Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

У студентські роки Марія й Андрій уклали жартівливу угоду: якщо за десять років вони залишаться самотніми — одружаться. І от тепер, через десятиліття, Андрій повертається з несподіваною пропозицією: сім поцілунків у різних куточках світу. Якщо вона не закохається — він зникне назавжди. Від Парижа до Токіо, від марокканських базарів до італійських вечорів — ця подорож змінить усе. Адже іноді, щоб зрозуміти свої почуття, потрібно дозволити собі ризикнути… і поцілувати минуле. Легкий роман з ароматом кави, нотками гумору та подихом великої пригоди. Дозволено публікацію лише на Букнет

Пролог

Усі права на цю книгу належать автору.

Жодна частина цього твору не може бути відтворена, скопійована, розповсюджена, опублікована чи використана в будь-якій формі без попередньої письмової згоди автора.

Ця книга розміщена ексклюзивно на платформі Букнет. Будь-яке несанкціоноване розміщення на інших ресурсах заборонено.

Порушення авторських прав тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, зокрема Законом України "Про авторське право і суміжні права".

Попередження: Будь-яке незаконне використання цього твору може призвести до юридичних наслідків.

***

Марія не вірила в долю. Вона вірила в міцну каву без цукру, хрусткі нові блокноти, дедлайни, які спалахують червоним у Google-календарі, і в те, що справжнє кохання — це добре продумана кампанія напередодні 14 лютого. Її романтика давно загубилася десь між авіаквитками в останню хвилину, статтями з заголовками «10 причин поїхати до Стамбула восени» і безкінечними вечірніми зідзвонами з редакцією. 

Марія працювала тревел-журналісткою та блогеркою — не з тих, хто публікує фото ніг на пляжі з кокосом, а з тих, хто пише про країни так, що хочеться кинути все й рушити за обрій. Її статті друкували популярні журнали, а її Instagram і блог мали тисячі підписників, які чекали на нові подорожі, поради й іронічні підписи під світлинами.

Вона вміла помічати деталі: запах кориці в марокканському кафе, шум вітру в італійських алеях, тріщину на фасаді старого готелю в Порту. Але найголовніше — вона вміла передати це словами, так, що читачі відчували себе частиною її мандрів.

Іноді вона писала про любов — бо читачі це любили. Але насправді Марія вважала, що почуття — це наче авіарейс із трьома пересадками: шанс, що ти дістанешся до пункту призначення — мінімальний. І все одно ти летиш.

Попри гламурну картинку, робота була не завжди легкою: недоспані ночі, затримки рейсів, статті, які потрібно було здавати з будь-якого куточка світу — навіть з хостелу без інтернету. Але ця робота давала їй головне — свободу. І можливість не затримуватись ніде надовго…

Жила вона в однокімнатній квартирі на шостому поверсі — типовий київський будинок з вічно несправним домофоном, запахом випічки з пекарні на першому поверсі й краєвидом на шумне перехрестя, де кожен новий день починався зі звуків клаксонів і гомону. 

На стіні її кухні висів старий студентський плакат з написом: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» — Фрідріх Ніцше. Його кути вже закрутилися, папір вигорів на сонці, але він чомусь залишився після усіх переїздів, ремонтів і змін. Зняти його руки не доходили — або, може, щось глибоко в ній цього не дозволяло.

Цього ранку панувало типове суботнє безсилля: коли ще не встиг повністю прокинутись, але вже змучений самою перспективою понеділка. 

Марія лежала на боку, загорнута в ковдру як у кокон, із телефоном у руці. Instagram підсунув їй рекламу йоги на даху, а Glovo — суші зі знижкою. 

— Хм, карма чи лінь переможе сьогодні? — пробурмотіла вона, мружачись на яскравий екран.

І саме в цей момент пролунав дзвінок у двері. Раптовий, різкий, ніби в чужу меланхолію хтось увірвався з вимогою пояснень.

— Хто там ще зранку? — буркнула вона, скидаючи ковдру і посковзнувшись на одній із подушок, що дивом не впала у чашку з недопитим чаєм.

На порозі стояв поштар. Молодий, із скуйовдженим волоссям та подивом у погляді, ніби йому самому було цікаво, що за таємнича кореспонденція така прилетіла. В руках — не посилка, не конверт, навіть не штраф за перевищення швидкості, як вона вже звикла.

А листівка!

Маленька, стара, злегка зім’ята, з виглядом, ніби пережила дощі, бурі й десятки сортувальних центрів. На лицьовому боці — маяк серед темного моря, самотній і гордий, освітлений тільки блискавкою на обрії. На звороті — кілька знайомих слів, написаних чорною ручкою.

«Пора виконати угоду. Чекаю тебе в кав’ярні біля твого будинку о третій. Пакуй валізу. — А.»

Її палець злегка тремтів, коли вона перечитувала. 

«А». 

Не просто літера. Вибух минулого. Пульс, який зупинився і знову запрацював, але вже по-іншому.  Андрій. Той самий. Він не зателефонував, не написав. Надіслав листівку, як із кіно. І залишив ці слова, наче виклик. 

«Пакуй валізу. Чекаю в кав’ярні». І мільйон запитань.

Але в той самий момент, стоячи посеред кухні у старій піжамі з написом «Not today, Cupid» («Не сьогодні, Амуре»), Марія раптом усміхнулася. 

Бо десь глибоко всередині, за всіма шарами скепсису, іронії й розчарування, прокинулась та сама дівчина, яка колись вірила, що все ще попереду. Вона застигла. Серце вдарило раз — глухо, гучно. Потім ще раз — сильніше, наче намагаючись вирватися з грудей. Ноги підкосилися, і вона повільно осіла на м’який килим у вітальні, тримаючи листівку в тремтячих пальцях.

«А».

Одна літера — і вся її впевнено побудована реальність дала тріщину. Вона вдарила по пам’яті точніше, ніж улюблена пісня чи запах дитячих парфумів з юності. 

Андрій.

Той самий, з яким вони ночами зависали в гуртожитку, запарювали дешеву каву й пили її з термоса на даху, розглядаючи зорі та майбутнє. Той самий, із ким вони ділили перші розчарування, порожні обіцянки і ті безрозсудні, наївні мрії, які здавалися тоді такими реальними. І той самий, із ким вони, сміючись, підписали оту дурнувату угоду на клаптику зошита: «Якщо через десять років будемо самотні — одружимося».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍