Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 12

Сьомий поцілунок – Київ, Україна

Ще кілька днів у Нью-Йорку були для них мов чарівна казка. Місто жило різдвяним настроєм, кожен його куточок світився, дихав, співав святом. Вулиці, закутані у гірлянди, пахли смаженими горішками, імбирним печивом і корицею. Ковзанка біля Рокфеллер-центру блищала, як крижане озеро, а посередині височіла велетенська ялинка, прикрашена тисячами ліхтариків, і виглядала так, ніби могла освітити ціле місто.

— Це схоже на кіно, — прошепотала Марія, тримаючи в руках гарячий шоколад із маршмелоу.

— Або на передозування Pinterest, — усміхнувся Андрій. — Подивись на цих людей! Вони щасливі лише тому, що поруч ліхтар обмотали червоною стрічкою.

— А ти не щасливий?

— Я? Щасливий, бо поруч зі мною ти. Але той ліхтар теж додає настрою.

У ті дні вони встигли все: потрапити під фейковий сніг у крамниці на П’ятій авеню, заблукати у квесті з пошуку різдвяних сувенірів, і навіть виграти на вуличному ярмарку імбирного ведмедя. У музеї Метрополітен Марія зависла біля полотен імпресіоністів, а Андрій довго зупинявся біля кожного лицаря в обладунках і намагався вгадати, хто з них найбільше схожий на нього зранку.

— Оцей, бачиш, трохи сутулий і з похмурим шоломом — це я в понеділок.

Андрій нахилився ближче до лицаря зі списом і театрально зітхнув:

— Мабуть, це я у п’ятницю, коли чекаю доставку суші і вона запізнюється.

— Ні, цей занадто благородний. Ти в п’ятницю більш… драматичний, — Марія хитро прижмурилася. — Десь між цим і отим середньовічним привидом із сусіднього залу.

— Та ти просто заздриш, що я зранку маю такий самий бойовий дух, як лицар з XIV століття. А ти… — він глянув на неї з примруженими очима, ніби підбирав «удар у відповідь». — Ти точно ота дама з портрету в рожевому. Стильно, красиво — і ніхто не знає, чи це нічна сорочка, чи сукня.

— Ну звісно, — Марія скинула уявну шаль з плечей. — Така собі аристократична дама.

***

Але час був невблаганний, і ось уже в номері готелю на Манхеттені стояли дві напіввідкриті валізи, пахло кавою, і за вікном хтось співав «Let it snow»* /*«Нехай падає сніг»/.

Літак здіймався з аеропорту імені Джона Кеннеді майже на світанку.

Нью-Йорк ще дрімав, але вогні Таймс-Сквер, ялинка біля Рокфеллер-центру й відблиски різдвяних вітрин досі пульсували десь внизу — як фрагменти сну, з якого не хочеш прокидатися. Внизу залишалась казка, а попереду — щось нове і незрозуміле, можливо — трохи лячне.

— Мені вже сумно, — тихо зізналася Марія, не озираючись.

— Тільки скажи, і я знову куплю квитки. Хоч в Антарктиду. Там, кажуть, пінгвіни романтичні.

— У нас вже був Париж, Буенос-Айрес, тепер Нью-Йорк. Що далі?

— Київ. Але інший, бо ми повернемося туди вже зовсім іншими.

Він торкнувся її руки і запитав:

— Маріє, ти хочеш, щоб усе це було просто нашою спонтанною мандрівкою, під час якої ми чудово провели відпочили?

— Я хочу, щоб це стало історією і щоб вона тривала.

Вона обернулась і подивилася на нього. Її очі сяяли.

— У нас залишився лише один поцілунок — вирішальний. Або все життя, де ми зіб’ємося з рахунку від кількості поцілунків, або ми більше ніколи не побачимося.

Марія обгорнулася в теплу ковдру, сперлася головою на м’яку подушку. Вона дивилася на Андрія і його профіль їй здавався спокійним, навіть впевненим, але вона знала — він так само, ловив кожну мить цього польоту, бо це був не просто рейс, це був перехід в їхню іншу реальність.

— Думаєш, нас уже чекає буденність? — прошепотіла вона, не відводячи погляду.

Андрій усміхнувся кутиками губ, не повертаючись одразу. Він відчував у її голосі тривогу — ту саму, що прокидається після свята, коли феєрверки стихли, а магія наче зникла.

— Я думаю, що все буде залежати від нас.

У салоні панувала тиша. Хтось хропів у третьому ряду, десь позаду хихотіла у сні дитина. Стюардеси нечутно ковзали між рядами, роздаючи чай і теплі булочки з ароматом ванілі. За ілюмінатором небо було мов оксамитова тканина, вишита сріблом — безмежне, спокійне, наче слухало їхні думки.

— Як ти думаєш, ми повертаємось до того, що було? — спитала Марія, загортаючись щільніше у ковдру.

Вона не питала про роботу чи побут. Вона питала про «нас», про ті два серця, які стали ближчими серед світла чужих міст.

— Ні. Ми повертаємось до нового.

— І як воно виглядає, те нове?

— Як ти в обручі з пінгвінами. Як я в ялинковій шапці. Як двоє нас веселих і безтурботних на ковзанці.

— Щасливих! — усміхнулась вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍