Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Не біда! За хлопчиком буде дівчинка. Ти ж обіцяла невеличку футбольну команду? Забула?

– Ні, не забула, – приречено зітхнула я, бо ми вже доїхали до свого офісу. Раптом Шеремет щось згадав і набрав дім:

– Мамо, як ви там, все добре? Що сказав? Ти впевнена? Кохана, Мірчик розмовляє! – скрикнув Богдан та стис мене в обіймах. – Златочко, він сказав «окей»...

– Тобто перше слово маленький сказав англійською. Страшне, яка радість! – тут і зараз я була геть схожа на свою маму. Бо це вона навіть всім найкращим завжди невдоволена.

– Люба моя, наш син заговорив! Яка різниця, що саме сказав? – на щастя забув товкти мені про доню Богдан.

– Та може він чхнув чи просто сьорбнув? – поставила я під сумнів доповідь свекрухи й тут почула з гучномовного:

– Ні, доню. Він зранку чітко і ясно повторює саме так: «Кей, кей, кей...» Адже часто чує це від Богдана, от і запам’ятав.

– Мамо, а в нього нічого не болить? – розхвилювалась я від тих радощів.

– Та яке там! Він бадьоро тупцяє вздовж колиски, наче маршує й весь час вихваляє себе отим «Добре».

Дівчина-киянка, дочка викладачки англійської, що сама з дитинства прийняла дві мови відразу, була дещо спантеличена вибором сина... Чому не українська? Я не розуміла!

– Синку, а ти чогось конкретного хотів? Чи просто так телефонуєш? – нагадала про здоровий глузд пані Орися.

– Ні, мамо, не просто так. Телефонуй пастору Захарію та домовляйся про нашу зустріч. Златочка згодна обвінчатися зі мною!

– Богдане, а хіба воно горить? – засовалася на місці штурмана полонянка рабовласника Шеремета й відчувала, що мені вже не змінити плину подій.

– Не горить, а просто палає! – заспівав мені Богдан і його жовто-зелені хижацькі очі випромінювали щасливу жагу.

Розділ 36. Перед Богом і людьми

Від отриманих новин Шеремет просто не міг довго залишатися на одному місці й ганяв скляними кімнатами офісу, мов одержимий. Колись я порівнювала свого хижака з красивим вовком, але тепер він більше нагадував кондора, що натхненно ширяє просторами й тішиться розмахом власних крил.

– Все, Златочко, кидай свої звіти й поїхали додому! – пританцьовував мій бос і не давав закінчити систематизацію дистриб’юторських накопичень.

– Зажди, мені зовсім трішки залишилося...

Аби я не могла чинити спротиву, він підхопив на руки й виніс з кімнати, хвацько натиснувши завершення програми. Я відчувала його шалену силу й оте традиційне сп’яніння, що закінчувалося народженням малечі. Кілька незнайомців щиро посміхалися, спостерігаючи картину біля ліфтів.

– Що тут дивного? Вона дала згоду стати моєю дружиною! - пожартував Шеремет.

Тепер люди ввічливо зааплодували та пропустили до скляного ліфта.

– Босе, ти сьогодні просто сам не свій! Постав на землю, я ж ще не вагітна й можу ходити, – передався мені його бурхливий настрій.

– Невже? То ми вдома миттю цей недолік виправимо! – ще більше завівся він.

– Коханий! Я знаю, що ти ненормальний, але ж  не настільки! – намагалася достукатися до його гострого розуму та не могла.

– Ти ще так багато не знаєш про мене, Златочко! – тепер однією рукою вів авто досвідчений керманич, а іншою обіймав мене.

Відчуття того, що ми цілі й неушкоджені, з Богдана зняли звинувачення, а Дем’яновича посадили за ґрати – надихали й мене, але ж не до втрати свідомості.

– Чого ти притихла, моя зіронько? – його хижацький погляд відверто обмацував мої пишні груди.

– Боюся заважати, бо керуєш ти зараз як хлопчисько, що вперше вкрав у батька авто.

– Як точно ти завжди все помічаєш, моя чарівнице! А я себе так і відчуваю та хочу літати... – не крив свого щастя Шеремет.

– Босе, а тобі в Інтерполі часом не наливали? Хоча від спиртного ти не такий. Це скоріше від радощів, що наш хлопчик заговорив. Але ж перше слово - то ще не розмова. Наприклад, я хочу аби Мірчик сказав «тато» чи «мама», – спробувала я розмовляти з цим божевільним надокучливо, мов психолог і почула:

– Та скаже він ще мама і тато. Ось донечку народимо, а вона обов’язково вимовить першим твоє ім’я. Я спеціально буду її цілими днями цілувати та промовляти «Злата», – я мовчки зітхнула й стукнула дверцятами авто.

Пані Орися, з онуком на руках, вийшла нас зустрічати. Інколи відкрита щирість Шереметів просто вражала.

– Привіт матусю! Привіт, моє кохане дитятко! – підхопив Богдан синочка на руки й почав підкидати, наче кульку. Свекруха посміхалася, а мені було не до жартів:

– Богдане, припини! Він же може впасти, або злякається, – захищала я найдорожче. А Він притис сина до грудей і жваво пояснив:

– Хто? Мій спадкоємець злякається? Мамо, не чуди! Це найсміливіше у світі дитя, що не боїться ніяких ворогів. Матусю, а ти пастору вже телефонувала? – змішав до купи все відразу Шеремет.

– Так, синочку. Він чекає на вас у костелі, будь-якого часу, – підтвердила пані Орися.

– То, може до ночі ще встигнемо зайти поспілкуватися? – глянув на мене нестримний чоловік.

– А, може, ми спочатку поїмо? Мамо, Мірчик не голодний? – допік мене своїми радощами Богдан.

Шеремети мовчки обмінялися розумними поглядами та не перечили мені, коли чули подібний тон.

– Ні, доню, він щойно добре поїв, а вам я вже накрила у їдальні.

«Яка шустра! Точно, як син. Не встигнеш щось запитати, а вже все виконано!» -подумала я про свекруху й попрямувала в дім.

Такою я була ще й через те, що всі ці дні мене гризла єдина думка. Шеремети вирішили, що заради щастя родини я повинна змінити віросповідання? А мені «перехрещуватись» якось не всміхалося. Так, я зустріла й покохала навіки свого католика і, кажуть, в цьому немає нічого крамольного. Та все одно неспокійно на душі...