Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Куди ти лізеш, Кіро? - пищить внутрішній голос звідкись через двері здорового глузду. Припини його провокувати. Зупинися. Розвернися і йди.

Але Кіра не дослухається переконань розуму. Досить з неї принижень.

Він не має права дивитися на неї так… так зневажливо. Не має права її ігнорувати. Її... і вказівки тренера, звісно. Так. Уявив про себе чортзна що. Дивиться на неї як на нетямущу дитину. Який козел! Скільки ж у ньому цього лайна. Так і пре назовні. Того й дивися, зараз поллється з вух та з рота. Як би він сам не захлинувся у цьому своєму роздутому лайновому самолюбстві.

Продовжуючи посміюватися, Ігор критично оглядає її з ніг до голови і глузливо піднімає брову.

- Значить, ти думаєш, що я тебе… гм… боюся? - На останньому слові кривиться так, ніби його зараз знудить.

- Ти вибираєш тренування з предметом замість тренування з живою людиною. - Розвівши руки в сторони, з виглядом мов мовить очевидні речі розумово відсталій дитині, вимовляє Кіра. 

Хлопець свердлить її поглядом, злегка звузивши очі. Брови сходяться на переніссі, видаючи активну роботу думки. Кіра утримує на собі його важкий погляд, змушуючи себе не відводити очі. Так, ніби між ними вже відбувається бій. Ось такий безконтактний та нерухомий. Боротьба поглядів триває ще кілька секунд, і хлопець раптом поступається. Знімає боксерські рукавички, не відводячи погляду від обличчя дівчини, і кидає їх убік.

- Гаразд. Я зрозумів. Дівчинка хоче показати свої навички. - Замислено пожувавши губу, вимовляє хлопець. - Ну що ж… уперед. Тільки не убий мене, Пташко. - додає знущально, навмисно понизивши голос до хрипкого шепіту, ніби це їхній секрет. Це безглузде прізвисько, що він якось їй придумав. Кіра ледве стримує себе, щоб не закричати на нього, щоб більше не смів її так називати, щоб не плюнути йому в обличчя тільки за це ідіотське прізвисько. Вона покаже йому, на що здатна маленька тендітна пташка.

З усією холодністю в погляді, на яку здатна, Кіра оглядає хлопця з ніг до голови, розвертається, йде до столу і, взявши тактичну лапу, повертається. Шпурляє хлопцю, і той автоматично ловить її на льоту, незрозуміло дивлячись на дівчину.

– Не хочу зробити тобі боляче. – пояснює Кіра.

Провокує, підначує його, відкрито натякаючи на його слабкість. Розуміє, що поводиться безглуздо. Занадто самовпевнено. Але нічого не може з собою вдіяти. Їй це потрібно. Що «це» і сама не цілком розуміє.

Щось треба довести. Йому. Собі. Їй треба, щоб він побачив, що вона більше не слабка. Побачив, що вона варта поваги. Їй потрібно, щоб саме він її поважав. Просто треба. Треба! Ця потреба здається такою гострою, що, здається, зараз розірве її грудну клітку, вирветься назовні і спополошить його обличчя. Зітре з нього цю безглузду сардонічну усмішку і неприкритий сарказм. Ні, ну який же козел…

Все. Стоп. Злість – найгірший супутник у бою. Кіра робить глибокий вдих і з видихом відпускає всі емоції, залишаючи всередині лише тишу та концентровану зосередженість.

Ігор стоїть і відверто потішається над сміховинними заявами отого щуплого дівчиська.

Смішно. Вона схожа на маленького кишенькового песика, що мріє бути хоч скількись значимим і великим, і тому гавкає і кидається на великих собак. Смішна. Стоїть на широко розставлених ногах, плечі розпрямила, підборіддя виставила догори і з гідністю готується чи то прийняти удар, чи то накинутися на нього, немов ощеріла зуби шалена вівчарка.

Дивна дівчина. Ігор дивиться і не може зрозуміти, чого йому хочеться більше: розсміятися їй в обличчя або перейнятися повагою, хоч би за цей її рішучий погляд.

Невисока, тонка, вона ледве дістає маківкою до його підборіддя. Але в очах такий вогонь, така впевненість, що їй якимось дивним чином виходить дивитися не знизу нагору, а майже на рівних.

- Все-все, я зрозумів. - Піднявши руки в я-здаюся-жесті, каже Ігор. – Ти серйозний боєць. Так… це видно. Але я якось обійдуся.

Шпурляє лапу кудись у бік, де вже валяються рукавички, і стає навпроти дівчини.

Дівча, простеживши за предметом, що впав, роздратовано смикає верхньою губою і раптом піднімає руку, розстібає блискавку, і навіщось знімає спортивну кофту. Напевно, для зручності. Так. Адже вона збирається його покалічити. Зім`явши непотрібний предмет одягу, жбурляє на підлогу.

- Як знаєш. - Шипить як отруйна змія. Та що з нею таке? Чокнута, не інакше. Чого біситься? Ігор дивиться на неї як на божевільну, коли дівчина з непримиренним виглядом стає в бойову стійку і скидає кулаки вгору.

Тверді спортивні руки напружуються, виявляючи чітко окреслені м'язи. Погляд Ігоря відривається від її обличчя з войовничо палаючими очима, і не без інтересу гуляє по відкритому тілу. Вічно наглухо застебнута у свою кофту під горло, зараз вона стоїть перед ним у вузьких спортивних штанях, які низько сидять на стегнах, і спортивному топі. Точене треноване тіло. Сильні руки. Опрацьований м'язовий корсет. Литий прес. Ігор здивовано хмикає. Він вважав її худорлявою та слабкою. Він пам'ятав її такою. Бачив краєм ока її заняття, заднім розумом розумів, що вона давно вже не тендітна маленька пташка, але вважав за краще не помічати ані її сили волі, ані цілеспрямованості, ані завидної впертості, з якою вона ходила від тренування до тренування.

Тіло дівчини завмирає, кам'яніє, натягується, ніби туга пружина готова ось-ось рвонути. Вона готується бити.