Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Ми йдемо далі, і вона зупиняється біля музикантів. Мелодія весела, і діти танцюють прямо на площі. Анастасія дивиться на це з таким захопленням, що я бачу, як її ноги ледь стримуються від того, щоб не піти в танець.

— Танцюєте? — питаю з цікавістю.

— Колись так, — відповідає вона, трохи ніяковіючи. — Але тепер…

— Чому б і ні?

Вона сміється, але я бачу, що ця думка їй подобається.

— А ви? Не уявляю вас у танці, ваша світлість.

— Можливо, колись ви побачите, — відповідаю я, і в моєму голосі звучить обіцянка.

— Що ж, чекатиму, — кидає вона з усмішкою й повертається до музики.

Я стою трохи осторонь, милуюся її легкістю, її красою, яка не потребує золота чи діамантів, щоб вражати. Вона танцює кілька кроків із маленькою дівчинкою, сміється щиро, і цей сміх змушує мене відчути щось небезпечне.

Тепло. Занадто сильне, щоб його ігнорувати.

Коли музика стихає, я підходжу ближче.

— Ваша танцювальна майстерність справляє враження, — кажу, беручи її за руку.

— Ви глузуєте?

— Анітрохи.

Я дивлюся на її руку в своїй. Її пальці тонкі, але теплі. Я веду її в бік тінистого куточка, де людський гомін здається далеким, майже неіснуючим.

— Чому ви тікаєте сюди? — питає вона, але її голос звучить тихо, майже шепотом.

— Іноді тиша говорить більше, ніж натовп.

Дивлюся на неї, і ця мить здається мені майже досконалою. Її очі піднімаються до моїх, і щось між нами починає змінюватися.

— Ваша світлість… — її голос злегка тремтить, але вона не відходить.

Я нахиляюся ближче, мої пальці торкаються її обличчя. Її шкіра тепла, а подих затримується.

— Можна? — питаю я тихо, даючи їй можливість відступити.

Вона не відповідає, лише дивиться на мене, і цього достатньо.

Я нахиляюся ближче й торкаюся її губ своїми. Поцілунок спершу м’який, обережний, але коли вона не відступає, я дозволяю собі більше. Її дихання змішується з моїм, і цей момент здається найсолодшим, що я коли-небудь відчував.

Коли я відступаю, її очі затуманені, а її губи рожеві і вологі.

— Чому ви це зробили? — шепоче вона, майже задихаючись.

— Бо не зміг стриматися, — відповідаю я чесно.

Її щоки спалахують, і вона опускає погляд.

— Нам потрібно повертатися, — вона робить спробу відновити контроль над собою.

— Так, але це ще не кінець, — запевняю я.