти, свекруха вже чаклувала на кухні й готувала нам сніданок. Богдан ходив з бритвою в руках і всі були якісь загадкові та піднесені.

– Мамо, ми тобі не дуже заважали спати? – перло щастя з мого нестримного коханого.

– Та наче все, як завжди, – пирскала сміхом свекруха. – Побачимо через кілька тижнів, правда доню?

– З цього приводу звертайтесь ось до цього ненормального чоловіка, – намагалась бути серйозною я, але не витримала й весело розсміялась, а Шеремети дружно підтримали мене. Дійсно, ранок видався набагато кращим минулого вечора. – Мамо, а маленький підлабузник ще спить?

– Чого це він підлабузник? – захищала внука свекруха.

– Ну тому, що вчора ви всі відчували мої нерви та намагались підлещуватись. Я ж бачила! А манюній Шеремет більше за всіх. «Мамо!» та ще так лагідно, наче дорослий.

– А він і є дорослий! Це Веронічка ще маленька, а Мірчик уже дорослий, – допивав каву Богдан і його просто розпирала гордість.

– Господи! Дай цим людям трохи розуму, – зітхнула я та за обидві щоки наминала смачнючі свекрушини канапки. – Дякую, мамо! На обід нас не чекайте. Ми з Богданчиком поїдемо на примірку до кравця, а потім ще дещо треба купити, – поцілувала я свекруху в щоку та й пішла робити зачіску.

– Ну, ти синку, орел! Усі сусіди чули, як ви вночі робили Веронічку. Чого вона в тебе так стогне, наче ти з неї шкіру живцем здираєш? – відверто спитала мати у сина.

– Мамо! Я куплю тобі снодійного. Спати вночі треба, а не слухати пісні про кохання, – тепер поцілував матір в лоб Богдан Шеремет та пританцьовуючи пішов на вихід. Він вивів з гаража нашого коника й скоро, в дружньому пеклі тисяч авто, ми помчали в бік Нью-Йорка. Дивно, але сьогодні мені зовсім не хотілось плакати, і ніякі інші проблеми вчорашнього дня не хвилювали задоволену і впевнену в собі та щасливому майбутньому жінку.

Через кілька днів я таки стала істинною католичкою і ми з Богданом забрали у гарного кравця: він новенького костюма, а я вишукану сукню з накидкою в тон, щоб вінчатися, як найкрасивіша пара на землі.

А двадцятого числа, у прекрасному приміському костелі закохана парочка Шетеметів: Злата і Богдан – стояли перед сивочолим пастором і промовляли за ним клятву, що об'єднала душі та тіла перед Господом. Знаєте, не хочу гнівити небеса, але якби навіть ми не були зараз у храмі повному свідків, то все одно відчували б себе народженими одне для одного. Це розуміння прийшло відразу, як тільки вперше перетнулись НАШІ очі, хоч я чомусь не довіряла долі та намагалась чинити опір. Зате наразі я щиро дякувала Богу за чарівне створіння, яке примостилось на руках у свекрухи й було неперевершеним підтвердженням нашої з чоловіком любові й відданості.

– ...З цієї миті й назавжди, перед Богом і перед людьми ВИ навіки разом і хай єднає вас Господь! – почула я завершальні слова промови пастора і вийшла з солодкої коми. Ми з Богданом ніжно доторкнулись вустами та одночасно поринули кудись за хмари й майже фізично відчули поряд з собою життєрадісні душі його тата і Вероніки. Я скинула кілька слізок та одними вустами повторила тому, хто утопав в мені зараз щасливими жовто-зеленими очима:

– Кохаю мій єдиний! Навіки разом!

І вже наступної миті, так само як вперше - чітко і ясно, відчула страшенно неприємні симптоми нудоти й запаморочення та зрозуміла, що диво сталося. Пройде зовсім небагато часу і я пошкодую, що тут немає бабуні з чудодійною травичкою, але тепер я сильна як ніколи й вірю, що всі негаразди зможу пройти заради народження нової крихітки. Адже немає нічого прекраснішого і важливішого, ніж зігріти душу новим життям на землі.

Розділ 38. А трохи згодом

З самого ранку Богдан помчав у нагальних справах, а наше домашнє життя теж закрутилось у стабільно стрімкому темпі. Я вже звикла, що варто відірватися хоч на мить, як маленький господар починав свою шалену діяльність. Він невтомно перевіряв всі нижні шухляди в домі, але вони були надійно заблоковані. Я ніколи не сперечалась, а лише милувалась нашим з Богданом творінням. Ось і тепер він дивиться на мене татовими жовто-зеленими хижими оченятами та настирливо просить:

– Дай відчиню.

А я щасливо сміюсь, бо бачу перед собою істинного Шеремета. Той погляд такий чарівний і вогняний. Мабуть, саме тому одного разу я назвала коханого Вогником і йому це дуже сподобалось. Адже він горить у всьому: в бізнесі, в коханні, навіть у розвагах, а Мірчик росте його точною копією.

– Ні, синочку. Не можна. Зараз я покладу сестричку і ми з тобою теж поїмо. О’кей?

– О’кей! – не образилось, а розсміялось моє диво й залюбки взялось переді мною на килимі виробляти такі фігури, що дорослій людині до голови точно не прийдуть. Я ж кажу: Шеремет! Не вміє ображатись та ні секунди не сидить на місці.

Наразі чомусь пригадалось, як він сказав першим саме це слово, тобто англійською, і я тоді образилась. Не «ма-ма», не «та-то», навіть не «ба-ба», а «о’кей». Наче дитина знала, що саме ця мова скоро стане його розмовною, а Батьківщина де народився – буде дуже далеко. Потім наш Мірчик зіп’явся на ніжки, а ще ми обвінчались і я зрозуміла, що вдруге вагітна. Мій коханий мріяв про дівчинку і Бог нам її подарував. Ми точно знали, що назвемо її Веронікою. Так звали мою подругу, що мимоволі була колись посередницею нашої з Богданом зустрічі. А потім вона стала жертвою нахабних шантажистів, але нас не зрадила.

Здавалось, що наразі життя сім’ї Шереметів увійшло в стабільне та щасливе річище і так буде вічно. Та одного ранку ми прокинулись і не почули матінку Богдана на кухні. Старенька пані мала звичку вставати дуже рано. Вона, як всі неперевершені українки, була дуже працелюбною та знаходила справи навіть тоді, коли звечора ми переробили всю домашню роботу разом.

Отже, коли ми зайшли до її кімнати, безжальний тромб уже забрав бабуню Орисю у вічність. Тепер вона точно зустрілась зі своїм коханим чоловіком на небі, як і мріяла. Знаєте: я вірю, що саме чисті душею люди йдуть з життя мирно й тихо, хоч можливо хтось зі мною не згодиться.

Все одно це було жахливо! Як і після смерті тата, на мого Богдана тяжко було дивитись. Я теж не могла стриматись і хлюпала носом, бо за час проживання з пані Орисею під одним дахом не пам’ятала зі свекрухою жодної сварки. Вона була настільки життєрадісним і щирим божим створінням, що навіть з моїм упертим характером – я не могла чинити їх спротиву. Та наразі свою впертість я повинна була спрямувати на допомогу моєму єдиному, щоб впоратися зі смутком.

Слава Богу, що наша крихітна Веронічка, яка народилась трішки раніше належного терміну, вже набрала нормальну вагу. Цього разу я була дорослішою та вміла сприймати життя стійко і гнучко, тому молока в мене було хоч роздавай. А наше маленьке синьооке диво, не відаючи трагедію з бабусею, щиро дарувало чарівну усмішку і на пухкеньких щічках вигравали спадкові татові ямочки.

Маркетинговий бізнес Шереметів тримався на належному рівні. Зірок з неба у Нью-Йорку ми не хапали та на життя вистачало. А ще, залишившись тепер без батьків, Богдан загорівся стрімкими змінами. Звичайно, йому було важко дивитись на оселю, де їх більше немає. Тому мій талановитий коханий сам спроєктував реконструкцію дому і знайшов надійних підрядників. Ми ж з дітками перебрались до орендованої чотирикімнатної квартири, що знаходилась неподалік від нашого офісу Inwey, на острові Манхеттен. Та не дивлячись на багату зелень парків на території острова – я страшенно хотіла з дітками повернутись за периметр гамірного міста.

В справах і роздумах день промайнув непомітно. Ось я почула, що Богдан відчиняє вхідні двері й страшенно зраділа. Значить зараз вся сім’я сяде за стіл. Від недавньої тяжкої втрати мій коханий мав ще дуже сумний вигляд, але глянувши на нас, він підхопив Мірчика на руки сина та піднесено промовив:

– Привіт мої хороші! Я за вами всіма страшенно скучив. Не можу я довго без вас.

Я тримала донечку на руках, а наш татко поставив Мірчика на килим, обійняв нас з донечкою і поцілував мене в голову.

– Богданчику, зараз я вкладу маленьку та будемо накривати на стіл.

– Не відволікайся, кохана, я сам. Синочку, ходімо працювати! – скомандував мій чоловік своїй маленькій копії й вони кинулись на кухню. А я сиділа та мліла від щастя.

– Крихітка вже не голодна? Ну все, тепер рости... – поцілувала я Веронічку в лобик і поклала до ліжечка. А воно так незадоволено зітхнуло й сумно подивилось, як я йду. Але ж я повинна віддати свою любов ще двом красунчикам-Шереметам.

Коли я зайшла до кухні, там вже кипіла робота над столом. Все підігріте й акуратно накрите. Під час вечері Богдан тримав Мірчика на одному коліні та, як завжди, розбещував його неймовірною увагою. А я мовчки дивилась на них і просто блаженно посміхалась. Зараз мій колишній бос, що з першої зустрічі відчував кожен мій подих, звичайно розумів цей стан і тому ніжно промовив:

– Смачного, Златочко! Я такий щасливий коли ви поруч.

Потім ми з Богданом готувались викупати діток. Це був наш «вистражданий» ритуал, який тепер обоє згадуємо з розчуленою усмішкою. Адже коли в нас народився Мірчик – бабусі перебували в доброму здоров’ї, але ж не поруч! Мої батьки знаходилися в Катарі, допомагаючи видобувати там нафту. А пані Орися тільки-но сумна повернулась назад до Львова і теж не могла нам підсобити. Пам’ятаю, як ми начиталися в мережі відгуків медичних світил та молодих батьків і, з горем пополам тремтячими руками, вперше викупали крихітну дитинку. Вдруге було легше, втретє ще легше, а потім ми відчували себе просто профі! Тому тепер, купаючи Веронічку, ми поглядали одне на одного так, наче дивились еротичний фільм. Дійсно, купання малечі нагадувало нам буремні київські часи в орендованій квартирі на Лумумби.

Ну і звичайно ж, безпосередню участь у процесі купання сестрички намагався приймати наш працелюбний та цікавий до всього на світі Мірчик. Ванна кімната у нас доволі велика, але ж чарівний маленький помічник сунув свої рученята до ванночки та суттєво заважав. Якось, щоб не травмувати крихітку ми замкнулись від нього і тоді з хлопчиком сталася така істерика, що довелось викликати лікаря. Тому тепер ми набирали йому трохи води у велику ванну, давали багато іграшок та поряд виконували свою стерильну місію купання донечки. Ось так і виходили зі складних життєвих ситуацій та були безмежно щасливими!

Ми вклали діточок та вляглися у своє ліжко, щоб трохи пізніше, коли Мірчик засне, зайнятися своїми солодкими справами. Але я почула виклик і побачила на екрані заплакану маму:

– Привіт, мамуню! Щось сталося? Чому ти плачеш? – стривожено запитала я. Таке траплялось занадто рідко, в основному колись на зв’язку з нею ридала саме я. Це коли ми з Богданом ще не розуміли, що існувати одне без одного не зможемо.

– Та не звертай уваги, Златочко. Все вже добре. Твій дурнуватий батько у місцевій лікарні.

– Мамо, чому? – ще більше занепокоїлась я розуміючи, що щастя ніколи не буває довгим!

– На буровій, чорти б її вхопили, сталась аварія. Впала велика балка. Один робітник загинув, інший покалічився, а мій ідіот відбувся незначними травмами та легким переляком. Ось такі новини, доцю!

– Господи, мамо! А чому б вам вже не кинути ту Африку та й не повернутись до Києва? Пам’ятаєш ти мене навчала, що всіх грошей не заробиш. А самі чомусь не слідуєте цьому життєвому правилу. Та й скільки можна там сидіти? По Україні теж маса бурових. Якщо вже татові вдома не сидиться, то допомагав би своїм рідним нафтовикам! – завелась я невдоволено.

– Ого! Коли це ти, доню, встигла стати такою буркотливою? Взагалі-то це мій коник був. А тепер бачу, що ти точно вся в мене, – від моєї «проповіді» мамі здається трохи відпустило.

– Та як же мені не бурчати? Ви ж у нас тільки й залишились. У Богданчика тепер тільки всі ми, тому не лякайте страхіттями.

– А! Так, я пам’ятаю. Ти казала, що Орися померла. І як твій зірковий Шеремет це пережив? – Богданова теща навіть у своїх проблемах була незмінним стервом.

– Мамо! Та не дай тобі Боже дізнатися: «Як»! Ось ти зараз плакала через травми тата, а в нього та травма вже навіки. Але я поряд і у нас все буде добре. А ви кидайте свою пустелю та повертайтесь додому. Я дуже скучила!

– Дивна ти дитина, Златко! Який сенс нам повертатися до Києва, коли ти на іншому боці планети сидиш? – тепер увійшла у свій звичний стан мама.

– То прилітайте до нас! Скоро закінчується перебудова нашого будинку. Місця буде багато, тому зможете залишатись скільки захочете, – щиро вмовляла я неньку.

– Яка радість! З вогню та в полум’я. Ні, доню, ми ще тут посидимо. Батько одужає, стане обачнішим. Не хочу я вдома з однокласницями в телефоні переписуватись та ходити за капустою на Бесарабку. Сумно це все. Та й ти з моїми внуками далеко забралась.

– Але ж, мамо, ти знаєш: ми страшенно хотіли залишитись у Києві. Та хіба то наша вина, що комусь здалося наче ми їм винні? І Веронічка нехай почиває з миром, бо постраждала саме через нас. А я дуже сумую за Бесарабкою й каштанами, але поки ризикувати крихітками не можу.

– Ну, значить тоді Київ постоїть поки без нас усіх. То як у вас: все добре?

Я не встигла відповісти, як на ліжко забралось наше дитя і, обхопивши ноут рученятами, продзвеніло:

– Бабуню у нас все добре! А ти приїжджай до Мірчика! Я скучив.

До цих слів онука не було чого додати й мама знову почала витирати слізки. А мій вихований Шеремет лежав тихо й зовсім не заважав сімейній розмові, хоч на його душі безжально шкреблися сумні кішки.

Я побажала татові швидкого одужання та кинулась обіймати своїх чоловіків.

– Що сталося? – простив невиховану тещу мій чарівний чоловік.

– Та все добре. Вони впораються. Прошу, Богданчику, не сумуй! Адже дідусь з бабусею дивляться на нас з неба, правда синку? А чого ти ще не спиш?

Мірчик заліз на нас зверху та з посмішкою обіймав обох.

– Я почув бабуню. А ви гарнюні... – підлещувалося дитя.

– Господи, ти ж наше золотко! Воно вже вміє заспокоювати тата з мамою. Ось яке диво у нас росте, – скинула я слізку зі щоки.

Розділ 39. Завжди буду з тобою

Кожен день Богдана Шеремета складався з цілої купи справ. А я так міцно прикипіла до наших діточок, що на жаль не могла йому допомагати, ні в бізнесі, ні в питаннях перебудови заміського будинку. Та він не жалівся, а навпаки блаженно й стрімко виконував все сам.

Наразі бос швиденько пробігся поглядом по маркетинговій звітності в офісі Inwey, пожурив нашого фінансиста за невиправдані витрати на офісне забезпечення та взяв курс до помешкання у передмісті. Кілька днів ми з чоловіком узгоджували варіанти оздоблення дитячої кімнати та їдальні. Тепер все це потрібно було продемонструвати та обговорити з дизайнером. Словом: рутина, без якої проєкт застряг. А я вже страшенно хотіла, щоб Мірчик та Вероніка дихали свіжим повітрям нашого саду, а не чадним кліматом гігантського міста.

Дизайнер був тямущий та ловив всі пропозиції, як кажуть «нальоту». Коли вони майже все узгодили, Богдану зателефонував невідомий. Але для бізнесмена Шеремета «невідомих» абонентів не існувало хоча б тому, що будь-який дзвінок міг нести бізнесову інформацію.

– Ось ці варіанти й залишимо. Слухаю? – відійшов вбік від дизайнера він.

– Містере Шеремет? – уточнив офіційний голос невідомого.

– Так це я. З ким маю честь?

– Університетський медичний центр Haccay. Ваша дружина потрапила до нас з чисельними травмами. Вона не може підписати документи. Негайно приїздіть до центру. Адресу я скинув...

...Богдан побілів, почервонів і сів на траву, бо ноги йому відмовили. Дизайнер миттю підійшов та запитав:

– Пане Богдане, що з Вами?

Не дивлячись на те, що мій Шеремет був людиною стійкою до найрізноманітніших викликів – наразі в його голові промайнуло, мабуть, все життя. Не тільки зі мною, а все взагалі! Тремтячим не своїм голосом він перепитав:

– Коли мою дружину до Вас привезли?..

– Ще вночі, але тоді вона була в такому стані, що добитися хоч якоїсь інформації не було можливості. Зараз її життю нічого не загрожує та курс довгої реабілітації треба повністю пройти.

Ось тепер Богдан безсило заплющив свої гарні очі й видихнув:

– Перепрошую, але тут якась помилка. Моя дружина і діти вночі та вранці були вдома зі мною і ніяких страшних пригод, слава Богу, не переживали. Шереметів на світі багато. Розпитайте краще: хто її чоловік?

Він мляво підвівся на ноги та після пережитого миттєвого стресу ще важко дихав і відчував, як шалено б’ється в грудях перелякане до нестями серце. А далі почув:

– Леслі Джонсон, а в шлюбі з Вами – Шеремет. Хіба це не Ваша дружина?

– О, Господи! Тільки цього мені й не вистачало... – не стримався вишколений бути «лицем напоказ» Богдан. – Так, колись була й дуже недовго, та навіть про те я щиро шкодую. А чому Ви телефонуєте саме мені? У неї ж, здається, є родичі?

– Тому, що вона згадала лише Вас, – повеселішав голос на тому кінці.

– Ну, так звичайно. Кого ж іще їй згадувати, коли припече? Не своїх же наркотичних дружків. А що з нею сталося? – відходив від «краю прірви» Шеремет.

– Тобто Ви в курсі її історії хвороби? Саме так. Під час передозування, скоріше за все її й побили, а вже наша служба доставила сюди, – розповідав медичний працівник та, зрозуміло, жадав оплати рахунку.

– Зробімо так. Те, що вона мені наразі ніхто, Вам звичайно нецікаво. Як і те, що я маю прекрасну щасливу родину та крихітних діточок, що потребують моєї уваги більше, ніж колишня модель-наркоманка. І до її життя мені абсолютно байдуже. Просто скиньте рахунок за її лікування. Я його сплачу і на цьому поставимо крапку. О’кей? – дивно, але зараз ніжний і добрий Шеремет кудись зник. А на його місці був звичайний байдужий чоловік, що пам’ятав лише підлість і підставу, яку вона нам влаштувала. Він дякував Богу, що ми тоді не здались і залишились разом. Інших думок в голові Богдана зараз не виникало.

– О’кей? Без питань. Нам цього буде достатньо, а Вашій колишній цю розмову передавати? – цікавився медпрацівник.

– Це вже на Ваш розсуд і сумління. Дуже сподіваюсь, що Ви мене більше не потурбуєте, – відрізав Богдан і відключив контакт. – Я, щиро перепрошую! Знаєте: бувають моменти, коли однакові прізвища змушують до неймовірного хвилювання. Слава Богу, помились. Продовжимо!

Після такого стресу і звістки про повернення до Нью-Йорка дурнуватої Леслі, Богдану страшенно захотілося додому. Він відклав усі інші справи, заїхав лише у величезний приміський склад-магазин за продуктами й миттю опинився в моїх обіймах. Мій коханий намагався бути таким, як завжди, але ж з найпершої зустрічі ми відчували одне одного на якомусь надприродному рівні. Наш красунчик-татко був веселим та щиро грався з діточками. Потім ми повечеряли та вклали малечу спати, а він ще й досі нічого не розповідав. Навіть коли погасили світло, я все одно очікувала тривожних новин.

Поки наш синочок не вмів ходити, ми завжди спали голенькі. Але тепер він прибігав до нас у ліжко, коли заманеться й тому Богдан спав у боксерах, а я вимушена була вдень носити спеціальний ліфчик, а вночі – сорочку для матусь-годувальниць. Та це ніколи не заважало чарівним залицянням коханого. Ось і зараз він пригорнувся до мене всім своїм струнким тілом і прошепотів:

– Яке щастя, що ти в мене є... Що ви мої найрідніші зі мною...

Це, мабуть, був початок його зізнання. Далі Богдан звабливо обціловував все, що потрапляло його солодким вустам і я відчула дещо страшенно збуджене. Коли він був таким, я нічого не могла з собою вдіяти. Адже одного разу сказала, що буду належати йому завжди та ще ні разу не пожалкувала. Я неймовірно гаряче кохаю свого чоловіка, а він мене. А ще ми філігранно підходимо одне одному тілами, душами, бажаннями...

Зараз я прислухалась, як він розпалював мій апетит приємним масажем живота, а потім стрімко опустився лицем вниз та доводив мене до божевілля, щедро даруючи «куні». Не думаю, що у світі є жінка, яка не прагне цих відчуттів. Скоро сильні руки коханого легенько потягнули мене вниз і він зайшов плавно та гаряче:

– Підніми на мене ніжки...

О, Господи, як же далеко він був у мені! Я прикрила губи руками, бо могла розбудити своїм стогоном Веронічку. Але й терпіти це блаженство мовчки – було вище моїх сил. Богдан відняв мою руку і сам провів пальцями по моїх відкритих губах, а потім опустив долоню на шию і легесенько придавив. Я здалась та заридала від першого солодкого фіналу, а він притих на якусь мить, щоб милуватись моїм станом та відразу посадив до себе на руки. Мій коханий знав, що те шаленство наче біль і його треба втамувати. Я мліла від неймовірної насолоди в його лагідних руках та ще й досі не розуміла, чому він сьогодні такий палкий. Коли Богдан досяг прекрасної муки, я тихенько цілувала розпашіле личко й промовляла:

– Заспокойся, мій Вогнику! Все вже позаду...

– Навіть і не мрій. Хвилинку відпочину – і продовжимо. А пам'ятаєш, коли я дізнався, що ти лише Моя та абсолютно невгамовна? Завжди сумую за твоїм вогнем...

– Але ж ми це робили тільки вчора, – посміхалась я і важко було повірити, що ми одне ціле вже більше тисячі днів!

– Вчора? То була крихітна прелюдія. А я тебе так шалено кохаю й хочу та боюся навіть згадувати, що міг втратити колись...

– Котику, я тобі завжди кажу, що ти мене ніколи не втратиш. А чому це ти згадав про таке зараз? – як реп’ях вже вчепилась в очікувану інформацію я та прилаштувалась у нього на плечі.

Мій чарівний хижак зрозумів, що проговорився і змовчати не вийде. Адже я до ранку буду його катувати, чим завгодно, аж доки не розповість. Та у мого Шеремета була одна неприємна звичка заходити здалеку:

– Тільки прошу тебе: не злись. Добре?

– Богданчику, якщо не скажеш все відразу, я просто вкладусь спати, – пригрозила я.

– Ні! На таке я не згоден. Де наше не пропадало. Сьогодні мене страшенно налякали...

– Тебе? Чим? Сказали, що теракотовий колір уже не в моді? – жартувала я, знаючи що ніяких серйозних зустрічей минулого дня він не планував.

– Наркоманка Леслі, щоб їй не народжуватись взагалі, повернулась з якихось своїх світів. Встигла десь втрапити в халепу і коли я розмовляв з дизайнером – мені зателефонували з медичного центру та сказали страшу річ, наче моя дружина у них. Я в ту мить думав, що помираю. А це всього лишень та ненормальна так їм сказала, щоб я за лікування заплатив.

Я піднялась перед коханим на лікоть і заглянула в його прекрасні збуджені очі:

– Бідолашний мій! Ну ти ж знаєш, що вона не при собі. А я завжди буду з тобою. Ти їй допоміг?

– Так, допоміг. Але це було неймовірно страшно. Вона навіть прибита переслідує нас своїми дурнуватими вибриками. Златочко, ти найдорожча на землі! – він пригортав мене до грудей і тепер було зрозуміло, чому Богдан прийшов додому таким розгубленим та гарячим. Я слухала могутнє биття рідного серця, лагідніше тулилася й промовляла:

– Не смій. Чуєш, ніколи не смій сумніватись у нашому довгому і щасливому житті. Ми проживемо років сто разом, але й на тому світі я тебе нікому не віддам.

Розділ 40. Життя несправедливее

Качанівська колонія, напевно, не найкраще місце на землі. Лариса Тарнавська вийшла за ворота жіночого виправного закладу, гірко плюнула в бік воріт та й пішла до таксі. Їх тут стояло декілька, але зморена в очікуванні чоловічої ласки Лара – вибрала найгарнішого з водіїв та щиро сподівалась, що міцний чолов’яга не відмовить їй.

А він з хтивою посмішкою оцінив пасажирку та підступно запитав:

– Що не сподобались Вам наші краї? Поїдете від нас?

Ларисі тільки цього й треба було. Звичайно, на ній залишались аромати невільницького життя, але в колонії відносно цивілізовані зручності й вона сьогодні добре вимилась на дорогу та більше пахла яблучним шампунем, а напівсиве волосся склала у високу зачіску так, наче готувалась саме до цієї зустрічі.

– Ну, це як подивитись. Там за ґратами – звичайно не мед. Тому від хорошої компанії не відмовлюсь! – розсміялася Лара.

– Красуне, ти мене зваблюєш чи як? А може за дорогу нічим розрахуватись? – знову вивчав недавню невільницю чорнявими очима перевізник. Якби він возив дівчат посеред Харкова, то може б цих шалених і боявся. Але ж таксував дядько на маршруті від виправної колонії до міста й тому, скоріше за все, мав багатогранний досвід.

Лариса ображено дістала з корсета поміж грудей кілька сотень доларів і гордо спитала:

– Стільки вистачить?

– Та чого ти? Я ж пожартував, бо знаю, що тут у нас золоте дно, а не колонія. Відомі й знамениті часто сидять. Тому не парся, красуне, довезу в кращому вигляді. Тобі ж до Харкова, як завжди?

– Так. Але я б не відмовилась трохи подихати свіжим повітрям десь у зеленому чагарнику. Дуже хочеться, – розстібнула вона кілька ґудзиків на кофтині й нахабно подивилась у дзеркало на водія.

Той криво посміхнувся й зрозумів, що сьогодні вполював доволі спекотну дичину. Скоро здоровань повернув до невеликого соснового лісочка й видно було, що це місце йому добре знайоме.

– Тут згодиться «подихати»? – запалив цигарку він. Лариса простягнула руку та попрохала:

– Дай затягнусь пару разів. А тебе на пару вистачить?

– Зголодніла, лярва? Вистачить! Аби тебе вистачило, – він віддав їй цигарку, а сам залюбки всунув ручищу десь у виріз корсета й задоволено пом’яв великі гарячі груди.

Лариса застогнала від насолоди та чомусь пригадала платний вібратор, що інколи доходив до неї з блатної хати. Чоловік заглибив авто в кущі та поставив на ручник, а Тарнавська ввічливо засунула бичок у відсік на дверях і вже збуджено дихаючи, спитала:

– В тебе є якась підстилка?

– Кожного разу все краща й краща! – хтиво поглядав на Тарнавську таксист, маючи на увазі її, а потім доповнив: – Для Вас, мадам, буде повний комплект: м’яке ліжко, гарячий чоловік і навіть презервативи зі смаком суниці.

Потім він швидко вийшов з авто, бо вже приспічило і взяв з багажника кусок цупкої тканини та кинув на траву. Лара теж вибралась з машини й тихо стояла в очікуванні свого напарника для втіх. Дядько підійшов до неї кроками гусара та миттю притис до себе так сильно, що вона зойкнула. Наразі жінка відчула на губах міцний і непристойний поцілунок. Язик перевізника був у неї в роті, наче в себе вдома, а збуджений чоловік обмацував все її тіло безпардонними сильними рухами. Потім відразу повалив на підстилку і розстібнув штани.

– Спочатку так візьми! Не бійся, я потім віддячу...

Тепер Лариса згадала, як часто намагалась підняти чоловічий інструмент у свого боса – Маркіяна Дем’яновича, але той тупо не вставав і їй часто було боляче від сильного збудження та відсутності фізичного задоволення. Але, здається, у цього чолов’яги з розмірами й можливостями все в порядку.

Далі він майже сів їй на обличчя та загнав орган так глибоко, що Лара задихалась, але мінет виконала на відмінно і її сьогоднішній кавалер задоволено кінчив їй в лице...

– Що ж ти робиш, дорогенький? Як я в місто поїду? – лагідно обурювалась Тарнавська розуміючи, що в її житті мало джентльменів, а задовольнитись цим жеребцем страшенно хотілось.

– Не спіши, шмаро! Зараз дам водички, – зліз з неї місцевий мисливець на втіхи та спокійно пішов до авто. Спочатку він помив своє хазяйство, а наостанок приніс Ларі з пів пляшки води. Вона жадібно попила її, а потім вмилась і протерла лице хустинкою. Чолов’яга підійшов ближче і Лара здивовано побачила, що його член вже набув попередніх розмірів та страшенно жадала відчути його у собі.

– Йди сюди, – поманила вона його рукою й вивільнила груди поверх ліфчика. – У мене є дещо цікавіше. Будеш точно задоволений...

– Та я й так уже зрозумів, що ти на зоні була порнозіркою. Що діставали тебе баби своїми язиками до самої глибини? – відверто хамив мужик.

– І ти хочеш спробувати? – запропонувала Лара.

– Є ні! Я звичайним способам віддаю перевагу, – відповів він і засадив у Тарнавську свою «перевагу» так глибоко, що Ларисі здалося наче він намагається її розірвати на шматки.

Такого у своєму житті вона ще не відчувала. А дядько робив свою чоловічу справу натхненно і грубо, та йому було абсолютно байдуже: чи подобається це їй? Ніяких поцілунків, чи слів вона так і не дочекалась, а здоровань брав її страшенно брутально, так що й ходити потім буде важко... Але ж вона сама напросилась! Тому Лара наразі милувалась високим небом та тільки здригалась, коли він влітав в неї майже до самої горлянки. Тарнавська вже й не рада була такій «сильній особистості», що зустрілася їй відразу за воротами колонії. А ще вона зрозуміла, що зараз з ним не можна сперечатись, бо буде тільки гірше. Коли цей секс-гігант все ж скінчив свою процедуру – він миттю зіп’явся на ноги, викинув презерватив у кущі й скомандував:

– Вставай! Роботу я зробив, тепер треба попрацювати. Щось не так?

– Ні-ні! Дякую, все в порядку, – намагалась посміхнутись Лариса, але рот болів і вона швиденько привела себе до ладу.

– Потім почистиш пір’я, курко! Не витрачай мого часу. Я й так його тут з тобою багато згаяв...

Коли він сказав оте «курко» Лара миттю знову згадала Дем’яновича. Чому всі чоловіки бачили в ній лише домашню пернату? Адже вона гарна і навіть якийсь час була майже багата? А відносяться до неї особи чоловічої статі, наче до тварини. «Життя до тебе дуже несправедливе, Ларо!» думала вона, знову сидячи на задньому сидінні роздовбаного по кущах старенького авто, коли вони в'їхали на околиці Харкова.

– Скільки з мене? – покірно спитала пасажирка, тоді як жвавий перевізник висаджував її на вокзалі.

– Ти смішна! Спочатку показала, а тепер знову в кущі? – весело розсміявся чоловік.

– Але ж це все, що в мене є. Як же я квиток візьму на потяг? – знесилено запитала Лара.

– З картки знімеш на вокзалі, шмаро. Є ж там у вас якісь картки, – все знав про життя за колючкою дядько.

Щоб не додавати собі біди, Тарнавська мовчки дістала три сотні зелених і віддала йому, подумавши: «Щоб ти ними вдавився, нахабо!»

– О! Тепер розрахувались. Ну, щасти тобі! – перевірив у руках на справжність купюри водій та пошукав у приймачі веселу музику.

А Лариса вже й не знала: чи ввічливо дякувати йому, чи краще просто зникнути з очей, бо вже не хотіла мати з таким ніякої справи.

– І Вам щасти! – видавила вона з себе та відразу сподівалась знайти тут, на вокзалі, де можна прийняти душ?

Квиток до Білої Церкви собі Тарнавська купила і душ прийняла та навіть перевдяглась в інший одяг і стала схожа на звичайну просту жінку, що мандрує по рідній країні. Вона поїла у привокзальному кафе та всілась чекати на потяг, але десь глибоко у своїй гидкій душі, Лариса кипіла гнівом і точно знала, що тепер вона покладе життя тільки б помститися за приниження, втрачені роки та гроші та навіть за сьогоднішній сором – одному гордому і дуже щасливому бізнесмену, що «звабив» її працювати на себе у сфері мережевого маркетингу. Вона навчилась у нього заробляти, повірила йому і майже закохалась. Але ж цей паразит знайшов собі малу синьооку заразу і з перших днів боготворив та забув з нею про всіх на світі. Ну, хіба ж вона, Лара була б гіршою в ліжку від тієї сухої та розбещеної життям напасті? Ні! Вона точно жорстоко віддячить цій солодкій парочці, де б вони зараз не були.

Розділ 41. Далекий шлях додому

Не знайдеться у світі такої біди, щоб широкий Дніпро перестав нести свої могутні води, а зорі не сяяли в його нічній гладі й денне сонячне світло не відбивалось в золоті куполів величного Києва.

Захар Абрамович йшов вранішнім містом і думав про те, як йому жити далі? Доки в столиці процвітав бізнес Богдана Шеремета – сотні людей кожного дня мали свою зароблену копійку, хоч і давалась вона нелегко. Це тільки на перший погляд здається, що мережевий маркетинг – то іграшки. А що? Взяв рекламку, побігав містом, знайшов легковірних клієнтів та вмовив їх придбати недешевий імпортний продукт. Ось вони й грошики! Та не так швидко діло робиться, як слово мовиться. Бо треба, щоб працювали зв’язки й постачання, склади й офіси, тобто вся система своїми маленькими гвинтиками повинна крутитись безвідмовно та злагоджено. Але все це, в один звичайнісінький день, взяло та й перестало існувати!

Ось і в нього внучок підростає, а пенсія зовсім маленька. Хоч, доньці звичайно дають встановлену законом грошину на дитинку, але ж він дідусь і дуже хоче їм допомагати. А дружина – Іда Марківна хворіє, та ще й ліки страшенно дорогі. Колишній завскладу київського філіалу Inwey був людиною бойовою в роботі, а в житті – дуже скромною. Інколи йому страшенно хотілося зателефонувати Богдану Шеремету до Штатів. Та для нього це виглядало неввічливо й дорого. Завскладу вже й не пам’ятав, коли востаннє розмовляв з шефом. Він терпів свою скруту, але не сповістити пана Шеремета про останні новини, такий як Захар Абрамович не мав морального права. Рука сама потягнулася до телефону й він натиснув чарівний номер.

– ...Вітаю, Абрамовичу! Як життя? – почув чоловік з трубки жвавий мелодійний голос колишнього шефа й серце його затіпалось схвильовано та радісно.

– У Вас ще зостався мій контакт? Дякую, босе! – незвично тремтячим голосом, звернувся чоловік.

– Аякже, Захаре Абрамовичу! Гарні люди не зникають ні з моєї пам’яті, ні з телефонної, – продовжував жартувати Богдан і відразу було ясно, що заокеанське життя родини Шереметів процвітає. – Зачекайте я сам зараз Вас наберу.

Завбачливий і добрий душею бізнесмен розумів, що вартує старому цей дзвінок і взяв на себе витрати по щирій розмові. Та й Абрамович сумно посміхнувся, бо згадав: наскільки колишній бос неперевершена людина. Розмова продовжилась.

– Дякую Вам, пане Богдане за турботу про нас грішних. Я страшенно радий Вас чути, а ще передчуваю, що у Вас все добре. Адже такий голос я вперше почув тоді, коли на «вершині світу» з’явилась неповторна Златочка. До речі, як справи у Вашої чарівної дружини? – відразу пригадав давнішні часи Абрамович, а ще хотів зробити приємне колишньому босу й сам вже перенісся в минулий світ.

– Дорогий мій, дякую за такі божественні спогади. Я зараз наче знову опинився на тридцятому поверсі Гулівера. А ще згадав, як тоді було зворушливо й прекрасно... Так, моя кохана дружина в порядку. Ви ж чули, що нас вже четверо. Златка вона ж, якщо пообіцяла – все виконує якнайкраще. Це мене в ній і зачепило з перших днів. Ось тепер у нас є синьоока Веронічка. Воно таке схоже на матусю, що я млію кожен день, наче сімнадцятирічний. Та що я все про себе? Розповідайте, будь ласка, як живе шановна столиця? Що нового відбувається, як ви всі живете? – щиро ділився з хорошою людиною своїми новинами Богдан Шеремет та цікавився життям колишніх підлеглих.

– Пане Богдане, я за Вас неймовірно щасливий. Та, власне, я теж бігаю за внуком кожен день, наче сімнадцятирічний. Це моя Ідочка вже тільки сидить і плаче. Жаль її та нічого не зробиш, ноги відмовили ще тоді, коли інсульт перенесла. Ну, це Ви знаєте. А от без Вашого бізнесу багатьом дуже скрутно. Та я не тому зателефонував. Є одна вість, яка Вам не сподобається, але сказати треба.

– Абрамовичу, може які ліки Вам для пані Іди передати? Моя перша дружина часто літає тепер рейсами до Києва. Вона нормальна і все зробить, Ви тільки скажіть, – уважно заговорив Шеремет.

– Щиро дякую Вам, пане Богдане! Але того вже не змінити. Така вона доля старих. Я про інше і це дуже важливо. Ви ж знаєте, що основна частина Вашої «зграї» – то нормальні люди, що й досі тримаються разом. Тому коли з’являється нова інформація, все як Ви вчили, миттю шириться нашими просторами. Вибачте, але я повинен...

– Та що сталося, Абрамовичу, говоріть уже! – занепокоївся Шеремет.

– Тарнавська, щоб їй пусто було, вийшла на волю. Оскаженіла ще більше ніж колись та все обіцяє, що Вас зі світу зведе за її «безневинний біль». Це я її цитую, бо сам бачив у Києві. Зібрала та підбурювала людей, щоб про Вас петицію написати. У нас це дуже модно зараз. Я навіть не розумію: що саме вона хоче Вам пред’явити? Та й про «безневинність» свою краще б мовчала та до церкви ходила... Ось такі справи, пане Шеремет, – при цих зізнаннях раптом кудись подівся радісний настрій Абрамовича.

А Богдан щиро розсміявся, бо йому з-за океану такі дурниці видались смішними та ще й про ту тупу курку... Та що ж це таке? Ну, знову Тарнавську пернатою обізвали, хоч і в думках, але ж якщо іншого визначення до жінки не чіпляється?

– Я перепрошую, Абрамовичу! Ну, я звичайно радий, що Лара мене пам’ятає. А ще я так розумію, що до себе на базар вона повертатись не бажає. От і тренується в новій сфері діяльності посеред Києва. То й нехай собі. Не хвилюйтесь за нас, шановний друже, я Вас почув і все зрозумів. Щиро Вам дякую! А головне, хоч поки нічого не обіцяю, я серйозно думаю повернути свій бізнес в рідній країні на нормальні сталі рейки. Так всім і передайте. Поки нічого конкретного, але надії цілком реальні.

– Дякую Вам, пане Богдане! Я ж знаю: якщо Ви вже щось пообіцяли – обов’язково виконаєте. Це у Вас зі Златочкою на двох одне...

– Істинна правда! Ви тримайтесь усі купки, будь ласка, та вибачте мені. Я й досі ночами переживаю, що стільки людей через мене фінансово постраждали. Не можу пробачити ні тим падлюкам, ні собі, що ви всі залишились без нормального заробітку й гірше живете. Я про це завжди пам’ятаю, – знову взявся обсипати свою талановиту голову попелом сумлінний бізнесмен.

– Та все нормально. Передавайте найкращі побажання Вашій квіточці-Златі й діточкам Вашим рости здоровими. А ми Вас будемо чекати. Київ без Вашої сім’ї сумує і Гуліверу не так весело без Inwey живеться. Я тепер піду розповім про все Іді, вона буде страшенно рада. Дякую, що приділили час, пане Шеремет! – знову знітився Абрамович і спустився на грішну землю та пішов до аптеки за ліками дружині.

А Богдану наразі стало дуже сумно без тих часів, що вже ніколи не повернуться. Тепер хижак-Шеремет знову згадав нашу першу зустріч, потім зворушливі дні на «вершині світу». Як залицявся до мене, як освідчувався і вже знав, що я його доля. Як потім нас розсварила дурна Леслі, але ми стали одним цілим і в неймовірному коханні зачали Мірчика. Як помер тато і я лікувала його наболілу душу. Як народжували синочка й навчались його доглядати. Господи! Як це все було прекрасно... Але ж потім вилізла ця гадюка-Тарнавська зі своїм старим загребущим катом. Хіба ж їм мало було просто сидіти без діла та отримувати від структури Inwey доволі великі гроші? Та падлюкам, їм завжди мало і вони в один день перекреслили наше щасливе життя в Києві, відібрали «вершину світу», а разом з нею життя гарної дівчини, що тільки повірила у нормальне майбутнє. А нам взагалі знадобилось втікати та залишити масу людей без роботи.

Ось все це думав зараз чистий душею Богдан Шеремет, коли мчав за місто до свого оновленого дому, щоб прийняти «об’єкт» у користування. Бо оздоблювальні роботи були успішно завершені й тепер двоповерховий будинок Шереметів, весь вмебльований за моїми проєкт, стояв готовий прийняти у свої стіни щасливу сім’ю. Тільки в цю ейфорію щастя та думок про майбутнє знову треба було влізти тим гидким спогадам з минулого і неймовірно гарні жовто-зелені очі мого хижака наповнились невідомим вогнем, який не так часто можна було в них помітити. Адже Богдан точно знав, що будь-який виклик долі він прийме та буде боротись за тих, хто йому найдорожчий за ціле життя на землі.

Ось він прибув до своєї господи та привітно посміхнувся головному підряднику:

– Вітаю, містере Бенедикт! Ну як готові звітувати? Показуйте, що тут вийшло з наших мрій?

– Доброго дня, пане Богдане! З радістю все покажу й розкажу,– запросив господаря в дім веселий чоловік і почав звітувати про все, що було виконано.

Богдан уважно його слухав, інколи ставив якісь запитання та перевіряв усе, що потрібно було перевірити. А після розмови з Абрамовичем, йому понад усе необхідно було перевірити найщільнішу охоронну систему, яку він довго підбирав з найкращими у цій сфері спеціалістами Нью-Йорка. Та, здається, все працювало! Тому Шеремет попросив перевірити рахунки, на які переказав повну суму для всіх учасників перебудови й розпрощався та звичайно почув, що фірма буде рада допомогти в будь-чому та в будь-який момент. Саме такій щирій відкритості та повазі до замовників він і сам завжди навчав багатьох людей, що працювали на нього в компанії Inwey.

Богдану дуже сподобався затишний підвал, з підземним паркінгом та невеличким винним погребом, а вершиною щастя був великий басейн посеред двору. Там він вже бачив, як навчає плавати своїх коханих діточок: Веронічку та Мірчика. Про це ми мріяли з самого початку. Я теж вже зробила замовлення одному садовому товариству про декілька сортів троянд, щоб висадити алею до маленької каплички, що відсторонено стояла в кінці саду. Так ми вирішили вшанувати пам’ять пані Орисі, бо кремували її та вирішили залишити поряд до тих часів, коли зможемо вільно їздити з дітками на Батьківщину і тоді поховати її разом з чоловіком на кладовищі Львова.

Тільки тепер, почувши новини з України – Богдан гірко зітхав та розумів, що шлях до рідного дому для нашої родини поки ще дуже далекий.

Розділ 42. Серед найпотаємніших світів

Богдана не було дуже довго, а я знемагала від біди, що наша донечка горіла вогнем від якоїсь напасті. Та ось нарешті в замку повернувся ключ і я, тримаючи маленьку обома руками, змучено подивилась в очі коханому.

– Що трапилось, Златочко? – занепокоївся мій Шеремет, адже зранку все було гарно.

– Нікуся гралась і посміхалась. А потім поступово почала палати, наче полум’ям обсипали зненацька...

– Ти лікаря Вілсона викликала? – більш схвильовано запитав Богдан.

– Так, коханий. Він вже поїхав. Залишив ось ці ліки, я давала та Нікуся не хоче їх брати. Таке зі мною вперше, – мучилась я і ніжніше прикладала вологу хустинку донечці до голівки.

Богдан миттю зірвав з себе одяг вулиці, збігав до ванної й повернувся в домашній футболці та попросив:

– Не бійся, Златочко. Зараз все зробимо. Доцю, йди до тата, – він лагідно пригорнув до себе дитинку, а вона повела гарячими оченятами й застогнала, наче розказувала: наскільки їй погано. Веронічка вже вміла тримати голівку та зараз безсило опускала її до Богдана на плече і, дійсно, була дуже гаряча.

Я стояла поряд і покірно чекала команди свого прекрасного боса, бо до цього часу в екстремальних ситуаціях він завжди був головним.

– Що там, давай сюди, – простягнув одну руку Богдан.

– Ось суспензія, але ж вона її не хоче...

– Златочко, ти з молоком давала? – миттєво знайшов вихід він. А я забула, бо дуже розгубилась.

– Ні...

– Давай свіженьке і звичайно додай туди скільки треба цієї гидоти. Тут написано, ось дивись...

Та я вже сто разів усе прочитала, але ж не могла зорієнтуватись, бо так сильно Веронічка ще ніколи не горіла. А Мірчик взагалі хворів дуже рідко. Хіба тоді, коли різались зубки. Та він, як і тато, завжди мужньо терпів біль і лише ніжно посміхався. А дівчинка, як і мама хотіла ласки та відразу здавалась.

Я націдила молоко, додала туди ліків, наповнила улюблену пляшечку дитинки та вже подала Богдану, наче той вірний солдат командирові:

– Ось тримай, коханий.

Тим часом мій неймовірний чоловік ніжно пестив донечці личко закритими вустами, а воно мурчало як кошеня і, здавалось, вже не так сильно страждало. А ще Богдан впевнено тримав крихітку на одній руці, іншою ж обережно доторкався до спинки та масажував її. Дивитись на це прекрасне дійство було солодко і я задихалась від щастя, що мій коханий саме такий. Він миттю взяв пляшечку та підніс до ротика нашої маленької. Дивовижно, але дитинка відкрила губенята трубочкою й потягнулася та почала впевнено смоктати молоко, разом з жарознижувальним препаратом. Вони випили так майже все і Богдан задоволено посміхався, наче хотів з донькою піднятись до небес та політати. Але він у нас дуже відповідальний татусь і вже зрозумів, що маленькій з кожним ковточком стає краще. Тому тихо поклав Ніку до ліжечка і знову скомандував:

– Златочко, давай свіженьку пов’язку. Ця вже гаряча і нехай поспить. Через скільки треба знову давати?

– Кожні дві години, аж доки не перестане горіти...

– От і добре. Не хвилюйся, матусю! Все буде в порядку. Пішли-пішли, – тепер вже пестив мене по спині він, а я пригорталась та відчувала, що цей найрідніший і найдорожчий на землі чоловік може все на світі.

– Богданчику, ти наш янгол! – шепотіла я й тулилася до його грудей.

– Я звичайний. Просто вас усіх страшенно кохаю і мені зовсім не важко віддавати всього себе, щоб рятувати найдорожчих. Поки в мене виходить.

Наразі він пригорнув мене міцніше й жадібно поцілував:

– Якщо чесно: я й сам дуже перелякався. Але ж спрацьовує внутрішній Шеремет, той що повинен бути сильним і невблаганним. Тільки тепер я хочу, щоб трішки пожаліли й мене. Поміняймо ще донечці компрес та будемо знімати стрес, – шепотів мій Шеремет, а я корилась його волі без слів.

– Богданчику, вона спить. Може не треба? – подивилась я на маленьку й точно помітила, як сходить почервоніння зі щічок.

– Нічого. Ми зробимо це обережно. Давай мені, – він знову «розправив крила» біля ліжечка доньки та змінив гарячу тканину на прохолодну. – Бачиш, навіть не реагує і мирно сопе. Значить попустило...

– Так, мій коханий чарівник. Який же ти в нас неймовірний! Пішли я тебе погодую.

– Дякую, Златочко. Я не хочу. Ось відпустить болячка нашу Нікусю, тоді й поїм.

Господи, яке ж він у мене неземне створіння! Все миттю й до ладу зробив, а сам так переживає, що їсти не може. Це з ним вже бувало в ті часи, коли його покидав хтось із батьків. Богдан переживав усе в собі, як справжній сильний чоловік і лише, коли ставало краще – тоді нормально їв.

– Коханий мій, але ж так не можна! Ти пів дня вже голодний, – намагалась достукатись до його здорового глузду я, а Шеремет підхопив мене на руки та відповів:

– От зараз від тебе і наберуся сил. Це ж зовсім не новина: коли я чогось боюся – тоді тебе страшенно хочу...

Він зірвав з мене одяг і забрався до ліжка, щоб поринути в наш шалений світ. Сьогодні знову Богдан був таким, як тоді коли його налякала дурнувата Леслі. А я ж не знала про денну телефонну розмову чоловіків. І лише віддавала йому все, чого хотів та сама блаженно стогнала від його гарячих пестощів і кохання.

Наразі хижак підхопив мене на руки та входив дуже глибоко, майже жорстко, але мені це страшенно подобалось і я дарувала йому все своє блаженство і гарячий сік та кінчала, наче дика тваринка. Потім він трішки зморився й повалив мене на постіль та продовжив це неймовірне дійство з моїми високо закинутими йому на плечі ніжками. З деяких часів то була його улюблена поза і він солодко кінчив, впав поряд зі мною та доповів:

– Давно я так сильно тебе не хотів. Сам не знаю, що найшло. Все добре, кохана? Я тебе не образив своїм насильством?

– Ти найкращий на землі чоловік, а я навіки твоя Анастейша. Ти ж відчуваєш сам, як твоє шаленство заворожує, Вогнику мій, – шепотіла я йому та вдячно обціловувала рідне тіло.

– Златочко, прошу: не треба. Бо я знову захочу. А нам треба подивитись на маленьку.

– Так, наш любий рятівник. Господи, Богданчику, я навіть не знаю як жила на світі без тебе?

– Без мене? Цього не могло бути, моя кохана. Ти просто довго мене чекала.

Він вже зірвався на ноги та побіг до ліжечка, таким як був. Здавалось між нами зовсім немає перепон здорового глузду та рамок пристойності, адже ми одне цілісіньке назавжди. Тому я теж без одягу і вся мокра пішла за ним, щоб помилуватись, як спить наша донечка і вже трішки посміхається. Така вона тоді, коли все в порядку. Ми змінили компрес та пішли разом до ванної кімнати. Там мій ненаситний чоловік знову дарував себе без останку, кінчив мені на спинку, бо вже викинув презерватив та тільки зараз попросив, як колись:

– Златочко, я голодний!

– Ще? – спеціально виказала неймовірне здивування я.

– Та ні! Не смійся. Ти щось там казала про поїсти. Що в нас сьогодні на обід? – дбайливо витирав пухнастим рушником мене він, а я просто танула від щастя...

Вже одягнені у домашнє, ми знову подивились, як одужує Нікуся та пішли до кухні, за стіл. Богдан звісно й тут виявився страшенно голодним, як до цього в ліжку. Він їв швидко й завзято, а я сиділа підперши голову руками та відчувала, що Бог вже здійснив всі мої мрії.

– Що? – весело подивився він мені в очі отими своїми неперевершеними жовто-зеленими вогнями. – Я неправильно їм? Не за всіма правилами етикету?

– Ти мій чарівний і неповторний хижак. Їж, коханий, як захочеш. Ти вдома, серед найпотаємніших світів і тут нам все можна, – шепотіла я йому у відповідь і ще не могла оговтатись від неймовірно солодкого «насилля», що пережила нещодавно та тихенько мріяла про повторення саме таких його невблаганних дій.

– Златочко, як ти думаєш: Мірчику сподобається виїздна прогулянка з нянею? – раптом запитав мене він і я тільки тепер зрозуміла: чому Богдан в ліжку був аж настільки гарячий. Я вже казала, що мій Шеремет у собі мав набагато насиченіший світ, ніж показував зовні. Звісно, я відчувала майже все, що він там таїв. Але тільки тепер зрозуміла, що він страшенно переживає за те, що ми відпустили нашого синочка з дуже відповідальною й перевіреною нянею до парку атракціонів. Ми там бували всі разом, але наразі хлопчик захотів саме з нею. Я взагалі б не пустила, але Богдан дозволив. Ось тільки всередині й сам млів від тривоги. А ще він згадував розмову з Адамовичем і все це накладало на його нервову систему таке навантаження, від якого я отримала неймовірне задоволення. Тільки тепер він вирішив поговорити про нашого синочка.

– Ну, коли не дзвонять, то все в порядку? Давай самі наберемо, – складала я посуд до посудомийки.

– Ні, це буде невихованість та недовіра. А пані Дора дуже чутлива до таких речей. Вони вже скоро й самі приїдуть. Дякую, було дуже смачно, кохана! Я подивлюся: як там наша крихітка почувається. Їй вже знову час ліки давати, тому приготуйся, мамо, – дав мені команду він і я знову бачила нездоланного боса-Шеремета, який губився серед світу кохання, але завжди пам’ятав про відповідальність, наче комп'ютер.

– На здоров’я, любий. І слухаюся, мій пане! Зараз все буде готово, – я дістала свої пишні груди, щоб зцідити, а мій Шеремет вже помчав до дитинки.

Він знову сам дав донечці ліки й вона безвідмовно прийняла їх у тата. А потім у двері подзвонили та наш радісний хлопчик кинувся мені на руки. На порозі стояла наша няня, пані Дора, й тихо посміхалась. Її добрі очі говорили, що наш маленький «боєць» вимотав з неї все, що зміг, але ж то була її робота й не тільки. Жінка так захоплено виконувала її, що скоріше це було її покликанням.

– Як все пройшло, пані Доро? Він Вас хоч не зовсім вичавив? – радісно обіймала я синочка.

– Та що Ви, пані Злато! Це дитя нестримне й гаряче, але я в захваті від таких неймовірних дітей.

– Дякую Вам і до завтра, – розрахувалась я з нянею за понаднормові та за щиру любов до нашого сина й замкнула двері. А сама щасливо зітхнула й відчувала на руках копію нашого тата... Мірчик вчепився мені за шию обома рученята і збурено розповідав про отримані враження. Далі він повзав по татові та продовжував нескінченну історію про пригоди в парку Мрій. А ми з Богданом дивились одне одному в очі й читали свою історію шаленого кохання до нашої прекрасної та незламної родини.

Розділ 43. Телешоу

Минув рік. Він був щасливий і насичений: роботою й подіями. Та ми не жалілися, а жили своє щасливе життя і раділи йому так само як в той день, коли зустрілися з моїм судженим на Хрещатику. Наша синьоока красуня Нікуся заговорила і вже весело тупцяла своїми крихітними ніжками, пізнаючи величезний світ. А горда й розумна татова копія – Мірчик почав читати відразу трьома мовами. Можливо це й забагато, але воно саме так тягнулося до знань, що зупиняти я просто не мала права. Звичайно англійська й українська вважалися розмовними, а от відносно французької – нас підговорила няня. Вона раніше була саме вчителькою французької та, скоріше за все, якось проекспериментувала з Мірчиком. А воно – наше диво вчепилось так безвідмовно та стрімко, як йому диктували татові гени. Ми з Богданом подумали-подумали, та й згодились на уроки мови, якою говорять в країні кохання. Ось виросте наш красень, знайде собі кохану та й поїде з нею до Франції й тоді мова згодиться... Ой, кудись це мене далеко занесло! Тому повертаюсь до дійсності.

А дійсність така, що ми вже давно перебрались за місто до свого маленького перебудованого маєтку і мрії про чисте повітря та тихі вечори – здійснились. Як і планував Богдан спочатку, він навчив Мірчика гарно плавати й тепер вони часто влаштовували в басейні запливи наввипередки. А я милувалась цим дійством, зі своєю тепленькою й ніжною копією на руках. Виходило, що Веронічка таки повернулась до нас, тільки в образі красуні-доньки й це неймовірно надихало.

– Богданчику! Ну навіщо ви плаваєте так швидко? Мені дивитися навіть страшно, – діставала я хлопців своїми нотаціями. Та мій чоловік тільки перевернувся на спину і поплив у протилежному напрямку зі словами:

– Мій син повинен засвоїти азарт. Інакше в цьому житті нічого не добитись. Не шалений, а здоровий азарт на шляху до окремо взятої мети. Саме цьому я його зараз і навчаю. Нехай пливе до переможної мрії швидко й цілеспрямовано.

– Ти мій Сократ! Але ж я не в змозі вже вам двом чинити опір. Чи може ми теж удвох дещо можемо? Га, маленька? – пестила я вустами щічки Нікусі, а воно сміялось дзвінко, наче соловейко, тягнулось до мене рученятами та повторювало:

– Мама!..

Краєм ока Богдан милувався своїми жінками й вже здається трішки втомився. Він схилився на обрамлення басейну та потопав своїми хижими жовто-зеленими вогнями в нас обох. А я точно відчувала, що сьогодні вночі мені перепаде шматочок його азарту... Бо він залишався гарячим та неймовірним коханцем, а я – найщасливішою жінкою на землі.

– Бачиш, люба, я виконав і цю обіцянку. Пам’ятаєш, як ти образилась на Мірчика за перше іноземне слово, а що я тобі тоді сказав? – вибрався Богдан з басейну і я не могла відірвати очей від його стрункого тіла, з якого зараз стікали краплі води...

– Що наша донечка перше слово вимовить про мене. Дякую, коханий! За донечку і за те, що завжди виконуєш свої обіцянки. Я ж просила, щоб забув, а ти казав, що не зможеш. Після спектаклю на Гончара. Це я теж завжди пам’ятаю, – вже покусувала хтиво губи я і він мене зрозумів. Але спочатку допоміг Мірчикові вибратися з басейну та лагідно обтирав сина пухнастим рушником. Я мліла від щастя і хотіла, щоб те саме він робив зі мною.

Ну, будь ласочка, не судіть мене суворо! Так, я одержима Ним. І завжди такою буду. Мені взагалі більше не потрібен ні один чоловік на землі. Він прийшов в мої мрії та тіло першим і єдиним. Ось таким і залишиться назавжди.

Забринів телефон Богдана.

– Слухаю? Так, я пам’ятаю. Але ж я ще не підписав Угоду. Прошу: залиште у мого секретаря. Я приїду, почитаю і, якщо мене все влаштує – тоді підпишу. Ні, не раніше! Дякую. Гарного дня.

– Богданчику, хто це і чого хотіли? – влізла я зі своїм язиком.

– Та то відносно репортажу про наш бізнес, – відмахнувся Богдан.

– Тобто? А що про нього писати? У нас буклетів та журналів регулярно виходить більше, ніж у будь-кого, – не зрозуміла я.

– Добре! Ти ж у мене наче той рентген, це все від моєї тещі зачепилось, нічого не приховати. Одне телешоу запропонувало мені взяти участь та розповісти про успіхи в Inwey і в особистому житті. Я подумав: а чому б і ні? Навіщо ховати наше щастя? Нехай люди знають і намагаються бути такими, як ми. Вони ще й гонорар запропонували. Та він мені якось фіолетово. А от розповісти про мою неймовірну дружину, про нашу романтичну зустріч, про діточок – шалено хочу. Ти ж не будеш проти, кохана? – приголомшив мене розповіддю Шеремет.

– Богданчику, а раніше сказати? Нє? Я, дійсно, проти. Не хочу я, щоб якісь репортери борсались у нашій домашній білизні. Нащо воно мені? – серйозно запротестувала я і донечка в мене на руках наразі надула щічки та уважно насупила брівки й замахала на тата рученятами.

– Ого! Я вже бачу, що з жіночою половиною родини мені не справитись. Тому вимушений буду вимагати збільшення числа голосувальників, щоб досягати чесних результатів, – закрутив мій хитрий бізнесмен, але я тільки посміхнулась та миттю відповіла:

– Бачиш, доню, який у нас тато мудрий! Це він так натякає, щоб ми зробили тобі ще братика або сестричку. Я правильно Вас зрозуміла, містере Шеремет?

Від цих моїх слів Богдан щиро розсміявся й відповів:

– Саме так, моя неймовірна леді! Від тебе нічого не сховаєш. Як би я не замаскував свою думку – ти все одно розшифруєш. Ти найрозумніша й найчарівніша жінка на планеті. Саме про таку я й хочу розповісти. Будь ласка, дозволь мені це зробити. Я напишу сценарій і ти мені його особисто затвердиш. Але наразі наша крихітка щось собі надумала і невдоволено заговорила:

– Нє-є! Тата, нє...

– Ти дивись: які ви одностайні! Добре, ні слова зайвого не скажу. Але ж, чесно, дуже хочу. Я ж їх особисто не просив, як це роблять деякі «діячі» та лізуть на телебачення. Ну, а якщо вже запрошують, то чом би й ні? А я потім тебе у всьому буду слухатись...

– Богданчику! Ну, не треба, – просила я свого впертого боса.

– Що вже тато тут такого зробив? Мамо, ти тільки скажи: і ми його відразу в куток поставимо, – повернувся з планшетом у руках мій юний захисник і наш тато тільки руками розвів:

– Ну, все. Я прийняв рішення. Будемо працювати над визначенням кворуму, – це так мій коханий сповіщав, що знову хоче зробити мене вагітною. А я ж тільки почала ходити без ліфчика для годуючих матерів!

– Матусю, дивись! Це я сам сконструював, – показував мені Мірчик якогось робота на екрані, а мені вже було не до його винаходів. І де взялися ті телевізійники? Адже, якщо Богдан щось забирав до своєї голови, то повторюсь, воно точно має бути виконане... І результат його настирливих ідей, просто зараз, сидів у мене на руках. Та я вирішила відірватися.

– Все, родина моя кохана! Наплавались, насміялись – тепер йдемо обідати. Відносно шоу, Богданчику, я подумаю. Тільки про іншу справу наразі пообіцяй забути, на деякий час, – піднялась я з Веронічкою на руках та продовжувала бавитись з крихіткою. А Богдан посміхався мені вслід і шепотів:

– Значить маленьке диво точно обіцяє бути! Так у нас завжди...

Після обіду мій Шеремет зібрався та й поїхав до міста, в наш офіс. Він пообіцяв мені, що уважно почитає телевізійну угоду, наче він колись бував неуважним? Тільки ж це ніяк не розв'язувало питання про розсекречення нашого особистого життя. Ну, не лежала в мене душа до тієї телепередачі! Я навіть не думала у зв’язку з чим. А подумати треба було. Ми вже так розслабились за ці роки, тут у Штатах, що зовсім забули про наші місцеві проблеми, а тим паче про тих, хто точив на нас свої зуби там, на українській землі.

Хотіла я того, чи ні, але Богдан прийняв запрошення від телеканалу та через кілька днів побував на клятому шоу. Я дивилась пізніше, в запису, і все було пристойно, насичено й цікаво. Мій колишній бос розповідав: як ми зустрілися в Києві, яка в нього молода й красива теща, а ще про наших талановитих малюків. Нічого зайвого чи дуже особистого, наче й сам був досвідченим журналістом. Та воно й не дивно: стільки часу він провів серед великої кількості слухачів на сценах найрізноманітніших куточків світу? А ще мій коханий чоловік і досі виглядав, наче кінозірка та майже не змінився з того дня, коли я побачила його в Києві під консерваторією й спочатку подумала, що переді мною «накрохмалене» лице з глянцевої обкладинки журналу. Та коли вже він затвердив мене на роботі і я поверталась Хрещатиком додому – точно знала, що закохалась миттю і назавжди...

Чому він не послухався мене? Адже Богдан Шеремет ніколи не був хвалькуватим. А тут якось вперто захотів продемонструвати наше щастя на весь світ. Та що це я? Хто дивиться ті дурнуваті шоу? Може його ніхто й не бачив? Я хотіла в таке вірити й вірила. Але якраз кому не треба було – той, на жаль, побачив!

Зате Шеремет, після інтерв'ю, примчав додому піднесений та веселий. Він подарував мені квіти та привіз багато потрібних для дому речей. Так, я була неймовірно щасливою жінкою ще й тому, що ніколи не писала довгий список необхідних покупок. А потім днями чекала б, щоб чоловік про той список пригадав або десь його загубив. Це було не про нас! Може, так Богдана дисциплінував власний великий бізнес, чи він в мене зроду був таким, але в цьому плані моє життя здавалось дуже легким та справляло приємне враження.

День добігав кінця і мій нестримний хижак вже планував залицяння до мене. Діточки тепер спали в окремій дитячій, тому ми могли дещо розслабитись за причиненими дверима. Це, звісно, був не той нестримний секс, як при маленькому Мірчику чи до нього, але таке вже життя у молодих батьків. Воно схоже на нескінченне цілодобове чергування або службу на відповідальному посту. Та хіба ж, дивлячись у ті чарівні оченята можна хоч на щось нарікати? Боже борони!

Розділ 44. Темний бік

В колонії суворого режиму, за тяжкі злочини перед Богом і людьми, відбував своє довічне покарання колишній столичний «рішала» Маркіян Дем’янович Процюк. Була в нашому житті така страшна й підступна особа, що з самого початку не сподобалась бізнесмену Шеремету. Але доки це було можливо, Богдан дивився на його беззаконні діяння крізь пальці. Бо завжди був відкритою людиною та довіряв своєму оточенню, а воно у Шеремета доволі численне й осередки бізнесу знаходяться у багатьох країнах світу. Так вже побудований мережевий маркетинг і, якщо нормально сплачувати податки, то нічогісінько протизаконного в такій справі немає. Але ж завжди знайдуться низькі та зажерливі потвори, що захочуть взяти чуже, присвоївши собі кримінальним шляхом.

Звичайно той старий гад сидів у тюрмі не тільки за свавілля київського бізнесу Шереметів, а головне за багаторічні схеми відмивання грошей, обкрадання власної держави, а наостанок ще й за організацію вбивства ні в чому не повинної дівчинки – Вероніки Матвієнко, що на своє горе, зовсім недовго пропрацювала в нашому офісі. Ця страшна вина завжди висітиме в наших серцях тяжкою каменюкою й ніколи не впаде. Навіть щастя від появи у нас крихітної Веронічки ніколи не затьмарить собою гіркої біди. Та ми з Богданом стараємось бути сильними й вірними нашим принципам, кохаємо одне одного і наших чарівних діточок та, нехай і в чужій країні, навчаємо їх добру й щирій любові до далекої Батьківщини. Але там, на Батьківщині наразі відбуваються події, про які ми знову пошкодуємо та воліли б ніколи не знати про них.

Сьогодні Лариса Тарнавська, що після свого виходу з місць позбавлення волі, дуже довго не бажала знову відчувати аромати тюрми – вибралась на побачення до колишнього боса та друга Маркіяна Процюка. Звичайно старий буде дуже невдоволений тим, що вона ігнорувала його виклики. Та наразі у неї самої була до «шефа» невідкладна справа. Дивовижно, але Лара у себе вдома в Білій Церкві, отримала звісточку від кого б ви думали? Здається, слизькі гади всіх країн гуртуються за якимись особливими ознаками чи беруть одне одного на нюх? Я гірко жартую. Та нічого смішного немає в тому, що друга дружина мого Шеремета – та сама Леслі, що колись спалила їх з Богданом квартиру, прислала мені компрометувальні фото з ним; та сама яку він лікував від наркозалежності й та, що отримала добрі гроші на своє лікування після повернення з Мексики – знову жадала відплати моєму коханому за все, що він для неї зробив. І саме вона переслала Ларисі Тарнавській одне цікаве відео з нью-йоркського телеканалу.

Ось і вилізло боком моє проігнороване прохання, яке розумний і обережний Богдан Шеремет, чомусь відхилив. У нашому чарівному світі кохання й сонця він зовсім забув про темний бік, де вештаються низькі потвори...

– Засуджений Процюк, номер такий-то, до переговорної на десять хвилин виходь, – скрикнув охоронець і повів дідугана похмурими коридорами тюрми.

Дивлячись на рухи цього підлого сучого сина, ні в якому разі не можна сказати, що в неволі він став немічним та слабким. Може це тому, що у своєму гидкому житті він ніколи не працював, а лише крав і влаштовував собі пристойне життя за чужі гроші? Навіть тут він добре їв, спав та, звичайно, не волів ніде працювати, а замовляв книжки з бібліотеки та навіть трохи займався спортом. Ось тому й виглядав, наче стара кішка на хазяйському підвіконні – лінивим та вгодованим.

– Вітаю тебе, Маркушо! – промовила в трубку за склом розмальована, наче повія, Лариса Тарнавська.

Бачу, дорогенький, що ти в хорошій формі, тому запитувати про здоров’я немає сенсу. Та й часу в нас обмаль. Я тут тобі таку маляву притаранила, яку ти точно не чекав. Скажи, як передати? Це флешка. Тобі дуже сподобається. А як подивишся, то даси мені вказівки, що робити. Я все на світі готова зробити, лише тільки накажи!

– Ну, привіт, хвойдо! Кажуть, ти вже довгенько на волі? Що знову захотіла в Качанівку, чи може тепер кудись глибше? Про що ти верзеш, Ларо? – не дуже привітно відповів колишній коханці Процюк. – І якого біса ти так довго збиралась? Раніше, коли я кликав – була прудкішою.

– Та не час зараз обмінюватися образами, Дем’яновичу! Кажу ж тобі: відео – бомба!

– Що голою знялася для мене, чи як? Так немає там на тобі вже давно на що дивитися...

– От же ж тупий козел! Кажу тобі: принесла відео, що мені переслали зі Штатів. Про твого коханого Шеремета і його сім’ю. Цвіте й пахне капіталіст клятий та ще й на телебаченні хвалиться бізнесом та родиною з діточками. А ти сидиш тут та нюхаєш парашу. Тепер тобі вже цікавіше стало, старий маразматику? – зовсім осміліла Лара там, за склом.

– Ага! Ось воно як? Ну, добре. Ти йди. На виході скажеш, що від Дем’яновича і передаси флешку тому, хто відповість: «тут таких Дем'яновичів, як вошей». А коли наступного разу покличу, щоб миттю примчала. Хоча, можливо, я тобі інструкції й настанови передам на волі. Залишились в мене деякі надійні зв'язки. Порішимо ми Шереметів одним махом. Не треба було мене сюди заганяти... Дякую, тобі шалаво гаряча! Пішла-пішла собі.

Далі все відбулося, як наказав засуджений Процюк. Лара чітко виконала його настанови та передала через «агента» своєму старому шефові флешку з записом телешоу, навіть з перекладом. Адже англійською Дем’янович точно не володів. А Тарнавська повернулась до роботи в ятці на центральному ринку Білої Церкви та покірно чекала подальших вказівок боса. Наразі у Лари було таке нестримне прагнення відплати за свою ганьбу й нещастя тому пихатому Шеремету та його «чарівній родині», що спати ночами вона зовсім не могла.

Пройшов деякий час, доки до Лари на базарі не підійшла звичайна дівчина та попросила показати їй осінні кофтинки. А коли Тарнавська вийшла з-за прилавка й хотіла діставати товар – засунула Ларі до кишені щось та сказала:

– Вітання Вам від Дем’яновича, мадам. Нічого не питайте, там все буде ясно, – і розтанула серед покупців...

– Кожухова! Галю! Я вийду до туалету, подивись за моїм товаром, будь ласка! – скрикнула Лариса і побігла до вбиральні. В кабінці вона дістала лист від Дем’яновича та двічі перечитала й позаписувала до телефона потрібні зв’язки. Потім спустила листочок в каналізацію і, як справжня підпільниця, з посмішкою вийшла на роботу.

Ввечері, у себе вдома, Лара зателефонувала іншому «агенту». Він міг посприяти у виготовленні закордонного паспорта й назавтра запросив клієнтку до себе в ательє. Там Тарнавська зробила фото та заплатила неслабу суму з власних коштів. Адже за смерть сім’ї Шереметів вона б віддала не тільки гроші, а власну кров. Роботу їй пообіцяли виконати за тиждень. Звісно паспорт – то простіше простого, але занести його у всі справжні бази для ідентифікації, набагато складніше. Ще треба було зібрати валізу та підготувати відповідний імідж, щоб ніяка собака в аеропорту чи вже на місці, за кордоном, не присіпалась до її зовнішнього вигляду.

Пройшло шість днів і Ларисі дали «зелене світло». Жінка окинула поглядом свою однокімнатну квартиру, занесла квіти до сусідки, на диво тричі перехрестилась та й вирушила «убивати Шереметів»... Невже для того, щоб відібрати життя у крихітних діточок треба просити благословення у Бога? Краще б брала у того, кому вона давно служить – тобто у біса!

Долетіла Тарнавська до Штатів без особливих пригод. Ну, хіба що по прильоту в перуці ходити стало страшенно жарко, та вона її скоро зняла і вже зв’язалась з іншою тварюкою, на ім’я Леслі Джонсон. У будь-кого виникне питання: ну як ці гадюки поєднали свої зусилля? Люди! А соцмережі навіщо? Адже з часу, коли красунчик-Шеремет відмовив Ларі у сексуальних домаганнях та кліщем вчепився у свою довгоногу секретарку, Тарнавська весь час копала на нього компромат у мережі. А там ніхто не ховав його біографію й про двох колишніх дружин Шеремета у вільному доступі знаходилась вся необхідна інформація. Лара спочатку намагалась присіпатись з пропозиціями до першої дружини Богдана – француженки Мішель, але та її відразу послала. Тоді настирлива Тарнавська захотіла познайомитись з Леслі. І тут їй більше, ніж пощастило. Адже одна ображена на чоловіка жінка – то проблема, а якщо дві – то вже страшне...

Під час перебування в колонії Ларі було не до образ на волі, бо треба було просто вижити та не втратити хоч якогось здоров'я. А вже по виході, до неї повернулась така страшна злість на Шеремета, разом за все, що вона знову розшукала в мережі «колегу по нещастю» Леслі Джонсон. Ну, а з ідеєю про помсту, Богданчик цим нещасним вже й сам допоміг.

– Котику, давай сьогодні нікуди не підемо. Будемо засмагати з діточками біля басейну. Зробимо барбекю або шашлик. Дивись: яка погода чудесна! – бігала я в відкритому сарафані біля води та не знала, що чекає на нас попереду.

– Кохана, я хотів на кілька годин з’їздити до офісу, але якщо ти наполягаєш, я тільки «за»! – поставив вже Богдан мангал недалечко від басейну та почав готувати м’ясо. Мірчик вискочив до нас і з гамірними криками замахав рученятами над голівкою:

– Ура-а! Тато з мамою будуть цілий день вдома та ще й приготують нам шашлик. Люблю, коли пахне смаженим м'ясцем! Нікусю, йди скоріше до мене! – він простягнув рученята до сестри, а воно потупцяло в бік братика з радісними зойками та вереском.

Я виносила з дому овочі на розкладний стіл і сімейство Шереметів виглядало безмежно щасливим.

Розділ 45. Місія помсти

Давно в нашому сімейному житті не було такого благодатного дня! Ніхто не сперечається, що люди ми цілеспрямовані та щасливі, але ж для цього треба багато чим жертвувати. Наприклад, успішний бізнесмен Богдан Шеремет часто підіймається раніше сонця та ганяє за удачею по всій окрузі. Ні, він не примушує силоміць людей підписувати з ним контракти. Але ж нескінченні презентації, лекції-навчання для новачків, наради щодо фінансового стану осередку та наявності необхідної продукції на складах – вимотують неймовірно. І коли б не багаторічний досвід та звичка до стрімкого й насиченого темпу життя, мабуть, надовго його б не вистачило. Але ж мій Вогник залишається собою, і коли ввечері він заходить у дитячу помилуватись на вже сплячих малюків – його неймовірно прекрасні очі загоряються новим натхненням.

Я теж, з усієї сили, намагаюсь допомагати триматися бізнесу на висоті. Багато перемовин, замовлень та реклами знаходяться саме в моїх руках, бо цим можна займатися, не виходячи з дому. Отож, колисаючи нашу сплячу красуню, я тихенько працюю. Вихованням Мірчика, звичайно, більше займається пані Дора, благо місця на зелених просторах нашої ділянки вдосталь, щоб кілька людей абсолютно не заважали одне одному. Вже якийсь час я відчуваю у Богдана сильну втому, хоч він і криється, як завжди. Та й сама почуваюся наразі трішки «загнаною». Ось тому, владою даною мені, оголосила вихідний. А коли Шеремет погодився – відчула справжнє щастя!

Няню ми відпустили аж до завтра і вклали на денний сон тільки Веронічку. Адже нашого швидкого помічника, приборкати вже не змогло б ніяке диво світу. Я накривала пишний стіл зеленню та милувалась, як мої чоловіки старанно готують м’ясо. Радіючи такому прекрасному дню, я вибрала в нашому винному погребу пляшечку колекційного сухого вина. Принесла келихи та присіла відпочити.

Скоро ватажок зграї, зі своїм юним помічником, принесли ароматний шашлик та обережно виклали на блюдо. Богдан налив нам вина, а Мірчикові свіженького соку й, сяючи чарівним жовто-зеленим поглядом, вирішив сказати тост.

– Моя прекрасна сім’я! Кохана дружинонько й синочку! Бог свідок, що я найщасливіша людина на землі. З вами та з крихіткою-Нікусею мені не страшно нічого у світі. Я кожного дня готовий гори перевернути, щоб ми всі були безмежно щасливі, бо ми і є саме такі. Будьмо здорові та нехай береже нас Господь!

Мірчик вже знав, що треба встати та почокатись з усіма присутніми. Ми не крились від нього, що застілля буває з приємною випивкою. А ще коли до нас на поляну приходили куми, то після тосту хрещений синочка, теж українець, завжди гучно викрикував: «Будьмо! Гей...» Тому не дивно, що наш маленький козак повторив саме ці слова свого хрещеного. Я хотіла приструнити його, щоб не розбудив Веронічку, але не змогла. Наразі дитина була такою окриленою й щасливою, що в мене язик не повернувся. Я лишень прислухалась, але не почула з відкритого вікна жодного звуку. Значить наша крихітка ще міцно спить, а ми продовжуємо частування.

Осінні дні були по-літньому теплими, але вже набагато коротшими. Богдан увімкнув на терасі чудове підсвічення, а я принесла на руках нашу синьооку доню, що вже прокинулась. Погодувала її смачною сумішшю та прилаштувалась у кріслі-колисці, тоді як спортивні чоловіки вирішили поплавати, мабуть, щоб утрамбувати місце для десерту. День промайнув на одному диханні й закінчувався просто неймовірною ідилією. Тепер ми точно були готові до нових звершень!

Десь за зеленою живою огорожею тріснула гілка. Може просто впала з дерева, бо була сухою? Богдан з Мірчиком весело розтерлися рушниками та в халатиках повернулися до столу.

– Синочку, ти яке будеш морозиво? Бо мама любить шоколадне, з сухофруктами. А ти ж завжди за фруктове, з бананами й ананасами. Так і приготувати? – поцікавився Богдан.

– Ваша величносте, я згоден на банани з ананасами! – проспівав наш синочок і татко пішов до будинку готувати солодкі смаколики та каву.

Він був завжди таким обережним, але наразі я почула з кухні гучний звук падіння чогось металевого, може каструлі, а потім дивний шум і побачила: як з нашого дому на мене біжить незнайомий афроамериканець. Я намагалась зрозуміти, що діється та інстинктивно притискала Веронічку до своїх грудей. Але громило вирвав дитинку з моїх рук і цинічно жбурнув до басейну. Я кинулась кігтиками йому в очі, але сили були нерівні й він штовхнув мене на плити біля води. Я впала й сильно вдарилася об них головою та втратила свідомість. А наш диво-синочок, що ніколи в житті не бачив подібних сцен насилля, навіть у кіно, бо ми йому поки не дозволяли, не розгубився й миттю ринувся за сестричкою до басейну.

Тим часом у будинку посеред кухні, Богдан встиг обварити другого нападника свіжозвареною кавою й намагався зупинити ножа, якого непроханий гість вже заніс над ним. Без кримінальних навичок бізнесмену Шеремету це давалося доволі тяжко, але ж він тільки-но виголошував промову про захист своєї щасливої родини, тому відступати не вмів. Поки злочинець хапався за обпечене обличчя, Богдан кілька разів приголубив його моєю улюбленою дерев’яною скалкою по голові. Шеремет бив доти, поки нападник не ослабів, а з голови його струменіла гаряча кров. Він впав на підлогу й притих, а Богдан кинувся нам на допомогу. Він вибіг з дверей та я в цей час прийшла до тями, й не думаючи про злочинця, хотіла допомогти діточкам вибратися з води.

Зрозумівши, що подільнику не пощастило вбити хазяїна дому, цей другий, дістав з-за пояса пістолет і хотів застрелити спочатку чоловіка. Але я випадково, чи може милістю долі, опинилась на лінії вогню та піймала кулю. Почула страшний пекучий біль десь посередині тіла, а далі все відбувалось вже без моєї участі. Можливо тому, що наразі я прямувала назустріч подрузі Вероніці, на небеса.

Але ж історія повинна бути розказана тому, коли ми почули шурхіт з-за зеленої огорожі – там сиділа наша стара знайома Лариса Тарнавська та приготувалась знімати все на камеру, щоб повернувшись додому, передати відеозвіт про наше вбивство своєму босу – тварюці-Процюку. А він за це відвались їй з якогось, не арештованого ще рахунка, грошенят. Та Лара не врахувала, що знаходиться не на ринку в Білій Церкві, а на території приватних володінь жителів Сполучених Штатів. А ці добрі й працьовиті люди страшенно не люблять, коли хтось без їх дозволу, забирається у сферу їх особистого життя. Ось і цього разу пильний сусід, побачивши жінку, що ховається за кущами, не став ризикувати та й миттю викликав наряд поліції.

Саме в момент, коли прозвучав постріл, поліціянти з гучною сиреною вже під’їхали до наших воріт. Можливо злочинець злякався знайомих звуків, а може все ж вирішив закінчити почате, та й пальнув у ще живого хазяїна дому, але куля дісталась мені. Почувши постріл, поліціянти миттю викликали підмогу та увірвались зі зброєю наготові. А коли побачили всю картину, просто випустили у людину зі зброєю кілька куль. Богдан встиг повідомити, що в домі на підлозі повинен бути ще один нападник, та кинувся до мене й бився у незвичній для нього істериці.

А з-за зеленої огорожі пильний сусід, вже привів до поліціянтів Лару, щоб передати в руки закону. Тарнавська виривалась та матюкалась останніми словами, але поліціянти одягли на неї «дорогоцінні» браслети та запхали, до з’ясування обставин, в авто.

Скоро примчала медична допомога і мене під’єднали до всього, що тільки було у них в наявності. Богдану вкололи заспокійливе, а наш сміливий синочок теж трусився від шоку і притискав до себе мокру сестричку. Та медикам він дозволив оглянути її. Маленька сильно плакала, бо злякалась падіння в воду, але ні переломів, ні інших тяжких травм лікарі в неї не знайшли.

Одного з нападників, з перев’язаною головою, по якій добряче відходив його Шеремет теж запхали до Лариси, а другому звісно потрібна була зовсім інша спецмашина. Богдан наразі мало що тямив, але замкнув дім і донедавна неймовірно щаслива сім’я Шереметів, відправилась до медичного центру Нью-Йорка.

Разом з наркоманами в улюбленому місці, сиділа й з нетерпінням чекала повідомлення від нової подружки, ще одна стара знайома Леслі Джонсон. Це вона підігнала Ларі, для виконання місії помсти, двох своїх кращих кримінальних дружків. Жінка добре знала наші місця, ще з часу проживання там Богданових батьків. Звісно навіть після реконструкції будинок залишився на тому ж місці й запасний вихід був легкодоступним з іншої вулиці. Леслі знала про це та спровадила нападників саме туди. Але злочинці не чекали натрапити на подібний спротив. В результаті один прямував наразі до судового моргу, а інший в компанії з Тарнавською – до камери попереднього ув’язнення. Знову Леслі залишилась, і без подруги, і без обіцяних грошей. А ще цього разу Богдан Шеремет не буде їй допомагати. І коли дізнається, що зробила ця неймовірно дурна та невдячна жінка, зненавидить її та й на тюремний строк наразі колишня модель вже заслужила.

Розділ 46. Божа Людина

З часу, коли Богдан Шеремет був у цій клініці востаннє, пройшло п’ять довгих і насичених років життя. Саме тут він втратив батька, коли в Києві я чекала на нашого первістка – Мірчика. Та наразі бідолашний, з розпачем і неймовірним болем вдивлявся в сірі заповітні двері, щоб хірург сказав страшне або обнадійливе, вже про мене.

Наші діточки знаходились теж тут, у дитячій ігровій кімнаті, з нянею Дороті, яка миттю примчала на допомогу, по дзвінку Шеремета. Крихіток знову оглянули педіатри та дали якісь ліки проти переохолодження, бо більше не знайшли ніяких відхилень у здоров’ї маленьких пацієнтів. Хоча стрес, звичайно, прийдеться лікувати часом і ласкою, далеко не один день. Особливо Мірчику, який вже все розумів і навіть встиг врятувати рідну сестричку від утоплення. Зізнаюсь, що неодноразово намагалась стримувати Богданові уроки плавання з сином. Але вийшло, що якраз вони та врятували нашу Веронічку від зустрічі з тезкою на небі.

Пресвітеріанська клініка завжди вважалась кращою з кращих, а може нас випадково привезли сюди тому, що служба екстреної допомоги була дуже численною. Та наразі Богдан сидів з заплющеними очима, тримав складені руки на лиці й безперестанку молився. Всі молитви, яким колись навчила його мама Орися він вже переказав сотні разів, але сірі двері поки що були невблаганними. Туди-сюди шастали медичні сестри, але він їх не чіпав і настирливо чекав того чоловіка, який скрикнув на нього дві години тому, щоб залишився тут, бо вони самі потурбуються про дружину...

Богдан послухався. Чекання то дуже страшна штука! Можна переробити купу справ, з'їздити куди завгодно, на будь-якій швидкості; не спати, не їсти, попрацювати до втрати сил, але все то будуть дитячі забавки на фоні, здавалося б, простого німого чекання...

«Господи, залиш Їй життя. Я не зможу без тебе, Златочко! У нас же дітки. Подумай про них. З ким їм далі жити? Адже без тебе на цьому світі в мене немає справ. І в нас ще були мрії про інших діток. А пам’ятаєш, коли ти сердишся, то просиш «пообіцяй забути», але ж я впертий і завжди відповідаю «ні, саме так обіцяє бути». Пообіцяй бути зі мною завжди, прошу...»

Тиша вбивала. Та ось Шеремет наче почув там за дверима швидкі, хоч і тихі, кроки. Він встав і побачив те, про що молив Бога. Вийшов стомлений хірург, і традиційно, зірвав з лиця використану мокру маску. Як нормальна схвильована людина, Богдан повинен був кинутися до медика, але він тільки мовчки стояв і вдивлявся своїм змореним напівмертвим жовто-зеленим поглядом хижака в того, від кого залежало все його подальше життя.

Хірург навіть дещо посміхнувся:

– Дивна Ви людина, містере Шеремет. Мабуть, часто буваєте на краю прірви. Хочете кинутись, але тримаєтесь, наче залізний. Перепрошую за цю лірику, але все буде добре. Ми попрацювали філігранно, наскільки змогли й тепер Вашій дружині нічого не загрожує. По-перше, вона буде жити, а по-друге, це диво якесь. Я таке бачу вперше, а практикую хірургом понад десять років. Куля пройшла крізь неї так, наче її хтось вів по тілу і не зачепила ні одного важливого органу. Серце було зовсім поряд, але всі його основні з’єднання залишились цілими. Тому, ваша дружина або дуже везуча або просто Божа людина. Адже щоб так смерть пройшла повз і залишила життя – це дійсно виняток. Все, розслабтесь. Тепер чекайте на її одужання. Хочете, я покличу, щоб Вам зробили ін’єкцію, бо дивитись просто важко на такий стан?

Богдан ще мовчав і здавалось, що він тут неприсутній. Лікар дістав з кишені телефон і хотів викликати допомогу та тільки тепер до Шеремета майже повернувся здоровий глузд. Він схопив лікаря за руку й сказав:

– Не треба, прошу Вас. Дякую Вам! Я сам потихеньку повернусь назад. Я ж з нею разом вже зібрався у всесвіт. Так, Ви праві. Моя дружина далеко не удачлива, вона просто Божа людина. І це не порожні слова. Що мені зробити, щоб віддячити Вам і центру за наш порятунок?

– Та не треба нічого, містере Шеремет. Ви звичайні громадяни, у яких є медичне страхування, воно все нормально покриває. Ми зобов’язувались рятувати життя і, по можливості, це успішно робимо. А Вам все-таки я б рекомендував хоч пігулку прийняти заспокійливу. Бо зараз Ви в нормі, а потім воно може вилізти боком. Тому ось візьміть. Я інколи сам приймаю, коли не треба оперувати.

Лікар дістав з кишені медичного костюма якийсь блістер і поклав одну сіреньку пігулку на руку Шеремету:

– Прийміть-прийміть. Це дуже гарні японські ліки. Не наркотичні й не снодійні. Просто добре відновлюють нервову систему, без наслідків та звикання.

Богдан згодився й миттю проковтнув. А лікар знову посміхнувся і махнув рукою:

– Треба було розсмоктувати, але в Вашому стані так теж згодиться. Все, я піду.

– Прошу Вас, я тільки хочу на неї подивитись. Не тому, що не довіряю, просто мені це дуже треба... – дивно як для впевненого бізнесмена, з багаторічним досвідом, по-дитячому просив Шеремет.

– Зараз! – лікар комусь зателефонував і за Богданом вийшла дівчина. Вона принесла з собою захисний костюм та обіцяла показати мене, в палаті за склом.

– Я Вас ще коли-небудь побачу? – взяв Богдан лікаря обома руками за руку.

– Та не дай Боже! Краще до нас хорошим людям не потрапляти. А дружина у Вас сильна. І ще одне: вона під наркозом, на межі з іншим світом, весь час кликала Вас. Це неймовірно зворушливо. Ідіть, Стейсі Вас проведе. Будьте здорові!

– Дякую! – низько вклонився рятівнику нашого майбутнього Богдан Шеремет і миттю кинувся по коридору за дівчиною.

Він побачив мене в окремій палаті, на хірургічному ліжку, серед купи якихось апаратів, кнопок та трубочок і Богдану стало зовсім зле. Щось найкращі японські ліки на нього не діяли! Але ж він бачив, що лампочки моргають і ота гидка «пікалка» точно пульсує, а значить я жива, хоч поки зовсім не схожа на себе. Вся біла, без стрімкого руху й веселого сміху. А ще він не бачить блиску синіх коханих очей, без яких вже давно не може жити...

– Коли їй стане краще? – прошепотів Шеремет.

– О! Містере, це вже не до мене. Подивились? Будьте ласкаві – на вихід. Одне можу сказати, що прокидаються пацієнти, як мінімум, через кілька годин. Якщо бажаєте: Вам зателефонують.

– Авжеж, бажаю!

– Ну це внизу, на ресепшні, залишите прізвище і контакт, Вас занесуть в базу, а коли пацієнтка прийде до тями, тоді сповістять. Хоча до неї все одно відразу не пустять. Прошу Вас, в мене дуже багато роботи, – забрала у Шеремета медичний захист дівчина.

Богдан спустився до діточок в ігрову кімнату. Мірчик кинувся в його обійми та, наче дорослий відразу запитав:

– Тату, наша мама жива?

– Так, синочку. З мамою все буде добре. Це мені пообіцяв лікар і я йому вірю. Що тут у вас, Веронічка не дуже плакала? – взяв Богдан до рук друге дитятко, а воно приліпилось до тата, відчуваючи найдорожчий дотик, якого дуже чекало.

– Ні-ні, пане Богдане, я навіть тривожусь. Вона весь час мовчить. Я ж в основному спілкуюсь з Мірчиком, бо ми з ним добрі друзі. Але дівчинка, на диво, тиха. Вона завжди така, чи треба поцікавитись ще у лікарів? – докладно доповідала про все Богдану няня.

Та він підняв нашу крихітку над собою і вдивлявся в її сині оченята так, наче бачив в них мої, спитав:

– Донечко, налякали тебе? Ну скажи таткові хоч щось...

– Мама! – прорекла Нікуся так ніжно, що у Шеремета сльози виступили на очах.

– Так, маленька. Мама! Наша мама! З нею все буде добре. Поїхали всі додому. Мені треба вас погодувати, переодягти. Поки я буду ваш тато і мама разом, – прийняв рішення Богдан Шеремет і тепер відчував, що пігулка діє.

– Я можу допомогти, пане Богдане, – ввічливо запропонувала няня Дора.

– Ні, що Ви! Ми й так відірвали Вас від вихідного, який самі запропонували. Тим більше, що вже ніч, – пошукав Богдан у себе в кишені якусь готівку, але там було лише двадцять доларів.

– Пані Доро, у мене з собою копійки. Як тільки я доїду додому, відразу перешлю Вам відшкодування за екстрений виклик. Перепрошую...

Але няня закивала головою та бурхливо відреагувала на це:

– Та нізащо, пане Богдане! Нічого мені не треба за сьогоднішній виклик. Ми всі живемо в такому страшному світі, що з кожним може статися зовсім непередбачуване. Я дуже ображусь, якщо Ви мені щось зайве перешлете. Я працюю у Вас з натхненням і радістю. Тому завтра вранці я, як завжди, прийду на роботу і все. Так?

– Так, дякую пані Доро! Тоді до завтра, – взяв за ручку Мірчика Богдан і пішов на ресепшн, щоб дати доручення: сповістити про моє пробудження. Далі він викликав звичайне нью-йоркське таксі та й поїхав додому.

Біля будинку, звісно, стояв страшенний розгардіяш, що залишився після нападу злочинців, стрілянини, затримання, а ще поліційні строкаті стрічки валялись біля басейну. Та Богдан вже перетворився на маму-зомбі. Перше, що він хотів зробити – це вимити нашу крихітку від насильницького плавання в басейні та лікарняних іграшок. А Мірчика попросив прийняти душ самостійно та чекати на вечерю. Але наш маленький сміливець знову міг здивувати кого завгодно, ось тільки не Богдана Шеремета, адже вперто запропонував поміч у купанні сестрички.

– Ти ж мій справжній спадкоємцю, дякую! Давай спочатку роздягнемо маленьку та подивимось самі: чи нічого медики не пропустили.

Мої кохані чоловіки обдивились Веронічку люблячими поглядами, наче під мікроскопом, але дійсно ні синців, ні гематом ніде не знайшли. Вони вправно викупали маленьку, одягли та вклали у ліжечко. Скоро Богдан підігрів її улюблений смаколик і дав пляшечку до ручок. Вона вчепилась і жадібно смоктала, адже дуже зголодніла. Тепер Богдану трохи відлягло.

Але коли він повернувся з дитячої до кухні, то ледве не скрикнув від блаженства. Наш маленький рятівник вже ходив з причесаною мокрою голівкою і збирав на стіл вечерю. Шеремет підхопив його на руки та пригорнув до себе:

– Знаєш, синочку, я тільки зараз зрозумів, що без тебе у мене б нічого не вийшло. Ти неймовірно сміливий маленький чоловік. Дякую тобі, мій юний Шеремете!

А наше горде хлоп’я, після такого компліменту, вчепилось татові обома рученятами за шию й тихенько зізналось:

– Таточку, я страшенно злякався. Але ж ми родина і ти навчав, що треба захищатись за будь-яку ціну. Я ще й досі відчуваю страх, але мені вже трішки легше...

Богдан довго обціловував сина, потім збігав подивитись на Веронічку, а воно вже відсунуло порожню пляшечку та мирно сопіло. Мої неймовірні чоловіки поїли й Богдан наказав синові йти відпочивати, бо бачив, що той валиться з ніжок. А сам пішов на терасу, з огидою викинув у сміттєвий бак все, що нагадувало про страшну пригоду. Не відчуваючи втоми, він настирливо попідмітав, потім знову поплавав і допив з келиха колекційне вино. Та мабуть, йому здалося мало. Тому Шеремет пішов і взяв коньяк та додав до всього відразу, щоб хоч якось зняти стрес.

Скоро він відчув неймовірну втому й непереборний сон. Але не пішов до нашого ліжка. Це в ньому залишилось ще з тих часів, коли ми в Києві полаялись через фото і він, на Лумумби, спав на дивані аж доки я не пробачила його. Саме від того примирення у нас з'явився Мірчик. Та наразі дбайливий тато знову перевірив сон діточок, поклав поряд з подушкою айфон і примостився в кабінеті на шкіряному дивані. Він ще раз помолився святій Діві Марії за порятунок коханої дружини та тільки тепер відключився. Шеремет спав тривожно, але міцно та бачив сни про найріднішу жінку на землі. Ось так склався наш день, що планувався як чарівний.

Розділ 47. Найкраща в світі мама

Рівно через тиждень я повернулася додому. Щоб мене відпустили, Богдан підписав цілу купу паперів та двічі на день до нас навідувалась медична служба й перевіряла мій стан здоров’я. А стан той був поки що так собі. Неймовірно заважали й тягнули болем шрами: на лівому плечі та на спині.

Наші діточки наразі були під постійним та невсипущим доглядом няні, пані Дори. Вона сприйняла біду родини Шереметів, наче власну та перебралась тимчасово жити у гостьовий будиночок у нашому дворі. Дбайливо приглядала за малюками, готувала на всіх їжу і, взагалі, стала янголом-хранителем нашого сімейного вогнища. Ця жінка була самотня і серед нас їй було затишно та добре.

Мій коханий Шеремет від повернення дружини додому весь час перебував у такому піднесеному стані, що сяяв як після весілля, а може і яскравіше. Вночі він намагався прилаштуватися в ліжку так, щоб не дай Боже, не зачепити «каліку». Та ранок я зустрічала в неймовірно ніжних обіймах, з поцілунками та блаженним поглядом таким, як колись у Києві на «вершині світу», чи в орендованій квартирі серед кохання і нестримних почуттів. Але ж наразі я пам’ятала, що треба поводитись відповідно статусу шанованої пані, що захищала своїм тілом родину. Та грішні думки вже не давали мені спокою. А це точно означало, що тіло явно йде на поправку.

Взагалі-то, це зі мною й діточками Богдан виглядав наче мед, що тане на сонці. Але після нападу на нас, який вже вдруге замовив столичний злочинець Процюк, в прекрасних жовто-зелених очах мого чарівного хижака інколи з’явились колючі нотки ненависті. Та й не тільки поглядом, а й безпощадними свідченнями на слуханнях, бізнесмен Шеремет безкомпромісно потопив обох жіночок, що чомусь настирливо хотіли нашої загибелі. Цього разу мій добродушний коханий розповів слідству все, до крихти, що знав і підкріпив свідченнями інших та десятками документів і відеозаписів вину Леслі Джонсон та Лариси Тарнавської. Тому обидві злочинниці пішли відбувати повний термін покарання в Сполучених Штатах, без екстрадиції Лари на батьківщину.

– Нікусю! Йди швидше сюди, – вхопив Мірчик та підсадив сестричку, щоб вона могла забратись на величезне ліжко в спальні. Потім заліз сам та сяяв татовими прекрасними очима в мені. – Дивись маленька, наша найкраща у світі мама прокинулась! Ні, не чіпляйся до матусі, їй ще боляче, – обхопив неймовірний спадкоємець Веронічку та міцно обіймав її. А та заливалась гучним сміхом і переверталась в його руках, щоб вибратися. Вони весело борюкались, а я не знала як ще реагувати й тому в очах моїх просто стояли сльози щастя. Діточки мої були живі, я була жива поряд з ними, й мені нічого більше було бажати на цій землі. Ну, хіба трішки кохання з їх прекрасним і неймовірно рідним татком. Я подумала, а він миттю виконав моє бажання і з’явився на порозі спальні з величезним букетом білих троянд.

– Привіт, моя кохана родино! Я скучив і приїхав на обід. Є у вас щось для голодного тата?

Він обцілував діточок, а потім нахилився до мене та звабливо заглянув в очі. Я відповіла йому: «Так»! Одним поглядом ми зрозуміли, що настає пора «поріднитись» не тільки душами, бо вже дуже хочеться й навіть треба...

– Богданчику, ну навіщо стільки квітів? У нас надворі їх багато, а ти ще й з міста везеш, – потихеньку злізла я додолу і він допоміг мені з капцями. – Перестань! Калічка вже сама дещо може...

– Точно? А може? – цілував він мене в щічки й шию та навіть не стримувався перед дітьми. Адже Нікусі наші залицяння поки були байдужі, а Мірчик тільки хитро посміхався й мовчки відвертав розумне личко, наче відчував, що татові з мамою для гарного самопочуття це дуже потрібно.

– Не знаю! Думаю, що вона в тебе вже не така й калічка, – весело відповіла я йому.

– Невже я можу розраховувати на дещо? – ковзав хижий погляд Шеремета по мені.

Я поставила свіжі квіти в вазу та пригадала лікарню. Бо коли прийшла до тями й мого божевільного чоловіка вперше пустили до мене, він шалів від щастя так, що спочатку плакав, потім цілував, а потім замовив машину квітів та змусив медиків дозволити розставити букети по всій клініці. Ціла бригада працівників щасливого квіткового магазину, годинами, носилася з горами квітучої зелені та прилаштовувала її у всіх вазах та на полицях клініки. Ось таким він був і досі, цей нестримний і неймовірний Богдан Шеремет – мій найрідніший і найдорожчий на світі Чоловік.

А коли настала ніч, я сама вже страшенно хотіла виконання денної обіцянки.

– Я боюся. Точно можна? Я ж це вмію, дуже тихенько. Як тоді, коли ти носила Мірчика чи Веронічку... – шовковими вустами зваблював мене Богдан, а я блаженствувала від насолоди, яку міг дарувати цей божевільний коханець. Він вмів так розпалювати в мені полум’я, що потім сам він нього горів і я заслужено називала його моїм Вогником. Так буває лише тоді, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не може, як би не намагався та як би не хотів.

– Коханий, як страшно було думати, що цього вже не буде між нами ніколи. Не бійся, хочу чути його у собі там, де ми знайшли наших діток... Боже, нащо ж ти такий солодкий, до болю, до запаморочення, залиш... Він мій! Хочу народжувати нам діточок, скільки зможу...

– Златочко моя божественна! Але ж ти ще зовсім слабенька? – вагався він.

– Думаю, що місяців за дев’ять я трішки зміцнію. Ти ж сам нещодавно хотів, – дивувалась я обережності й нерішучості нестримного Шеремета. Він підкорився та відповів мені бурхливим потоком щастя!

– Маленькі, благослови вас Боже... – прошепотів коханий і пригортався та знайомо пестив мій пульсуючий животик. Наразі здавалось, що ми таки повернулись до Києва, на Лумумби та в цю мить знову стали років на п’ять молодші.

Скоро ми полетіли до України. Спочатку з’єднали у Львові вічно закохану серед світів пару батьків Богдана. Я маю на увазі, що ми поховали прах пані Орисі в могилі її чоловіка, як і обіцяли.

А потім настала пора Києва! Контракт моїх батьків у Катарі добіг кінця й тато почав консультувати нафтовиків по всій Батьківщині, а мама хоч і не бажала сидіти посеред столиці з подружками в Інтернеті, та якось починала до цього звикати.

На радість київського мережевого маркетингу від Богдана Шеремета – прийшов його новий зірковий час. Правда, офіс був скромнішим і не на «вершині світу» в Гулівері, але ж багато співробітників повернулись зі своїми підписниками на місця. А незмінний та щасливий завскладу Захар Абрамович, особисто телефонував усім, наче офіс-менеджер, та збирав столичну публіку на зустріч з керівником.

Богдан вийшов на невеличку сцену, що орендували для зустрічі, окинув своїм чарівним поглядом всіх присутніх і, згадавши київську Екстраваганзу, сказав:

– Дорогі мої! Довго і з болючим серцем я чекав ось такого дня. Хочу щиро перепросити за вимушену бездіяльність та запевнити всіх, хто бажає працювати й заробляти, що київський офіс, склад і наш осередок у столиці тепер знову постійно й плідно працюватимуть. Я контролюватиму все особисто і буду часто прилітати на зустрічі з вами. Обіцяю: у нас все буде добре!

Ми з діточками наразі відривались у мене вдома, на Прорізній, з мамою, татом та родичами, що купами приходили в гості. А Богдан Шеремет, вперше з дня нашого знайомства, приховав факт поїздки до колонії, де й досі відбував покарання колись могутній Маркіян Процюк. Не дивлячись на важкий стан засудженого – Богдану дозволили зустріч з ним. В окрему кімнату виправного закладу, з малесеньким заґратованим вікном під стелею, завели сильно побитого розгубленого діда, що пронизливо кашляв та ледве волочив ноги. Він став страшенно сухим і безликим.

– Сядь, тварюко! – скрикнув наглядач і вже іншим голосом додав Богдану: – Пане Шеремет, у Вас є десять хвилин. Він все одно довше сидіти не зможе, звалиться...

– Ну, як живеш «рішало»? – без привітання, з посмішкою спитав Богдан. У згаслих очах Процюка на мить промайнула ненависть і він прохрипів:

– Твоїх рук справа, містере? Мене ж мало не вбили два тижні тому. Мабуть, якраз коли ти прибув до міста, – гад знову кашляв кров’ю так, наче йому повідбивали всі печінки.

– Так і мене мало не вбили, мразь! І діточок топили, у дружину стріляли. Ти мене і людей без нормального бізнесу в Україні залишив. Дівчину невинну на той світ відправив. Ще згадати твої гріхи, чи досить? І твоя відьма просидить довго та вийде приблизно такою, як ти зараз. Чого вам не живеться поряд з нормальними працьовитими людьми? Ти ж мав усе, а захотілось більше. То ось і маєш. І ще: якщо коли-небудь, хоча б у мріях, знову захочеш мститися мені – то буде остання твоя думка. З цим і живи або здохни... Охороно, у мене все!

Уявляєте, наскільки треба було довести мого благородного до нестями чоловіка, щоб бачити його таким? Та й каліцтва у паскудного Процюка невідомо звідки? Мабуть, то йому розплата за гріхи!

А родина Шереметів дотримала ще одного слова і знайшла невідому могилку Вероніки Матвієнко та замовила їй гарну стелу, на якій красива дівчинка танцює серед квітів. І коли все було виконано, ми з дітками поїхали на кладовище. Наша Нікуся подивилась і спитала:

– Мамуню, сюди покласти квіточки? Хто це?

– То твоя вічна хрещена, що завжди дивиться з неба і радіє за те, що ти в нас є, доню, – скидала я з очей слізки та трималась за ручку Мірчика. А ще, зовсім не від хвилювання зустрічі з доленосною подругою, а від іншого, щасливого й жаданого, у мене в горлі стояв ком і вже страшенно нудило...

– Поїхали, Богданчику, додому. Діткам пора вже їстоньки. Та й нам не завадить, бо мені треба набиратися сил та готуватись до виконання обіцяного тобі.

Богдан миттю зрозумів, але ще недовірливо подивився на мене й перепитав:

– Що ти зараз сказала, моя рідна?

– А те, що у наших діток десь через дев’ять місяців буде братик або сестричка. Я зайшла до старого доброго лікаря, тут у Києві, та хоч би й ні. Мені й так уже зрозуміло, що маленькому диву бути.

– Господи, діточки мої! Ваша мама найкраща в світі, – виголосив він, хоч ми й стояли ще перед стелою Вероніки.

– Тату, не кричи. Кажуть, тут треба поводитися тихо. А про те, що наша матуся найкраща в світі ми знаємо і так. Правда, манюня? – обіймав сестричку наш чарівний син.

Наразі Богдан дивився в очі дівчині на обеліску та наче живій говорив:

– Бачиш, Вероніко, який я щасливий, що ти дала мені ЇЇ...

Через дев’ять місяців у нас народилася двійня – хлопчик і дівчинка, а тому кількість голосів у сім’ї знову була рівною. Мабуть, над розв’язанням цього питання прийдеться працювати й далі.

Знаєте часто, коли я вдивляюся в найпрекрасніші на світі очі, то знову й знову згадую, як починалася наша казка. І одна норовлива киянка просила львів’янина-емігранта: «Пообіцяй забути». Але його настирлива відповідь: «Обіцяю тільки з тобою бути» - скорила її серце назавжди.

Саме на цій життєрадісній ноті щаслива родина Шереметів хоче низько вклонитися шановному зібранню та побажати всім кохати й захищати життя, сміливо та невтомно, як робимо це ми. Пам’ятати хороше з минулого, творити майбутнє і свято вірити в добро, адже воно непереможне!