Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Не просто випадковий дотик губ. А вирішальний момент їхньої незвичайної історії. Акт віри в те, що між ними справді існує щось особливе, бо якщо вони обоє, незважаючи на відстані та обставини, опиняться того дня в тому самому місці — це означатиме лише одне: усе, що відбулося між ними, не було випадковістю. Усі ті шість поцілунків були не просто миттєвими спалахами емоцій, а сходинками довгого шляху, який, можливо, нарешті приведе їх до чогось справжнього.

Кав’ярня. Третій день

Очікування, що стискало груди, здавалося, стало сильнішим за кавовий аромат, який роками незмінно витав у цьому затишному місці. Маленька, з вікнами, що зазирали у тихий дворик, зі старовинним роялем, що мовчазно дрімав у кутку, і тим самим бариста, що завжди писав щось на стаканах. Андрій затримавши подих, переступив поріг цієї кав’ярні.

Він знову обрав їхній столик біля вікна, немов це місце мало особливу магію. Було без десяти п’ята — час, що тягнувся нескінченно довго.

У його руці — той самий папірець, послання з іншого кінця світу. «До зустрічі. М.» Він не зводив з нього очей, але й не розглядав. Пальці стискали тонкий картон так міцно, наче це був рятівний круг, єдина опора, що не давала його душі потонути у безмежному океані тривоги.

Хвилини повзли, повільні й тягучі, як розплавлена карамель. Час розтягнувся, немов жувальна гумка, яку вперто намагаються розірвати. Кожен, хто заходив до кав’ярні, на мить здавався нею — омріяним силуетом у дверях. Але це були інші обличчя, інші історії — хтось із яскравим букетом квітів, хтось із серйозним ноутбуком під пахвою, хтось із відстороненим виглядом у навушниках.

О 16:58 він уже не робив вигляд, що п’є давно охололу каву. Він просто сидів, нерухомо втупившись у вікно, і напружено прислухався до шаленого ритму власного серця, що відбивало кожну секунду очікування.

А тоді — тихі кроки. Ледь чутне шелестіння взуття на дерев’яній підлозі. Знайомі. Рідні. Вона з’явилася на порозі, немов виткана з мрії.

Блондинка. У довгому пальті кольору зимового неба, кольору хмар перед першим снігом. Без яскравого макіяжу, лише природна блідість підкреслювала виразність її очей. І ці очі… вони одразу ж почали шукати його серед відвідувачів.

— Ти тут, — прошепотіла вона, підійшовши до столика, її голос ледь тремтів.

— Ти прийшла, — відповів він, так само тихо, його власний голос здавався йому чужим.

Вона обережно сіла навпроти, не торкаючись пальцями холодної чашки, а лише пильно вдивляючись у його обличчя, наче намагаючись прочитати в ньому відповідь на всі свої сумніви.

— Я думала… ти не прийдеш, — зізналася вона.

— А я… я думав, ти запізнишся, — вирвалося в нього нервове зізнання.

І раптом вони розсміялися — напружено, трохи істерично, але водночас щиро, з полегшенням. Як люди, які пройшли довгий, виснажливий шлях, і ось нарешті опинилися на фінішній прямій. Або, можливо, лише на самому старті чогось нового, невідомого, але такого бажаного.

— Ми ж… ми ще не цілувались у Києві, — несподівано промовив він, порушуючи тишу, що знову запанувала між ними.

— Значить… це буде сьомий? — ледь чутно запитала вона, її погляд став ніжнішим.

Він мовчки кивнув, не відводячи від неї очей.

— І… вирішальний? — її голос знову здригнувся.

Вона також кивнула, її погляд застиг в очікуванні.

Андрій повільно простягнув руку через столик. Вона відповіла на його жест, обережно вкладаючи свою долоню в його. Їхні пальці сплелися повільно, несміливо, ніби боячись зруйнувати крихкість цієї довгоочікуваної миті.

І коли їхні губи нарешті зустрілися… час зупинився. Уся метушня кав’ярні зникла, звуки міста за вікном стихли. Залишилися лише вони двоє, у своєму власному маленькому всесвіті. Цей поцілунок був іншим, ніж усі попередні. У ньому не було ні випадкової паризької спонтанності, ні венеціанської ніжності, ні аргентинської пристрасті, ні марокканського тепла, ні токійської тихої радості, ні нью-йоркського різдвяного дива. Він увібрав у себе всі їхні подорожі, усі їхні переживання, усю ту невидиму нитку, що так міцно зв’язала їхні серця. Це був поцілунок повернення додому, довгоочікуваної зустрічі двох половинок одного цілого. У ньому відчувалася втома від розлук і надія на спільне майбутнє, несказані слова і обіцянки, що не потребували озвучення. Їхні губи торкалися одне одного м’яко, трепетно, ніби боячись розбити ту крихку магію, що виникла між ними. І в цьому тихому дотику було все: і біль розлуки, і радість зустрічі, і невимовне питання, і довгоочікувана відповідь. Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, в їхніх очах стояли сльози полегшення, надії і появи чогось нового, справжнього, вічного.

Ілюстрації створені за допомогою ШІ. Такими він сьогодні побачив героїв цієї романтичної історії.