Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Вони тихенько сміялись, не тому, що боялись когось розбудити, а тому, що берегли цю тишу, бо в ній були ніжність та спокій. А ще розуміння одне одного і визнання. Там було: «Я тебе знаю і хочу знати ще більше».

Коли оголосили про посадку в Києві, за вікном уже тьмяніло небо. Під ними простягалися знайомі дахи, притрушені снігом, мов білим цукром. Замість американського радіо — українська мова диспетчера. Все було рідне. І водночас — трохи інше.

— Ну що, вдома? — запитав Андрій, застібаючи ремінь безпеки.

Марія дивилася на нього. Довго. В її очах не було сумніву, а була лише впевненість у тому, що між ними все ж зародилося те почуття, яке вони шукали скільки років і все ніяк не могли знайти.

— Так, — тихо мовила Марія.

Київ зустрів їх м’якою сірістю — ніби хтось акуратно притрусив усе місто пудрою, щоб приховати втому буднів. Літак приземлився, і одразу зникла вся магія польоту: у багажній зоні пищали візки, хтось сварився через загублену валізу, гірлянд не було, а в повітрі пахло кавою з автомата і трохи — зневірою.

Марія натягнула шапку на вуха й закуталася шарфом до очей.

— Привіт, реальність, — буркнула вона. — Ми скучили… не дуже.

Андрій узяв її валізу, і вони рушили до виходу. Дорогою Марія мовчала. У ній боролися два відчуття — радість повернення додому, і страх, що казка залишиться за океаном.

— Ти щось замислена, — Андрій глянув на неї, поки вони чекали таксі.

— Просто думаю, чи все це не було сном. Париж, Сахара, танго, імбирний ведмідь, пінгвіни…

— Якщо так, то я категорично відмовляюсь прокидатись.

— А якщо доведеться?

— Тоді давай зробимо так, щоб реальність була кращою за той сон. Поетично, так?

Вона всміхнулася. Ледь помітно, але її рука вже лежала в його долоні.

Таксі під’їхало. За вікном починала вирувала типова київська зима: сірий асфальт, люди в поспіху, затори й гудки. Але в салоні було тепло і тиша між ними була не гнітючою, а затишною — мов домашній плед.

— Ти не боїшся, що ми змінимось? Що це все залишиться як гарна пригода і забудеться?

— Маріє, — Андрій обернувся до неї. — Ми вже змінились, але не зіпсувались. Просто… стали тими, хто вже знає, як може бути і більше не згоден на менше.

Вона заплющила очі, поклавши голову йому на плече. За вікном майоріли будинки прикрашені вогниками, дерева, машини і випадкові пішоходи.

І десь між Борщагівкою та Печерськом, між маршрутками й засніженими тротуарами, між «було» і «буде» — вони згадали, що їхня авантюра ще не закінчилася. На них чекав сьомий поцілунок.

— У нас залишився сьомий поцілунок, — озвалася Марія нарешті. Вона говорила тихо, ніби боялась сказати це вголос.

— Я пам’ятаю, — відповів Андрій. — Той, який усе вирішить.

Вони домовились без гучних клятв, що у них є три дні — на роздуми. Без дзвінків. Без меседжів. Без «а ти що зараз робиш?». Просто — кожен сам із собою. І з тим, що вони відчувають.

А потім — зустріч у тій самій кав'ярні, з якої все почалося. Маленька столична кав’ярня біля старого скверу, де пахло хлібом, і бариста завжди писав щось на стаканах. Вони мали прийти туди через три дні, в ту саму годину, коли зустрілися вперше. Не домовлятись — просто з’явитись. Якщо прийдуть обоє — значить, буде той самий сьомий поцілунок.

І стане ясно: це була пригода… чи щось набагато вагоміше і значущіше.

Марія вийшла першою. Не обернулась — боялась, що мить затримає її довше, ніж треба.

Андрій залишився в таксі, проводжаючи її поглядом. Машина рушила, а він ще довго вдивлявся у вікно, де вже згасали сліди її кроків у снігу.

Він усміхнувся.

— Сьомий поцілунок, — прошепотів. — Я не прогавлю.

Всі зображення створені за допомогою ШІ.