Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Пахло кров'ю. Цей запах зводив з розуму, ворушив всередині щось давно забуте, знайоме. Запах був особливий, і не тільки тому, що кров належала Дарині Лютій. Він належав ще комусь… Вовчиці? Моє нутро, звір, якого я ненавидів найбільше у світі, наче погодившись мотнув головою. Зробив він це моєю головою, поки  стояв в людській подобі перед заправкою. Вона знадобилась йому, щоб відкрити двері, і він прийняв її, не віддаючи мені контроль над власним тілом. Ми наче були одним цілим, але я в ньому займав менше місця. Зараз нам були потрібніші звірині інстинкти, чим моя можливість розмовляти з заправником. Та й хіба він щось скаже в такому стані? Іван налякав його ледь не до серцевого нападу. Панічний страх і агресію Лютого можна було зрозуміти: його сестер не було ні дома, ні на заправці. Він не відчув те, що відчув я, коли вітер подув зі сторони лісу. Щойно я зрозумів, що пахне кров'ю, машина пана Дем'янова в'їхала на заправку.

— Кай! – крикнув Кирило, та я його проігнорував.

Запах її крові врізався мені в пам'ять, відкарбувався там назавжди. Як і той момент, коли вона спеціально забруднила своєю кров'ю моє лице, наче наочно доказуючи який я покидьок. Вона завжди була божевільною, схильною до саморуйнування, як і всі Люті. І поки її брат успішно всіх завіряв, що вона з заправки сама пішла невідомо куди збожеволіти від горя, я знав що це не так.

Лишатись в людській подобі не було сенсу, навіть якщо це означало знову зникнути в темноті, передати контроль звіру і можливо більше не вернутись. Всі вагання давно зникли: навіть страх і ненависть відступились на задній план. Лапи помогли скоріше добратись до стоянки. Звіриний нюх легко вловив запах моторної оливи та крові. Тваринний зір найшов на мокрому асфальті сліди волочіння, крові та навіть волосся і зубів. Тільки все ще людське серце на мить пропустило удар. Звір завив показуючи наш відчай і зграя відповіла, забувши про свої переживання і суперечки. Великий вовк Івана зніс припарковані машини, а відчувши запах крові сестер розгублено завив. Решта не так квапилися з перетворенням, Дімі воно далось тяжче чим іншим, а Кирило навіть в вовчій подобі кульгав. Юра тримався трохи далі, поки не побачив сліди на асфальті. Ми всі знали, що вовчиць можуть попробувати викрасти, та ніхто не думав, що на це хтось наважився. Думка про зграю Рената тут же появилась у всіх в думках, та переляканий Говерла спростував її.

— Надто багато крові, — промовив він наче не своїм голосом. – Вони б не стали їх калічити… чи вбивати.

Його трясло, так що у звіря він кинувся різко, а перетворившись розгублено закружляв намагаючись взяти хоч якийсь слід. Решта робили так само, не змовляючись, але підслідити машину не так вже просто. Всі запахи змішались, найти потрібний, що ще й рухається, тяжко. Іван від нетерпіння побив майже всі машини на стоянці, від чого звук сигналізації заглушив все навкруг. Схоже саме цього мені й треба було, щоб зрозуміти, що власне серце, наче от-от вирветься з грудей. Те жахливе відчуття, що переслідувало мене останні тижні стало сильнішим і я вперше зрозумів, що ніякого відношення до звіра воно не мало. Він теж його відчував і ніяк не міг з ним боротись. Вагався не тільки я, а й він. Злякався за неї, не тільки я, а й він. Страх і ненависть до себе самого відчували ми обоє, ми ділили його як і тіло. А ще ми обоє відчували дежавю, дивлячись в темний ліс, в якому хвора уява приписувала силует маленької дівчинки в яскравому помаранчевому светрі. Мозок говорив, що це не можливо, та серце вело туди знову: в саму непроглядну хащу, вслід за самою яскравою плямою мого життя.

Відриваюсь від зграї біжу не відомо куди, керуючись тільки власними відчуттями. Здавалось би, мені, як зв'язаному з нею, має бути легше найти її, та я так і не зрозумів, про який такий зв'язок торочили мені всі навколо. В мене була тільки така ж надія, як і в нашу першу зустріч, що я її учую, чи почую. Вона була настільки сильною, що граничила з нав'язливою манією. Так що я біг в чорта знати якому напрямку, збиваючи все на своєму шляху. І коли я почув крик, то ця надія виправдала себе.

Лапи розносили все підряд на шляху до цілі, хоч крик і не належав їй. А з тієї сторони, звідки він доносився, пахло тільки лісом і хімікатами. Десь там границя з мисливцями, вони так позначають свою територію, лишаючи нас нюху. Порушити її, все одно що об'явити війну, розірвати такий важливий мирний договір, який уклали задовго до мене. Та хіба це має значення, коли я почув її крик, повний відчаю і болі?!

Запах хімікатів наче спалював зсередини ніс і горло. Від нього паморочилось в голові, та не настільки, щоб не попасти по мерзоті, що занесла биту для удару. Він відскочив в останній момент, тільки тому, що від запаху крові Дарини, що різко ударив по спалених ніздрях, звір сказився. Він не міг себе контролювати, находячись в агонії, яку я міг зрозуміти, але не розділяв. Саме я пригнув його…ні, нашу голову від удару бити. Загальмував лапами, прориваючи землю, щоб по інерції не відлетіти надто далеко. Я розумів, що тварюка може попробувати закінчити те, на чому зупинив. Людина? Мисливиць? Та яка різниця! Просто тварюка! Він кинувся за дерево, спробував відбитись, та я поміг йому позбутись своєї зброї. Звичайно, я б задоволенням поміг йому позбутись ще й голови, та звір не поділяв моїх планів. Він витіснив мене, разом з добре знайомою жагою крові. Вовкулаки теж звірі, хижаки, які ніколи не упустять здобич. Особливо ту, що перелякано кричить, утікаючи в сторону  машини і якогось сараю. Ні, він не утече! Звір пішов за ним, повільно, наче намагаючись так ще більше налякати виродка. Показати йому, хто тут насправді жертва. Вся ця показуха спала тільки тоді, коли та, за якою ми й пришли закричала.