Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

Сеньйор Адріан говорив швидко, ніби горохом сипав.

- Що цей Тассо так і не сплатив?

Марго зам'ялася.

- Він сплатить, сеньйоре Адріане, обов'язково сплатить.

- Звідки вам відомо? – швидко спитав Адріан.

- Я говорила з арматором... Але треба трохи почекати, - сказала Марго. - У них біда!

- Біда? Хм ... Що ж такого сталося? – здивовано запитав синьйор Адріан.

- Зник Роберто! – видихнула Маргарита.

- Усе це малечі дрібниці! Напевно втік кудись, негідник! Треба відшмагати як слід, коли зловлять. Так, відшмагати, - белькотів сеньйор Адріан.

– Але його ніяк не можуть знайти. Він пішов працювати до квіткарки та зник.

- До квіткарки? Хм...

Сеньйор Адріан різко підвівся і взяв трубу.

Повернувшись спиною, він раптом відчинив вікно і заграв на трубі ніжну гарну мелодію. У ній була радість весняного дня, пробудження лагідних дерев, стрімкий політ птахів, ніжність закоханих сердець.

У Маргарити перехопило дух!

– Що це за мелодія? – здивовано спитала вона.

- Ах, ви ще тут?

Сеньйор Адріан трохи розгубився.

- А… мелодія це так, дрібниця. Настрій. Значить, я чекаю до кінця тижня. А щодо цього Роберто... У якої квіткарки він працював? У цієї … Канчелло?

- Так.

Сеньйор Адріан замислився. Спочатку він клацав пальцями, а потім механічно взяв трубу і почав видмухувати з неї різні звуки.

Раптом він обірвав гру і промовив:

- У цій справі лише Йов може допомогти.

- Йов? Цей старий? – здивувалася Марго.

- Який він вам старий?

- Вибачте... Але він вже далеко не юнак!

- Ах, так... Але це дрібниці... Він може знати. Ідіть до нього! Ідіть...

***

Маргарита поверталася до свого класу, і мелодія труби не покидала її голови. Щось було в ній чарівне.

Стара Ліза ще прибирала у класі.

Маргарита відкрила кришку фортепіано і почала підбирати мелодію. Потім швидко записала ноти.

- Ви ще гратимете? - повільно запитала Ліза.

- Ні, я зараз іду.

І тут вона, щось згадавши, зупинилася біля дверей.

- Слухайте, Лізо, а цей старий портьє Йов, він що... може допомогти? Сеньйор Адріан натякав на те, що він... щось знає.

– Що? Це старий бовдур? Та на що він годиться? - розсипалася сухим сміхом стара. - Він немічний... Хо-хо-хо...

Маргарита кивнула і взялася за дверну ручку, коли почула слова Лізи.

- Але він знає, синьйорино... Якщо щось запитати потрібно, то він знає...

Приголомшена Марго широкими сходами спустилася до портьє.  Той підвівся їй назустріч і, простягнувши кістляві вузлуваті руки, прийняв ключ.

- Клас відкритий, там Ліза прибирається, - збентежено промовила Марго, дивлячись убік. Але потім їхні погляди зустрілися.

- Я зрозумів, голубко, - проскрипів Йов і бляклими сльозавими очима глянув їй у душу. Він ніби чекав на запитання. А потім відкрив дверцята.

- Заходь, сонечко.

Марго нерішуче увійшла, і Йов зачинив двері.

Бліді з кров'ю очі старого не відривалися від її очей, а жабина посмішка застигла на його обличчі.

Маргариті стало незручно. Оговтавшись, вона промовила:

- Я ось що хотіла спитати, сеньйоре Йове...

- Я знаю, - сказав він глухуватим голосом. - Ти шукаєш цього нестерпного Роберто.

Маргарита глянула на нього здивовано й кивнула.

Йов потягнувся до неї рукою. Ледве торкаючись, він провів долонею по її стегну.

Маргарита здригнулася і відсахнулася. Їй здалося, що до неї торкається старий дракон із казок.

Але старий не звернув на це жодної уваги.

- Красива... Апетитна. Одна ніч. Лише одна ніч. І ти дізнаєшся про хлопчика…

Марго витріщила очі.

- Ви з глузду з'їхали!

Вона вирвалася і грюкнула дверима під старечий сухий сміх.

- Якщо передумаєш, ти - голуба, чуєш, голуба випусти, - крикнув навздогін старий.

***

Обурена Маргарита повернулася додому.

Господиня розчісувала великого собаку, і шерсть летіла павутинням.

- Щось ви сьогодні не в дусі, - пробелькотіла вона.

- Так. Є причини, - процідила сердита Маргарита, але розмовляти не захотіла.

Вона увійшла до своєї кімнати. Якийсь час читала, намагаючись не дивитись на картину. А потім вирішила завісити її хусткою, щоб не бачити, не відчувати цей пронизливий погляд.