Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

— Торік навесні.

— Що?

— Свого агента ви обирали торік навесні, сказав Дейвіс. У той день, коли ми зібралися в його «оперативному штабі». Коли він сказав, що схвалює ваш вибір. Схвалює, що ви зупинилися на мені. Комітет засідав торік навесні, сказав він. І ви запропонували мене. Торік навесні.

— Ну, торік, ну, чорт забирай, навесні, то й що з того?

— Мою дружину і дітей убили наприкінці літа, професорко.

— А до чого тут узагалі твоя сім’я? Я запропонувала тебе, бо ти — Граніт, чорт забирай, Граніт Стентон! Очевидний кандидат.

— Авжеж, очевидний кандидат, який точно відмовився б від цієї роботи, бо ж вона прирікала на небуття тих єдиних у цілому світі людей, яких він любив. І зробив би все, щоб вас зупинити.

— Та ну, Г’ю, прошу, припини. Що ти таке вигадуєш? — МакКласкі відклала меню і потягнулася до сумки.

— Вам був потрібен солдат. Спецняк. З належною підготовкою. Той, хто пристосується і виживе у будь-якому середовищі.

— Так, але…

— І ще було б добре, щоб той солдат трохи знався на минулому, на людях і подіях, які те минуле створили. Випускник історичного факультету — чудово. Пристойне володіння німецькою — ще одна обов’язкова передумова, за вашими ж словами. Це вже замовлення вельми специфічне. Та коли взяти і додати до цього всього ще й вимогу, що цей солдат має бути у розпачі, самотній… чоловік, який утратив любов і просто чекає на смерть, а тому радо покине цей світ, бо його в ньому більше ніхто й ніщо не тримає… Як там писав Ньютон? «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», так?

Рука МакКласкі тим часом уже пірнула в сумку.

— Такого дуже специфічного кандидата ви могли б шукати хоч сто років і навряд чи знайшли б. А Ньютон дав вам лише рік.

— Це якесь божевілля!

Вона посміхалася, намагалася засміятися. Та Стентонові це велике, червоне, на позір щасливе обличчя, від якого завжди віяло веселощами, видалося раптом зловісним. От наче з нього допіру злетіла маска. За своє життя йому не раз доводилося читати в очах супротивників страх та брехню, і саме їх прочитав він тієї миті в очах у МакКласкі.

— Отже, ви обрали мене, професорко, а тоді взялися подбати про те, щоб земних турбот у мене точно не залишилося. Як я не здогадався раніше, не збагну. Це ж, коли подумати, ясно як день. Ви вбили мою дружину і дітей.

МакКласкі витягнула з сумки пістолет і наставила на нього.

— Я могла би пробувати якось виправдатися, — сказала вона, — але ж ти мені і так не повіриш. Бо маєш рацію. Це таки збіса очевидно. Справді, які у нас були шанси знайти кваліфікованого виконавця, якому байдуже, живий він чи мертвий?

— Близькі до нуля.

— Г’ю, ми все зважили. Треба було рятувати світ.

— А якби виявилося, що Ньютон помилявся? Я просто втрачаю сім’ю та й по всьому?

— Супутні втрати. Г’ю, ти ж знаєш, як воно є.

— О, так, професорко. Як воно є, я знаю.

Стентонові очі звузилися до двох щілин і тепер уже ніби пропікали МакКласкі наскрізь. Та неспокійно засовалася на місці, страдницьки скривилася і заговорила:

— От чорт! Чорт, чорт, чорт! Якийсь жах, тільки почали нарешті тішитися життям — і на тобі, маєш… усе псу під хвіст. І навряд чи щось уже виправиш…

В очах у неї було благання. Але рука з пістолетом не здригнулася.

— Ви організували вбивство моєї дружини і дітей, професорко.

— Так, але тепер, Г’ю, тепер вони начебто й не жили ніколи… тож усе гаразд, правда? Проїхали, рухаємося далі?

— Та не подібно, щоб гаразд, ви ж пістолета не опустили.

МакКласкі секунду подумала і сказала:

— Ну, добре. Я знаю, що ти ніколи мені не пробачиш, та воно, звісно, й не дивно, але в тебе, Г’ю, ще робота попереду. Найважливіше завдання в історії, на якому тобі час уже зосередитися. Тому в мене така пропозиція… Перша зупинка в нас у Бухаресті десь за п’ять чи шість годин. Доти ми сидимо собі вкупці тут, а коли приїдемо, ти виходиш. Я вийшла б і сама, але, чесно кажучи, мені так простіше буде тримати тебе на мушці, тому підеш ти. На щастя, у нас тут свої двері прямо на перон, чудово ж придумано, тобі не здається? Значить, ти виходиш і виконуєш свою місію, а я просто зникаю, ти ніколи більше мене не побачиш, Г’ю. Крильцями я сильно не вимахуватиму, обіцяю. Мені тільки й треба, що якийсь обід і театр, та й протягну я ще років п’ять-шість, не довше. А в тебе цілий світ попереду. Світ, який судилося порятувати тобі. Не зіпсуй усе заради якоїсь дріб’язкової помсти.

— Не зіпсуй? Про що це ви?

— Ну, розумієш, Г’ю, якщо ти не зійдеш з потяга, мені доведеться тебе вбити. Зрозуміло ж, правда? Щоб ти не вбив мене. Це ж і сліпому видно.

— А як же тоді місія? Найважливіша місія в історії? Якщо ви мене вб’єте, то не мине й десяти тижнів, як знову почнеться Велика війна. Найбільше лихо в історії Європи. Лихо, яке ми маємо відвернути.

Очі МакКласкі затуманилися слізьми, хоча, можливо, їх просто пік дим від затиснутої в зубах сигарети. Пістолет вона тепер уже тримала класичною хваткою — обіруч.

— Я знаю, що це неправильно, Г’ю. І мені не байдуже, зовсім не байдуже. Усі ті мільйони молодих хлопців… Російські царівни, замордовані в тому жахливому підвалі, з тими своїми жалюгідними, зашитими у панталони діамантами… Жахливі диктатори, війни, геноцид і голод у майбутньому… все це, звісно, так, але… розумієш, я — лише егоїстична стара дурепа, яка страшенно хоче побачити на власні очі балет Дяґілєва.

Стентон не зводив із неї погляду. Він завжди пишався своєю здатністю читати в серцях людей, та цієї жінки, схоже, не знав по-справжньому ніколи. Такої слабкої, такої себелюбної… такої страхітливо людської.

— Я любив свою дружину і дітей, — озвався він.

— Я знаю, Г’ю, знаю.

Стентон підвівся. Пальці МакКласкі на спусковому гачку аж побіліли.

— Прошу тебе, Г’ю, не змушуй мене це робити! Бо я вистрелю, чесно. Просто зійди з потяга в Бухаресті. Нічого складного. І все буде гаразд. Я зникну, обіцяю.

— Бувайте, професорко.

Він простягнув руку до пістолета. Вона натиснула на гачок.

Сухо клацнув по порожньому набійнику ударник. МакКласкі здивовано витріщилася на пістолет, спробувала ще раз і сказала:

— Що за чорт…

— Ви думали, я залишу в сумці напівконтуженої психопатки заряджений пістолет?

Професорка хотіла щось сказати, але Стентон ступив