Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

— Привіт, маленька.

— Привіт, — тихий голос Лери здавався трохи сумним. — Зайнятий?

— Ні, збирався тобі телефонувати. Ну що, їдемо на пляж?

— Владику, — Лера тихо зітхнула. — З пляжем не вийде.

— Чому? — Влад насторожився. — Щось сталося?

— Не зовсім, але… Є проблема. Ми не зможемо сьогодні зустрітися.

— Яка проблема?

— Дідусю недобре. Зараз спека, а у нього серце. Ще й ліків потрібних немає в сільській аптеці. Треба купити в місті та відвезти йому. 

— Ти ще вдома? — Влад розблокував дверцята своєї автівки і сів за кермо.

— Так, але збираюся виходити. Автобус через сорок хвилин, а мені ще в аптеку.

— Ніяких автобусів, я сам тебе відвезу. Скоро буду. Цілую.

Завершивши розмову, Влад завів двигун і вивів машину на дорогу. День наближався до екватора і спека ставала нестерпною. Проте завдяки клімат-контролю в салоні автівки панувала приємна прохолода. Зупинивши машину біля добре знайомої багатоповерхівки, Влад побачив Леру, яка вже чекала під будинком. Сьогодні дівчина одягнула короткий білий сарафан і зібрала своє довге волосся заколкою на потилиці, відкривши шию та плечі. Неймовірно гарна і тендітна. Лера посміхнулася і почала наближатися до машини. Влад вийшов з авто і підхопив дівчину в обійми.

— Привіт, — промовив він, лагідно торкаючись губами її губ.

— Привіт, — Лера зустріла його погляд. — Чому ти вирішив їхати зі мною?

— Не хочу, щоб ти їхала автобусом. В таку спеку там можна сваритися заживо, — Влад підвів дівчину до передніх дверцят машини і відчинив їх. — А ще я давно хотів познайомитись з твоїм дідусем. 

Посадивши Леру в авто, Влад повернувся за кермо. Вони доїхали до аптеки за кілька хвилин і разом пішли всередину. Зупинившись біля віконечка каси, Лера попросила у аптекарки потрібні ліки і витягнула гаманець. Проте Влад впевнено відсунув дівчину убік і дістав свою банківську картку.

— Владику, я сама куплю, — насупилась Лера. — Ці ліки не з дешевих.

— Справді? — Влад перевів погляд на аптекарку, яка вже витягнула з шухляди невелику коробочку. — Дайте дві упаковки, будь ласка. Буде про запас.

— Це неправильно, — Лера стала ще похмурішою. — Я поверну тобі гроші.

— Грошей не візьму, — оплативши покупку, Влад забрав коробочки з ліками та з посмішкою протягнув їх дівчині. — Хіба що поцілунки! Їдьмо, дідусь чекає.

Спортивна автівка Влада здолала відстань від міста до села за сорок хвилин. Лера показувала дорогу. Проїхавши кілька вузеньких сільських вулиць, дівчина вказала пальцем на світло-коричневий дерев’яний паркан. Зупинивши авто, Влад вийшов на вулицю і рушив разом з Лерою у двір. Тут стояв охайний будинок, оточений фруктовими деревами. Неподалік від ґанку ховався у затінку дерев’яний стіл з двома лавочками. На одній з них сидів чоловік років шестидесяти п’яти в сірих шортах і світлій футболці. Він був зайнятий риболовними снастями, які лежали на столі, проте одразу помітив гостей і повільно підвівся на ноги. Коротке темне волосся чоловіка вже мало чимало сивини, але його сірі очі досі випромінювали бадьорість.

— Привіт, діду! — Лера обійняла його та чмокнула в щоку. — Як почуваєшся?

— Привіт, Леро! — чоловік зустрів її погляд і посміхнувся. — Та нормально все! Зранку прихопило трохи, але нічого страшного.

— Ми тобі ліки привезли. До речі познайомся, — Лера розвернулася до Влада, який терпляче чекав поруч. — Це Влад. Я розповідала тобі.

— Добрий день, Богдане Микитовичу! — кивнув Влад. — Радий знайомству.

— Ну привіт, Владе! Багато про тебе чув, — Богдан протягнув руку для привітання, зацікавлено скануючи поглядом його обличчя. — Леро, візьми он там мисочку і збігай полуниці вибери. Пригощу вас. А ми з Владом поговоримо.

Лера кивнула і рушила в сад. Залишившись наодинці з Владом, Богдан вказав йому на лавочку навпроти себе і знову опустився за стіл. Влад сів на широке дерев’яне сидіння.

— Отже, ти у нас Ковальський Владислав Ярославович? — примружився Богдан. — Лера казала, що ти наполовину поляк.

— У мене тато з Польщі, — кивнув Влад. — Але мама українка.

— Про твоїх батьків Лера розповідала. Чим захоплюєшся крім моєї онуки?

— Машини люблю.

— Чому ж на психолога пішов?

— Батько змусив. Але психологія це не моє. Я своє СТО відкрию.

— А Лера? — сірі очі Богдана стали серйозними. — Де її місце у твоєму житті?

— В самому серці. Я маю до Лери почуття. Серйозні.

— Почуття це добре. Але в житті ще й працювати треба вміти. Лері гідний чоловік потрібен, щоб дбав і на руках носив. Зможеш це все?

— Сумніваєтесь? — підвівшись на ноги, Влад стягнув свою світлу футболку, нахилився вперед і сперся долонями на землю, витягуючись в рівну планку. — Рахуйте! 

На обличчі Богдана з’явилася задоволена посмішка, а його очі спалахнули веселими вогниками. Влад почав віджиматися. Треноване тіло стійко витримувало навантаження, проте на вісімдесятому віджиманні руки все ж таки почали трохи гудіти. Влад перевів подих і зупинився, але з землі не встав.