Alina Pero - За межею обов’язку, Alina Pero

Кафе було майже порожнім — лише бариста за стійкою та пара відвідувачів у кутку. Атмосфера була спокійною, м’яке світло ламп створювало відчуття затишку, а аромат кави розливався по приміщенню.
Макс зробив замовлення: чорну каву для себе та капучино для Лесі, навіть не питаючи її вподобань.
— Ти впевнений, що я п’ю капучино? — запитала вона, піднявши брову.
— Інтуїція, — він сів навпроти, відкинувшись на спинку крісла.
Леся усміхнулася. Він спостерігав за нею, немов намагаючись прочитати її думки. Врешті, першим порушив тишу:
— Ти питала про моє дитинство.
— Так, цікаво.
Макс провів пальцями по столу, ніби вирішуючи, що розповісти.
— Мати померла, коли мені було десять. Батько залишився сам, працював день і ніч. А я... я швидко зрозумів, що ніхто про мене не подбає, якщо я не подбаю сам.
Леся мовчала, дозволяючи йому говорити далі.
— Моїм другом була вулиця. Там я вчився виживати, там я зрозумів, що світ поділений на хижаків і жертв. Якщо ти слабкий — тебе зламають.
— Тому ти став сильним? — тихо запитала вона.
— Тому я став тим, ким став, — поправив він, зустрівшись із нею поглядом.
Леся не відводила очей. Вона розуміла, що цей момент важливий. Макс не звик відкриватися, і зараз він зробив виняток.
— Але ж не все так просто, — вона нахилилася трохи ближче. — В дитинстві ми всі хочемо бути кимось... пілотом, лікарем, художником.
Макс усміхнувся куточком губ.
— А ти ким хотіла бути?
Леся на секунду замислилася.
— Хотіла змінювати світ. Робити його трохи справедливішим.
Макс уважно на неї подивився.
— І як успіхи?
— Ще працюю над цим, — відповіла вона, ледь усміхнувшись.
Каву принесли, і вони на хвилину замовкли.
— Я не довіряю людям, Лесю, — несподівано сказав він.
— Я знаю, — відповіла вона.
— Але з тобою щось інакше, — він легенько постукав пальцями по столу. — Ти інша.
Її серце пропустило удар.
— Це добре чи погано?
Макс нахилився ближче.
— Ще не вирішив.
Його погляд затримався на її губах, і в цю мить світ звузився лише до них двох. Але раптом задзвонив телефон.
Макс зітхнув і відповів. Його обличчя вмить змінилося.
— Нам пора, — кинув він, встаючи.
Леся глянула на Макса, який напружено слухав людину на іншому кінці дроту. Вираз його обличчя змінився, погляд став холодним і відстороненим.
— Що сталося? — запитала вона.
Макс кинув короткий погляд у її бік, ніби щось вирішуючи для себе, а потім сухо відповів:
— Я відвезу тебе додому.
— Я поїду з тобою, — вперто сказала вона.
Його погляд став гострим, майже небезпечним.
— Ні. Ти їдеш додому.
Голос був низьким, владним. Леся зрозуміла, що сперечатися зараз немає сенсу. Вона мовчки піднялася і пішла за ним до машини.
Дорога додому була напруженою. Макс мовчав, стискаючи кермо, а Леся відчувала, як у ній кипить цілий вихор емоцій. Вона не впізнавала себе. Поліцейський інстинкт вимагав виконати завдання, знайти докази, довести справу до кінця. Але десь у глибині душі з’явився інший голос – той, який хвилювався за Макса.
Коли вони під’їхали до її будинку, Макс навіть не вимкнув двигун.
Леся вийшла, зачинила за собою двері, а його машина одразу зірвалася з місця й зникла в темряві.
Вона увійшла до квартири й пройшла на кухню. Там було темно й тихо. Вона зробила собі чай, але навіть не доторкнулася до нього.
---
Леся довго сиділа на кухні, дивлячись у темряву за вікном. Її руки міцно стискали чашку, що давно охолола.
В голові було безладдя.
"Я не повинна про нього думати."
Вона поліцейська. Він – злочинець. Все просто. Так має бути. Але всередині щось ламалося. Вона хвилювалася. І не тому, що це могла бути її остання місія. Вона боялася, що з ним щось трапиться.
Годинник показував третю ночі, коли пролунав стук у двері.
Різкий. Настирливий.
Леся завмерла.
Серце забилося сильніше.
Вона повільно встала, ковзнула рукою в шухляду й витягла пістолет. Тихо підійшла до дверей і глянула у вічко.
Макс.
Видихнула, сховала зброю й відчинила.
Не встигла вона й слова сказати, як Макс ступив уперед, зачинив двері за собою й різко притиснув її до стіни.
Його губи знайшли її, грубо, жадібно.
Його руки стиснули її обличчя, великі пальці ковзнули по її вилицях.
Леся ледь встигла вдихнути, як він підняв її на руки, змушуючи обхопити його ногами. Вона відчула, як його пальці вп’ялися в її стегна.
Він пройшов кілька кроків і посадив її на кухонний стіл.
Його губи перемістилися на її шию, залишаючи гарячі сліди.
— Я думала, ти… — почала вона, але він не дав їй договорити.
— Я не міг без тебе, — хрипло прошепотів він, кусаючи її за вушко.
Його пальці знайшли край її футболки й одним рухом стягнули її через голову.
Груди вкрилися мурахами, коли він провів по них гарячими губами.
Вона стиснула пальцями його плечі, відчуваючи, як напружуються його м’язи.
Макс рвучко скинув свою футболку, і Леся затамувала подих. Його груди вкривали старі шрами – свідки його минулого. Вона хотіла запитати, але зараз не було місця для слів.
Його губи знову вп’ялися в її шию.
Її пальці розстебнули ремінь його штанів.
Він підняв її на руки й поніс у спальню.
Тієї ночі Леся зрозуміла, що програла цю битву. Вона більше не могла переконувати себе, що нічого не відчуває.
Він був її прокляттям.
Він був її пристрастю.
Він був її слабкістю.
---
Вранці вона прокинулася одна.
Простягнула руку – ліжко було порожнім.
Телефон завібрував.
"Сьогодні у тебе вихідний. Відпочинь."
Леся втупилася в екран, а потім заплющила очі.
"Що ти зі мною робиш, Максе?"