Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

— Трясця, що зі світлом?! – він щось тримав в руці, через що був не акуратним і проїхався на дупі по добрій половині сходів.

Його крики та лайка розтягнули нас з Іваном в різні боки.

— Ти в порядку? – гукнув десь угорі сходами Діма.

— Чорт забирай, Іван тобі дзвонять! – крикнув Кирило протягуючи хлопцю мобільний телефон.

— Та що таке, не бачиш, я нашого альфу… лікую, — глузує Іван, перетворившись.

Йому далось це легко, не те що мені. Мене наче з середини вивертало, ніколи ще не було так боляче перетворюватись в людину.

— Брате, — від міцних обіймів Діми захрустіли кості. Мене хитало зі сторони в сторону, наче п'яного, а зір все не мінявся, скоріш за все тому, що ми стояли в темряві.

— Спокійніше, — попросив, обіймаючи хлопця у відповідь. Мені здавалось я ніколи більше цього не зроблю.

— Хто це? – почулось роздратоване питання в трубку від Івана.

Відповідь заглушив радісний крик Кирила. Той мало мене з ніг не зніс, повисши на шиї так, що диво як я взагалі зміг втриматись.

— Я так боявся, що ти здичієш! – плакався він. – Навіть хотів уже будку для тебе заказувати!

— Зараз я тобі закажу! Будку! – замахнувся на нього, та потім разом з ним розсміявся.

— Треба сказати батьку, — спохватився Діма і побіг вверх сходами.

— Не можу повірити, ти вернувся! Невже, щоб не здичавіти, тебе треба було просто…

Веселий гомін  Кирила і радість від власного повернення до людського виду припинила всього лиш одна фраза. Іван закінчив розмову, опустив руку з телефоном. Світло загорілось і його згорблена фігура так і застигла на якусь довгу мить, що дала зрозуміти всім: щось трапилось.

— Мама померла.

Ми всі застигли, а в наступну мить він упав на коліна. Не плакав, просто закрив очі. Я підійшов до нього перший, хоч мене все ще хитало зі сторони в сторону. Опустився з ним разом на коліна і стиснув його плече, щоб нагадати, що він не один. Мої неоднозначні почуття до нього не мали ніякої ваги, коли я розумів, що йому потрібна підтримка. Хоч мої думки при цьому все бігали до тої, кого ця новина точно зламає.

— Дарина знає? – спитав тихо, намагаючись вернути його до реальності, а то його пустий вираз обличчя лякав.

— Ні… Так? – пробурмотів хлопець розгублена і закуточок його очей потекли непрохані сльози. — Не знаю.

— Так от чому телефон весь час дзвонив на безгучному, ще й в такий пізній час, — пробурмотів Кирило.

Він був наляканий, наче дитина і явно не міг показати підтримку правильно. Чужа втрата не зрівняється з власною, тож, слава вовчому божку, Кирило поняття не мав, що таке втратити матір.

— Вона хворіла, так? – продовжував  сипати сіль на рану Кирило.

— Та хіба це важливо? – огризнувся Іван, ледь не кинувши в друга телефоном. – Її вже немає! Розумієш?! Її не має!

— Тихо, тихо, — схопив його за плечі, щоб заспокоїти, та він легко вирвався. Заметався по підвалу, щось невтямне бормочучи під ніс. Заніс ріку, щоб кинути телефон, який все ще тримав в руках і різко зупинився. Кирило поміг мені піднятись, з побоюванням косячись на Івана, та той був небезпечний зараз хіба що тільки для себе. Лютий прийнявся набирати чийсь номер, та відповідь була «поза зоною досяжності». Він повторяв це раз за разом з якоюсь хворою фанатичністю.

— Кому ти дзвониш? – спитав, хоча подумки знав відповідь. Кому він міг після такого подзвонити, як не сестрі? Та вона схоже знову відключила телефон на роботі.

— Кай! – по сходах спустився пан Дем'янів і Діма. Кучерявий за їх спинами лишився стояти на сходах, наче не знаючи, чи дозволено йому тут бути.

— Як ти? – Михайло нервово крутився, адже забув свого саквояжа десь нагорі, та все одно попробував мене оглянути. — Очі звіря, але ти спокійний і не перетворюєшся. Можливо це залишковий ефект і…

— Зараз не до цього, — осадив його, після чого кивнув на Івана який різко кинув телефон об підлогу. Він почав повільно перетворюватись, явно бажаючи як і я до цього, сховатись в вовчій подобі від власних почуттів.

— Іван! – крикнув до нього, намагаючись осадити, та він сам осадив мене.

— Тітка сказала, що не може додзвонитись до Руслани, а вона пішла розповісти Дарині, що мама померла. Можливо щось трапилось, я перевірю.

— Ми можемо з'їздити до неї на машині, і забрати, — тут же запропонував Михайло, коли я одразу спробував перекинутись вслід за Іваном.

— Тобі не можна, поки ми не будем певні, що з тобою все в порядку й ти не здичієш.

— Зі мною все в порядку! – відмахнувся, тому що Іван уже прошмигнув мимо Юри по сходах, а той не сказавши та слова  кинувся слідом.

— Тобі не можна, розумієш? – знову попробував мене зупинити мене Михайло. – Це надто небезпечно у твоєму стані.

— Я справлюсь, — відповів йому самовпевнено. Та коли мої кості ламались і зростались по новій, замість сили та контролю личина вовка принесла тільки темноту і пустоту.

***