Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 13

Сьомий поцілунок – Київ, Україна

Марія

У її затишній квартирі, немов спогад про нещодавні різдвяні дива, витав п’янкий аромат мандаринів, щедро присмачений гострою ноткою гвоздики — мамина традиція, незмінна щозими. Але цього року знайомий, майже рідний запах не дарував звичного тепла. У ньому не було морозного повітря Нью-Йорка, дзвінкого сміху, що лунав на ковзанці під сяйвом різдвяних вогнів, не було головного — Андрія.

Кімната, яка раніше здавалася її маленьким світом, тепер стиснулася, стала затісною для її неспокійних думок. Марія безцільно ходила з кутка в куток, іноді зупиняючись перед дзеркалом, ніби шукала відповідь у своєму відображенні. Її обличчя залишалося тим самим — знайомі риси, трохи блідіші, ніж зазвичай. Але в глибині очей поселилося трепетливе очікування, ледь відчутна тривога, тонка, майже болюча струна надії, що бриніла в її душі.

Вона знову й знову прокручувала в пам’яті кожен їхній поцілунок. Шість. Шість різних країн, шість несхожих міст, шість незабутніх дотиків, кожен з яких залишив свій неповторний слід. І один — сьомий — залишився незіграною нотою в їхній мелодії. Той, який мав вирішити все, поставити крапку або ж відкрити нову сторінку. Вона яскраво пам’ятала їхні несміливі блукання вузькими паризькими вуличками, їхній безтурботний сміх, що лунав над венеціанськими каналами, пристрасний поцілунок у Буенос-Айресі, міцну Андрієву руку, що стискала її долоню посеред гамірного натовпу, ніби боячись загубити найцінніше. Згадувала його мовчазні, але такі красномовні обійми, коли слова здавалися зайвими. І його погляд — ні, не просто погляд, а проникливе вдивляння в її очі на яскравому Таймс-Сквері, наче він намагався навіки закарбувати кожну її емоцію.

— А якщо це і є любов? — тихо прошепотіла вона в порожнечу кімнати, намагаючись знайти відповідь у тиші.

Але сумніви, мов маленькі гострі камінці, не давали спокою її думкам. Може, це все — лише захоплива подорож? Просто красива різдвяна історія, розіграна на тлі святково освітленого міста? Чи можна довіряти почуттям, що розквітли серед феєрверків, дзвіночків та аромату імбирного печива? Чи не розвіються вони, як ранковий туман, з першим подихом буденності?

Її найбільший страх був не в тому, що він не прийде в ту саму затишну кав’ярню через три дні, у їхнє умовлене місце зустрічі. І навіть не в тому, що він прийде. Її по-справжньому паралізуючий страх полягав у тому, що обидва вони прийдуть. І тоді їм доведеться зробити той самий, вирішальний вибір. Сказати заповітне «так», відкриваючи двері в невідоме майбутнє, або ж промовити гірке «прощавай»,  «прощавай на завжди» … яке обірве ту нитку, яка здавалася такою міцною. І саме ця крихка межа між щастям і розчаруванням, тримала її в напрузі, немов натягнута струна.

Андрій

Андрій сидів за кухонним столом, міцно стискаючи в руках чашку чорної кави. Напій давно втратив своє тепло, але він продовжував тримати її, відчуваючи хоч якийсь фізичний контакт із реальністю. Тиша в його зазвичай гамірній квартирі була майже матеріальною, густою та важкою, нависаючи над ним, як свинцева хмара перед неминучою сніговою бурею.

Його вірний супутник останніх років — смартфон — безпорадно лежав поруч, чорним екраном у безодню, мовчазний і байдужий до його внутрішньої боротьби. Він навмисно не дивився на нього, але кожною клітинкою тіла відчував — будь-яке повідомлення, випадковий дзвінок могли стати тією самою довгоочікуваною відповіддю, розв'язанням його тривожного очікування.

На краю столу самотньо лежала поштова листівка. Та сама, яскрава, з далекого та пристрасного Буенос-Айреса, з танцюючими силуетами на тлі вечірнього міста. На її зворотному боці, написані її знайомим, трохи недбалим почерком, красувалися лише три коротких, але таких вагомих слова: «До зустрічі. М.»

І раптом, мов спалах блискавки в темряві його думок, він відчув усю глибину того, як Марія непомітно, але міцно вкоренилася в його житті. Не гучно, не нав'язливо, немов ніжний паросток, що пробився крізь твердий ґрунт. Просто була поруч, стала невід'ємною частиною його буття. Її дзвінкий голос досі звучав у його вухах, її щира усмішка яскравою картинкою поставала в уяві, а ледь вловимий, неповторний аромат її парфумів, здавалося, назавжди в'ївся в тканину рукава його улюбленої куртки. Вона була в його випадкових паузах під час розмов, у недоказаних фразах, у жартах, які чомусь втратили свою гостроту та веселість без її дзвінкого сміху у відповідь.

Він завжди вважав себе рішучою людиною, звиклою брати ініціативу у свої руки. Але тепер… тепер він міг лише чекати. І це тягуче, нестерпне чекання, здавалося, роз'їдало його зсередини, крапля за краплею висмоктуючи звичну впевненість.

— Якщо вона не прийде… — промайнула в його свідомості гірка думка. — Тоді я відпущу. Змирюся з цим. Бо справжня любов — це не спроба утримати будь-кого ціною власної свободи чи свободи іншого. Це вміння дати простір, відпустити, якщо так буде краще для обох.

Але десь глибоко всередині, вперта частинка його душі відчайдушно не погоджувалася з цим раціональним висновком. Вона прийде, стверджувала ця внутрішня впертість. Бо між ними була домовленість. Затишна кав'ярня. Залишилося три довгих дні. І сьомий поцілунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍