Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Пане Богдане, що з Вами?

Не дивлячись на те, що мій Шеремет був людиною стійкою до найрізноманітніших викликів, наразі в його голові промайнуло все життя. Не тільки зі мною, а взагалі!

Тремтячим голосом він перепитав:

– Коли мою дружину доставили?

– Ще вночі, але тоді вона була в такому стані, що добитися хоч якоїсь інформації було марно. Зараз її життю нічого не загрожує та курс реабілітації треба повністю пройти.

Тепер Богдан безсило заплющив свої гарні очі й полегшено зітхнув:

– Даруйте, але тут якась помилка. Моя дружина й діти упродовж доби були зі мною вдома. Шереметів на світі багато. Розпитайте краще: хто саме її чоловік?

Він плавно встав на ще мляві ноги й почув:

– Леслі Джонсон, у шлюбі з Вами - Шеремет. Хіба не Ваша дружина?

– О, Господи! Тільки цього мені не вистачало... – не стримався вишколений бути «лицем напоказ» Богдан. – Так, колись короткий час була та навіть про нього я щиро шкодую. А чому Ви телефонуєте саме мені? У неї є купа родичів.

– Тому, що вона вказала саме Вас, – повеселішав голос на тому кінці.

– Ну, так звичайно. Кого ж іще їй згадувати, коли припече? Не своїх же наркотичних дружків. А що з нею сталося? – відходив від краю прірви Шеремет.

– Тобто Ви в курсі її хвороби? Її побили в стані передозування, а небайдужі люди викликали нас, – розповідав медичний працівник, сподіваючись на оплату рахунку за лікування наркозалежної.

– Зробімо так. Я забуду, що вона мені наразі ніхто й покрию витрати. Хоча нормальний чоловік скоріше переймався б своєю щасливою родиною й діточками. Нехай це буде мій внесок у лікування наркозалежних. О’кей? – традиційно закінчив Богдан фразу й навіть посміхнувся. Тепер він часто згадував, що його чарівний син першим сказав саме це слово.

– Без питань. Нам цього достатньо, а колишній цю розмову переповісти? –  з посмішкою запитав медпрацівник.

– Це вже на Ваш розсуд і сумління. Дуже сподіваюся, що Ви мене більше не потурбуєте, – відрізав Богдан й натисну завершення розмови.

Після такого стресу та звістки про повернення дурнуватої Леслі у Нью-Йорк, Богдану дуже захотілося додому. Він відклав усі інші справи, заїхав лише до складу-магазину за продуктами й миттю опинився в моїх обіймах. Я підсвідомо відчувала його хвилювання, але Шеремет сказав, що все нормально й новини він розповість пізніше.

Поки наш синочок не вмів ходити, ми завжди спали голенькі. Але тепер він ганяв до нас у ліжко коли заманеться й ми вимушено перейшли на мінімальний одяг. Та це не заважало піднесено романтичним стосункам. Ось і зараз коханий оповив мене своїми обіймами й прошепотів:

– Яке щастя, що ви в мене є, найрідніші...

Це нагадувало початок розповіді і я приготувалася слухати. А обережний та вихований Шеремет зайшов здалеку:

– Тільки прошу тебе, не сприймай це дуже близько до серця, добре?

– Ти приховуєш щось страшне? Тоді швиденько колись, бо я вже починаю хвилюватися, – ближче притулилася до нього.

– Та немає нічого страшного, хоча сьогодні мене конкретно налякали...

– Тебе? Чим? Сказали, що теракотовий колір сорочок уже не в моді? – жартувала я, зрозумівши, що то якісь дрібниці.

– Наркоманка Леслі, щоб їй не народжуватися на світ, повернулася додому. Миттю схопила передоз, а зателефонували мені, бо вона назвалася дружиною. Хитре стерво! Та як сказали, що дружина у лікарні, я мало не помер, – випалив Богдан і нам обом відразу стало легше. Інколи Він любив отак нестримно подати інформацію й ця якість в ньому була для мене неоціненною. Страшенно не люблю обхідних шляхів, навіть у бесіді!

– Бідолашний, ти злякався через мене? – піднялась на лікті й ніжно попестила кохане обличчя.

– Неймовірно злякався. У цих коновалів трактування фактів якесь збочене. Ну, сказали б що треба грошей, куди я подінуся? Але фраза «Ваша дружина у лікарні...» Таким і вбити можна! – обурювався мій сміливий бізнесмен.

– І ти звісно допоміг, меценате?

– Так, допоміг, тільки б відчепилася вже назавжди. Але ще й досі дрижаки відчуваю. Златочко, я без тебе хвильку не зможу існувати. Ти найдорожча у моєму житті! – він пригортав мене до грудей і тепер було ясно, чому врівноважений бос примчав додому таким розгубленим. Я слухала могутнє биття рідного серця, лагідніше тулилася й промовляла:

– Ніколи, чуєш, ніколи не смій сумніватись у нашому довгому й щасливому житті. Ми проживемо років сто разом, але й на тому світі будемо кохати.

Розділ 40. Життя несправедливе

Лариса Тарнавська вийшла за ворота жіночого виправного закладу, гірко плюнула в бік воріт та й пішла до перевізників, що стовбичили вздовж узбіччя. Зморена очікуванням чоловічої ласки, вона обрала міцного на вигляд дядька та вже зваблювала його грайливою посмішкою на блідих губах.

Навзаєм чолов'яга прицінився до апетитних форм пасажирки й помірковано запитав:

– Що не сподобалося Вам у наших краях? Є бажання забути й зникнути?

Тепер Ларисі він сподобався ще як співрозмовник і вона жваво погодилася:

– Ну, за ґратами звичайно не мед, але на волі від хорошої компанії я не відмовлюсь...

Звісно на ній ще залишались аромати невільницького життя, та перед виходом дамочка добряче вимилася яблучним шампунем і зробила з сивого волосся пухнасту зачіску, наче готувалася саме до цієї зустрічі.

– Красуне, ти мене зваблюєш чи як? А може за подорож до міста розрахуватися нічим? – продовжував вивчати звільнену чорнявими очима перевізник.

Якби він таксував у місті, то може й боявся б цих шалених бабів. Але він сам обрав маршрут від виправної колонії й тому мав доволі багатогранний досвід. Лариса ображено дістала з-поміж грудей кілька сотень доларів і гордовито запитала:

– Стільки вистачить?

– Ого! Це з вами так за пошиття білизни тепер розраховуються? Треба кидати баранку та прибити когось, аби опинитися за ґратами. Сидиш собі без діла, хавчик подають та ще й доляри підсипають... – розсміявся могутнім грудним сміхом таксист.

– А ти спробуй! Може й сподобається. Бо мені геть не до смаку були ні місцеві страви, ні наглядачі. Нахабні й безмозкі суки! Ось наразі дихаю й відчуваю, яке навколо повітря п’янке. А ти, красеню, бажаєш зі мною помилуватися кущами у чагарнику та пташок послухати? Дуже вже скучила я за такими міцними руками, – розстібнула Тарнавська кілька ґудзиків на кофтині аби продемонструвати водію в дзеркалі «небачену красу».