Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

Маргарита швидко спустилася вниз. У передпокої на самому краєчку стільця з гнутого дерева сидів добре одягнений стрункий чоловік із тростиною.

- Сеньйор Адріан?

- Вітаю, синьйорино, - заговорив Адріан. - Вибачте, що турбую вас, але надовго не затримаю. На кілька слів.

Він показав очима, щоб Марго зачинила двері.

Маргарита закрила і глянула в обличчя сеньйору Адріану.

— Про те, що бачили мого брата… Рікардо… Нікому не слова… – швидко сказав сеньйор Адріан.

- Так, звичайно. Мовчатиму.

– Ну то й добре…

– Брат ваш грав мелодію. Чудову. Та й ви учора щось таке плавне грали.

- Ах, мелодія. Це дрібниці. Втім, якщо вже так потрібно… У вас тут є інструмент?

- Так. Я можу провести вас.

Знявши редингот, рукавички, сеньйор Адріан пройшов до зали. Це було приміщення з високою стелею, дерев'яними меблями з різьбленим декором, картинами у важких рамах.

Сеньйор Адріан відкрив кришку фортепіано.

Одним рухом пальців він відіслав господиню, сів на краєчок стільця.

Він заграв і, здавалося, заспівало небо за вікном, плавно заструмило світло кованих світильників, заграли, заблищали оббивні тканини, ожили картини.

Маргариті стало легко та весело.

Сеньйор Адріан закрив кришку, але музика ще грала і чіпала душі...

Коли Марго вийшла на ґанок проводити свого начальника - з моря віяв свіжий вітер, ніби породжений мелодією.

Неподалік біля огорожі застиг білий відкритий автомобіль.

Маргарита наважилася.

— Пане Адріане, пам'ятайте, ми з вами говорили про Роберто.

- Ну що знайшовся цей шибеник? Він платитиме?

- Ні, не знайшовся. Але ви сказали мені про старого Йова. Що він допоможе, і він знає…

– Ну то й що? Він допоміг?

Сеньйор Адріан повернувся і витріщився на Марго.

- Ні, він обіцяв сказати де хлопчик, але вимагає від мене неможливого... Я його боюсь.

- Які дрібниці, - недбало махнув рукою директор. – І цей Йов… Він ще зовсім не старий. Він справді багато знає. Можливо комусь він вселяє огиду, наприклад, особисто вам. Але, повірте, він реально може знати.

Адріан вийняв із кишені золотий годинник на ланцюжку.

– А зараз прощавайте.

Його білий автомобіль розчинився у вечірній напівтемряві.

Примітки

* Фокаца (італ.) - плаский хліб.

* Ісіда - давня єгипетська богиня, ідеал жіночності та материнства, оплакувала загиблого чоловіка Осіріса. Ісіда зображувалась у вигляді прекрасної жінки з пташиними крилами.

6.

Готель «Морська хвиля» по суті був старовинним замком. Сад при готелі був обнесений різьбленою огорожею, гілки плакучих верб схилялися до води невеликого озерця.

Марго довго стояла і дивилася на свинцево-синю воду, в якій плавало мерзле коричневе і лимонне трикутне листя, схоже на заснулих риб. Нарешті вона наважилася і попрямувала до порога.

Консьєржка, схожа на скелет, проводила Марго в номер.

Готель був запорошеним і сірим. У його вузьких коридорах можна було заблукати. У кутках висіла павутиння.

У порожньому номері на столі єдина старовинна лампа світилася жовтим маяком.

Марго змахнула пил зі сільця і сіла. Вона поставила сумочку, стягнула рукавички, кинула на стіл. Усередині наростало обурення.

Воно перетворилося на страх, коли вона почула кроки в коридорі і стукіт тростини: "тук", "тук", "тук". Здавалося це калатало її серце.

Стук наближався. Кроки зупинилися, двері вони повільно, зі скрипом відчинилися.

Марго пробив піт. В очах у неї помутніло. Механічно вона зняла капелюшок, і він відразу випав з її рук…

...Схаменулась Маргарита на чомусь м'якому. Швидко обмацала довкола себе. Простирадло, ковдра.... Ліжко з бортиками і балдахіном. Вона лежала гола. Чому вона тут?

У напівтемній кімнаті виднівся столик з трьома свічками, стояли пляшка, келихи...

Марго почула легкі кроки і заплющила очі. Хтось ліг поряд, притулився міцним тілом і ніжно поцілував її вуста.

Вона розплющила очі. Перед нею, мов у якомусь мареві, був незнайомий молодий чоловік.

Його сірі очі дивилися з ніжністю. Губи шепотіли про кохання, ніжно торкалися її губ, тонких брів, гостренького миска підборіддя, лагідних збентежених вій. А руки його ласкаво ковзали по її тілу, м'яко приголублювали долонями груди, пролітаючи вниз до стегон і до м'якої шовковистої грішної частини тіла. Поцілунки метеликами пурхали тілом дівчини. Маргарита завмерла в блаженній і неземній знемозі.