Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

про що? Що ти накоїв, мій хлопчику? Озвірів, побачивши на базарі напівголих танцівниць, га?

— Та ні, лише випадково запобіг жахливій автокатастрофі. Врятував маму з дітьми.

— Он як… — відповіла, відводячи погляд, МакКласкі, бо чудово усвідомлювала, як перегукується з колишнім життям Стентона ця пригода. — Ну, ти ж не міг інакше, правда? Звісно ж, не міг.

— Не міг. Та якщо ті люди тепер надумають з’їздити у Сараєво і там зіткнуться з кимось, а той — ще з кимось, і так далі, аж до когось, хто зможе вплинути на пересування ерцгерцога у день приїзду, то…

— Збіса малоймовірно, Г’ю.

— Будь-яка подія в принципі малоймовірна, аж доки не трапиться. На цьому й побудована теорія хаосу.

Рештою своїх ранкових пригод Стентон вирішив із МакКласкі не ділитися, бо ще й досі картав себе за те, що так по-дурному встряв у кав’ярні в сутичку, яка могла закінчитися повною катастрофою.

— Отже, слухайте мене уважно, — повів далі він. — Зараз ви повернетеся в номер і ляжете в ліжко. По голові ви дістали таки добряче, тож тепер вам потрібен максимальний спокій. Завтра ми їдемо, і я не хочу, щоб на вокзалі у вас стався якийсь крововилив у мозок.

Лице у МакКласкі знову витягнулося.

— Їдемо завтра? Я думала, ми хоч кілька днів побудемо тут, у Стамбулі. Константинополь, Г’ю, тієї пори, коли династія Османів уже при смерті. Ну, сам подумай! Це ж містерія, справжня магія. Не можна просто так узяти і звідси поїхати.

— Можна і треба.

У Стентона в голові цвяшком стриміла думка про те, що молодики, з якими він мало не зійшовся навкулачки у кав’ярні, — військові. Офіцери, у яких, за тогочасними звичаями британської армії, вільного часу було достолиха. І своє дозвілля ті хлопці спокійнісінько могли збавляти й там, де сиділи у ці хвилини вони з МакКласкі, — у барі готелю «Пера-палац».

— До призначеної у Сараєві зустрічі — ще чотири тижні, — продовжував він, — і до того часу нам треба привертати до себе якомога менше уваги й постаратися ні на що не впливати. Тож мій план такий: завтра вранці виїхати з Константинополя до Британії, де ми будемо менше впадати в око. Крім того, просидіти чотири дні у потягу — теж не найгірший план, щоб не залишати слідів. На островах на два тижні залягти на дно, а тоді вже думати про повернення на континент.

МакКласкі насупилася і видобула з кишені, яка, виявляється, була в неї на сукні, папір та дрібку тютюну. Стентонові мало мову не відняло, і він лиш прошипів:

— Господи Ісусе, таж не можна крутити цигарки тут!

— Чого це не можна? Я ексцентрична англійка. Нема такого закону.

— Є загальноприйняті правила! Ми ж намагаємося не привертати до себе уваги. У нас тут місія.

— Але ж у тім-то й річ, Г’ю, — сказала вона, неохоче ховаючи назад у кишеню папір і тютюн. — Місія — у тебе. Не у мене. Я тобі взагалі ні до чого. Насправді — будьмо відверті — така-от стара подагрична п’яничка, як твоя покірна слуга, тобі тільки заважатиме. То чому б мені просто не залишитися тут, га? Я собі раду дам. У мене в панталонах зашитий мільйон фунтів у фальшивих бонах імперського казначейства. От зараз подіють піґулки — і я готова йти веселитися.

— Ні, цього не буде, — твердо відповів Стентон. — Доки не мине хоча б кілька місяців. Доки я не зроблю того, для чого ви мене сюди послали. Кожен наш крок, кожен подих змінює, нехай лише на якусь дрібку, відоме нам майбутнє — те майбутнє, на обізнаність із яким ми спираємося у своїх діях. Єдині зміни, які ми можемо зробити, заплановані в Сараєві та Берліні. Звісно, якщо ви будете лише вештатися Константинополем і тішитися краєвидами, то це навряд чи призведе до якихось суттєвих змін. Але — будьмо, як ви кажете, відверті — передбачити ваші вчинки неможливо, навіть коли вам нічого не бракує. І що ви скажете чи зробите тепер — особливо тепер, коли, напівконтужена, серед білого дня замовляєте собі горілку, — я поняття не маю. Тож, боюсь, доведеться вам таки їхати зі мною.

— Але…

— Ще раз: доки ми не зуміємо запобігти найкатастрофічнішій війні в історії людства, ви будете робити лише те, що кажу я. Інакше — і, будь ласка, професорко, зарубайте це собі на носі — я вас просто пристрелю і скину в Босфор.

17

З Константинополя вони виїхали наступного дня, «Східним експресом» до Парижа. МакКласкі, ясна річ, аж тремтіла від захвату і зачудовано бурмотіла щось собі під ніс, захоплюючись геть усім, від газет, які купила в кіоску на вокзалі Сіркеджі, до розкішного опорядження свого власного приватного купе. Стентон вирішив, що квитки вони купуватимуть окремо.

МакКласкі далі неабияк діяла йому на нерви; сама її присутність свідчила про те, що і совісті, і надійності їй сильно бракує. Якщо вона таки викине якогось коника і приверне увагу офіційних органів, то краще, щоб їхні імена поруч у всіляких протоколах не згадували.

З іншого боку, мандрувати з нею було весело. Коли потяг рушив і велетенський паровоз потягнув вагони прокладеною через столицю Османської імперії колією, він зайшов до неї в купе і не зумів стримати усмішки: професорка від радісного збудження мало не підскакувала.

— Ех, Г’ю, Г’ю, — говорила вона, відкинувшись на м’якому шкіряному сидінні, — ну з чим же це порівняти? Ні, я серйозно: от із чим це порівняти? Хіба це не здійснення найсміливішої мрії на землі? Ми ж із тобою мандруємо історією! Це ж одна з найулюбленіших фантазій людства. Їдемо у власних окремих купе. Окремі купе першого класу у «Східному експресі»…

— Ми не просто собі мандруємо, у нас місія.

— Я знаю, Г’ю, знаю. Але ж хоч-не-хоч ми їдемо оце потягом через усю Європу — і нема на те ради. Ти зробив, як хотів. Тепер уже ми ніякої шкоди не заподіємо, метеликів тут немає. Тож ніщо не заважає нам просто тішитися! Ти тільки глянь на цю вишукану порцелянову раковину: тягнеш за ремінець, і вона бере й опускається. Як же чудово! Оце якість. У наш час навіть мільярдери такої якості не мають. У цьому прекрасному вагончику взагалі куди не глянь — латунь, поліроване дерево, порцеляна і шкіра. Все таке чудове, справжнє, не якийсь там пластик і вуглеводень… І глянь, вікно відчиняється! У потягу можна самому відчинити вікно і впустити трохи свіжого повітря.

Вона опустила вікно й аж зойкнула від захвату.