Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

Їсти не хотілося. На ніч вона випила склянку молока з фокацею*.

Довго не могла заснути. З неї посміявся цей бридкий старий.... Цей мерзенний Йов божевільний! Ці дивні слова про голуба... Що це означає? А може він справді щось знає? Бідолашний Роберто!

Несподівано для себе Марго заплакала. Згадалася мелодія, яку грав сьогодні сеньйор Адріан.

Мелодія труби просто лилася у голові.

"Треба буде її розучити, переклавши для фортепіано", - подумала Марго і заснула.

Уві сні знову з'явився Арох у незмінному зеленому піджаку. У одній руці він тримав циліндр, а в іншій клітку. Його волосся було білим, наче павутиння.

«Ти маєш зрозуміти, що життя не суцільна морська тиша. В житті, окрім штилів бувають й шторми! Щоб витримати це життя і перемогти, ти маєш іти на жертви».

Так сказав Арох і надів циліндр на голову. На нього відразу почали злітатися метелики.

Марго знову потягло плакати. Її сльози зрошували землю, і там, де вони впали, проклюнулися смарагдові трави та жовті квіти. Вони вились і піднімалися на зріст людини.

«Бачиш, твої сльози наче плач Ісіди*», - сказав Арох.

«Що мені робити?» - спитала Марго.

«Рятувати» – відповів Арох.

"Кого?"

Але Арох просто сказав:

«Більше не прийду. Я передав тобі все, що знав. Це небагато, але... це те, чим можу поділитися... Тепер ти сама маєш ділитися... Будь стійкою, не сумуй і тримай удар. Якщо потрібно жертвуй, якщо потрібно – сміливо бери! Прощай. Але якщо я все ж таки знадоблюся – розпали багаття на тому пагорбі».

Метелики обліпивши його, понесли кудись...

…Маргарита залишилася сама. Вона сиділа в травах та квітах, задушливий аромат яких заполонив всесвіт.

На тому місці, де стояв Арох, залишилася клітина. У ній перебирав кораловими лапками птах. Райдужка ока птаха була блідо-жовта, навколо нього червоне кільце, дзьоб — червоний із жовтим кінчиком. То це ж сріблястий голуб!

Марго відчинила клітку, потримала голуба у руці, а потім розтиснула пальці. Він випурхнув і полетів у блакитне небо.

***

У промерзлому, продутому всіма вітрами місті, у мутному сяйві світла ліхтарів, кружляли великі пластівці снігу.

Сьогодні був вихідний день. Марго сходила до бібліотеки, щоб здати книги.

Знайому мелодію вона почула в одному із дворів. Монети сипалися з брязкотом на каміння в бузковий мокрий сніг. Це кидали з вікон вдячні слухачі. Трубач перестав грати і підібрав монети.

Він обернувся. Вражена Марго впізнала сеньйора Адріана. Сьогодні той був у досить потертому коверкотовому пальті, на плечах якого завмерли сніжинки.

Вона дуже зніяковіла, кивнула і пішла геть по чорній вулиці. Сеньйор Адріан наздогнав її. Його витягнуте бліде обличчя здавалося вологим.

- Сеньйорита. Хочу сказати, що ви помилились. Ви, напевно, мене прийняли за мого брата, директора музичної школи. Але насправді мене звуть Рікардо. Так-так, я його брат - близнюк.

Марго кивнула, вибачилася, навіщось дістала гаманець дала монету музикантові.

Коли йшла, то думала, навіщо вона це зробила. Вона була певна, що бачила самого сеньйора Адріана. Той самий голос, те саме обличчя, манера сипати словами. Він що, з глузду з'їхав, жебракувати вулицями?

А вдома на неї чекала записка.

- Її приніс якийсь літній чоловік, - повідомила господиня.

«Ти випустила голуба. Будь сьогодні о шостій в готелі «Морська хвиля». Кімната знята на твоє ім'я та оплачена. Там ти дізнаєшся правду про Роберто».

Марго спершу не зрозуміла. Якого голуба? Чому вона має їхати до якогось готелю? Може це пов'язано з цим Йовом, який вижив з розуму? Вона має віддатись йому? Бридко!

Вже у своїй кімнаті вона згадала давній дивний сон. Так, вона випускала голуба з клітки! Але це було уві сні! Звідки старий Йов знає що їй наснилося? Ні, це якийсь безглуздий жарт!

Вона за звичкою завісила портрет. Він заважав їй зосередитись. Але що робити? Вона згадала слова Ароха. Того самого зі сну.

«Бачиш, твої сльози наче плач Ісіди», - сказав Арох.

«Що мені робити?»

«Рятувати. Жертвувати».

Значить вона повинна наважитися на цей крок.

Марго прийняла ванну. Коли зняла рушник – розкішне свіже волосся впало хвилею на її лілейні плечі.

Вона закінчувала одягатись у своїй кімнаті, коли увійшла господиня. Її мишачі очі підозріло дивилися на Маргариту.

- До вас завітав сеньйор.

Що? Невже вже прийшов цей Йов?

- Той самий літній чоловік?

– Ні. На вигляд пристойний пан, ще досить молодий. Здається, я знаю його...