Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

Та не мине й кількох годин, як він урятує життя молодій мусульманській сім’ї і дивом уникне провалу своєї місії, зіткнувшись з групою британських офіцерів у кав’ярні.

Історія почалася заново. Майбутнє вже змінювалося.

16

Повітря у «Східному барі» аж загусло від тютюнового диму. Стентон глибоко вдихнув. Еге ж, дихати тут — це майже те саме, що курити самому, і ніяких обіцянок порушувати не треба. Він замовив собі ще один «Лафроайґ». Наливали у «Пера-палаці» щедро, але алкоголь його зовсім не п’янив. Саме становище, у якому він опинився, паморочило голову так, що куди там тому скотчу.

Повернувшись після багатого на події ранку у старому місті до готелю, Стентон уже двічі піднімався в номер подивитися, як почувається МакКласкі. Та, схоже, поволі йшла на поправку і жодних важких ушкоджень начебто не зазнала. Звісно, у 2025-му він одразу ж повіз би її у відділення невідкладної допомоги на МРТ, а тут тільки й міг, що засувати штори, не дозволяти їй вставати з ліжка і сподіватися, що все обійдеться без ускладнень. Ще принаймні кілька днів професорці треба буде полежати, і це неабияк його турбувало, бо після такої необачної сутички з представниками британської спільноти йому неабияк кортіло з цього міста забратися — якомога швидше і якомога далі.

Виявилося, втім, що життєву силу старої професорки він явно недооцінював.

— Г’ю, будь ласка, замов своїй старій матінці «криваву Мері».

У дверях стояла МакКласкі. Вона встала, вдягнулася, зібрала волосся у вузол на потилиці, щоб прикрити рану, а тоді знайшла ліфт і подалася прямісінько до бару, наче поштовий голуб — до голуб’ятні. Й ось вона тут — власною персоною, у довгій, до підлоги сукні, цілком непогано вдаючи з себе англійську даму імперської доби. Була бліда, але постаралася за допомогою губної помади та дрібки рум’ян зробити так, щоб це не надто впадало у вічі. І хоч ступала ще не зовсім твердо, однак на ногах трималася досить упевнено.

— Боже мій, професорко, — мовив Стентон, коли МакКласкі, притримуючись за стільці, дісталася до нього, — ви ж десять годин пролежали без пам’яті, вам не можна вставати.

— Г’ю, — почала вона, і попри всю слабкість очі у неї аж сяяли, — мені сімдесят два, отже, часу в мене не так і багато. Тут переді мною — така неймовірна пригода, якої ніколи не зазнавав жоден навіжений старий історик, і першого ж дня провалятися до вечора в ліжку я не збираюся. — А тоді, спершись рукою на стійку, нахилилася і не таким уже й тихим сценічним шепотом додала: — Г’ю, золотко, ми ж, чорт забирай, у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому!

— Даруйте, сер, — втрутився бармен ще до того, як Стентон устиг на неї цитьнути, — боюсь, дам за стійкою ми не обслуговуємо. Нехай мадам буде ласкава сісти за столик.

— «Криваву Мері», s’il vous plaît, garçon, — сказала МакКласкі, а тоді повернулася до бармена спиною і подріботіла до столика.

— Чистий томатний сік, можете додати трохи води, — уточнив Стентон і поквапився за нею. — Професорко, у вас же контузія.

— Чи ж я не знаю, — відповіла та. — У мене в голові, таке враження, риють траншеї і міняють труби. — Вона сягнула рукою у свою сумку — ту саму містку торбу, яку прихопила з собою з майбутнього і яка тепер, помітив Стентон, цілком відповідала духу епохи й, очевидно, саме з цих міркувань тут і опинилася, — витягла звідти невеличку блістерну упаковку ібупрофену і видавила чотири таблетки.

— Професорко, я вас прошу… — прошипів Стентон.

— Та дай спокій, Г’ю, ніхто нічого не помітить.

— Що тут помітять, професорко, а що — ні, нам не відомо. А тепер стуліть рот і слухайте мене. — Стентон на мить примовк, бо офіціант саме приніс МакКласкі томатний сік. Якщо вона й зауважила, що горілки там немає, то визнала за краще не скаржитися і лише мовила:

— Будьмо!

— Та зачекайте ви! Якого дідька ви взагалі тут робите?

— Я ж тобі сказала, що не збираюся валятися в ліжку, коли…

— Я не про бар, а про 1914-й!

— А, ти про це… Ну, так, трохи негарно вийшло, вибач.

— Негарно?! — Стентон щосили намагався не підвищувати голос і говорити тихо. — Таж ви своїм учинком зрадили всі до одного принципи, про які товкли мені відтоді, як втягнули мене в це діло. П’ять місяців ви розпатякували про відроджений світ, про другий шанс для людства, про порятунок усіх тих мільйонів загиблих на полях Фландрії та ув’язнених у російських ҐУЛАҐах, а тепер, виходить, усе це було тільки тому, що вам закортіло подивитися «Пігмаліона».

— Та ні, Г’ю! Справді, присягаюсь. Завжди йшлося насамперед про місію… просто коли дійшло до діла, я не змогла стриматися…

— Брехня! Ви планували це від самого початку: дістали собі документи, роздобули цю дурнувату сукню…

— Ні! Я почала готуватися тільки в останній тиждень чи два. Час наближався… то я й подумала собі: якщо у вартівні можуть поміститися двоє, то чому б і ні?

— Чому б і ні? Чому б і ні?! Христе-Боже, таж через вас усе могло піти шкереберть, ще й не почавшись. Ви ж легко могли виштовхнути мене за межі вартівні, поки билися з тою обкуреною туркенею.

— О, та дівка! — посміхнулася МакКласкі. — Я й забула про неї. Ну, так чи так, я тебе нікуди не виштовхнула, ми обидвоє тут, тож нічого лихого не сталося, га?

— Поки що не сталося, — сказав Стентон. — Але те, що мені вдалося витягнути закривавлену, напівпритомну стару у, фактично, мініспідниці з того погреба, провезти її через цілий Константинополь, поселити в готель і при цьому не загриміти в каталажку за розпусні дії — це чудо, чорт забирай, справжнє чудо. Я серйозно думав просто вас прикінчити і лишити там. Чесно кажучи, я мав би вас там лишити. На мені лежить відповідальність за долю цілої британської армії. А ви — відпрацьований матеріал та й годі.

Лице у МакКласкі витягнулося.

— Відпрацьований матеріал? Ну, це вже трохи занадто, Г’ю… Я знаю, що повелася неправильно, але… це ж 1914-й. Я не встояла, не могла встояти.

Уперше за всі роки їхнього знайомства вигляд у МакКласкі був направду скрушний.

— Ну, гаразд, — зітхнув Стентон. — Як по правді, напартачили ми обоє. Наразі найважливіше наше завдання — не залишати в історії слідів, аж доки не настане час її змінити, але ні ви, ні я не дуже даємо собі з цим раду.

Настрій у МакКласкі вмить покращився.

— Чесно? — запитала вона. — Чого це напартачили ми обоє, ти