Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

class="p1">Стентон засміявся. Професорка мала рацію. Все це таки й справді було неймовірно. Впродовж місяців підготовки він не дозволяв собі надто замислюватися про реальність такої перспективи, припускати, що й справді може опинитися в минулому. І ось він тут. І то не в якомусь прадавньому минулому, а в Європі початку двадцятого століття. Якраз тоді, коли дива техніки були ще якісь мужні і справді хвилювали, як‑от парові двигуни та перші літальні апарати — це ж тобі не смартфони і пластична хірургія. Тоді, коли залишалися ще недосліджені території та нескорені гірські вершини.

— Маєте рацію, професорко, — сказав він; говорив голосно, бо до купе увірвався через відчинене вікно гучний перестук коліс. — Це таки збіса круто.

— І дівчатам можна курити! — захоплено вигукнула МакКласкі. — Я можу сісти на своє місце, за яке, хай йому чорт, таки заплатила, і запалити цигарку, і ніякий чортів чинуша з парафіяльної ради не буде верещати, що я убиваю дитину десь у сусідньому графстві. Ну ж бо, запали і ти! Ти ж студентом димів, як паровоз. Пам’ятаю, десь у 2006-му за каплицею я сама стрельнула в тебе цигарку.

Вона відкинулася назад і з щасливим виглядом затягнулася сигаретою: цього разу вже не самокруткою, а справжньою, фабричною. Потрапивши в готелі у тютюнову крамничку, професорка поводилася, наче дитина в кондитерській, і накупила з десяток різних, давно забутих ґатунків.

— «Плеєрс нейві кат», флотські без мундштука, — сказала вона, злегка закашлявшись, — виготовлені в ті дні, коли у нас справді був флот. Подумай тільки, Г’ю. Ми опинились у тих часах, коли королівські військово-морські сили вдвічі переважали двох своїх найближчих суперників разом узятих! Pax Britannica! Британія знову перша! Гарне відчуття, правда? А коли ти спровадиш на той світ кайзера, то Британія першою й залишиться.

— Професорко, я ж вас попередив. Замовкніть.

— Вибач! Вибач. Маєш рацію. Більше не повториться. Про місію — ні слова, рот на замок. Але ти цей… запали одну!

— Не можу. Я пообіцяв… Кессі.

— Але ж, як ти сам був слушно зауважив, її тут немає. Та й у будь-якому разі навряд чи вона мала б щось проти одненької сигаретки.

Стентон глянув на сигарети, що спокусливо визирали з архаїчної на вигляд коробки. Без мундштука. Чистий тютюн.

Може, й справді варто запалити, лиш одну.

Щоб відзначити момент. Адже це таки круто: мчати у «Східному експресі» Туреччиною назустріч найдивовижнішій у цілому всесвіті пригоді. «Граніт рятує британську армію і світ»! Навіть Біґлз, мабуть, подумав би, що це вже занадто, вище голови не стрибнеш. То чому б не відзначити таку мить сигареткою? Це ж аж ніяк не означає, що Кессі більше для нього нічого не важить. Просто тут, у бойовій обстановці, свої правила, дівчатам, які чекають дома, не знані…

Він простягнув руку.

МакКласкі у захваті піднесла йому коробку. Ніщо не приносить узалежненим більшої радості, ніж нагода підмовити приятеля, який ще вагається, до них долучитися й у такий спосіб виправдати свою слабкість.

— Молодчага! — сказала вона. — А ще, знаєш, у тебе є повне право на мене сердитися. Я була страшенною егоїсткою, безвідповідальною нахабою, і мала б зараз горіти від сорому. Але тепер усе буде добре. Ти з цією роботою впораєшся, я впевнена. Ти для неї ідеально підходиш. Та хіба могло бути інакше, ти ж — Граніт! Тому-то я тебе й обрала.

Стентон уже взявся був за кінчик сигарети, щоб витягнути її з коробки, та раптом завмер. І забрав руку.

Його зупинили останні слова МакКласкі.

«Тому-то я тебе й обрала».

Професорка стенула плечима.

— Ну, гаразд, як знаєш. Твій самоконтроль просто вражає. Та твоя Кессі була, певно, вогонь, а не дівчина.

— Так і було, — тихо мовив Стентон.

Запала тиша. МакКласкі зі щасливим виглядом курила і, всміхаючись сама до себе, пожадливо переглядала меню з вагона-ресторану.

«Тому-то я тебе й обрала».

Несподівано Стентонові прийшов на пам’ять вчорашній ранок на Галатському мосту. Прохолодна, волога бруківка, з якої він підводився. Мить після того, як він урятував матір, дівчинку і хлопчика.

Ту сімейку врятував, свою врятувати не зумів.

І тут майнула думка: ану ж усе було набагато, просто-таки безмірно гірше? А раптом причиною їхньої загибелі став власне він?

— Омари! — вигукнула МакКласкі. — Вони подають свіжих омарів. У потягу! Боже, я люблю це століття.

Стентон підвівся і, прочинивши внутрішні двері купе, визирнув у коридор. Професорка далі стікала слиною над меню і навіть бровою не повела.

— От холера, Господи Боже мій, — бурмотіла вона. — На десерт у них солодке суфле. Але ж у потягу суфле не приготуєш, га? Добре, скажу тобі, хлопче, якраз це я й збираюся з’ясувати.

Стентон знову сів і втупився у МакКласкі.

Невже це правда?

Невже його справді так використали?

Він був їм потрібен. Був потрібен тій примарній спільноті, відомій йому як орден Хроноса. Він сам або, у будь-якому разі, хтось такий, як він. Граніт Стентон, який уславився тим, що виживе де завгодно. Любитель пригод. Беззаперечно винахідливий і безсумнівно рішучий.

А ще їм треба було, щоб його ніщо не тримало.

«Тому-то я тебе й обрала».

Стентонові пригадався переддень Різдва, коли він дізнався про існування ордену Хроноса. Тижні й місяці опісля. Численні розмови. Виявляється, зерна сумнівів засіялися вже тоді, та паростки пробилися на поверхню свідомості лише тепер.

Він мав би здогадатися раніше. Це ж цілком, абсолютно очевидно, якщо логічно подумати.

Стентон іще раз підвівся і визирнув у коридор. Цього разу МакКласкі помітила.

— Чого це тобі не сидиться, Г’ю? Щось не так?

— Та от, спало дещо на думку.

— Поділишся?

— Авжеж, чому ні. Сиджу собі і думаю: а звідки вам відомо, що їх було четверо?

— Прошу? Не розумію. Кого було четверо?

— Убивць у машині. Тих, що знищили мою сім’ю. «Всі четверо щезли й усе тут». Це ваші слова. Напередодні Різдва, коли я щойно до вас приїхав і ми сиділи за сніданком. Звідки ви знали, що їх у тій краденій машині було четверо?

— Ну… Не знаю. Я так сказала? Певно, десь прочитала. А чому ти питаєш?

— Не прочитали. Про це ніде не повідомляли. Там, звідки ми прибули, насильницька смерть — явище надто буденне, щоб про це писали в газетах; у мережі теж нічого не було. Ніде не згадували жодних подробиць. Але вам було відомо, скільки їх сиділо в машині. «Всі четверо щезли й усе тут» — це ваші слова.

— Не знаю, Г’ю, що я там сказала, і взагалі не розумію, про що ти. Краще подивися онде меню, бо я хочу