Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

— Раніше йому вистачало сил з нею боротись, — Діма сів рядом, його прохолодна рука виділялась на фоні гарячих рук Івана, та все ще давала підтримку. — Так що ж тоді змінилось тепер?

Вони замовкли, наче знаючи відповідь на це запитання. Хоча я й сам її не знав, а варіант, який недавно підкинув мені Діма, не мав нічого спільного з реальністю. Міг би, звичайно, сказати, що у всьому винувато зв'язування, та це не так. Скоріш я дістаю результат своїх колишніх дій, свого не бажання прийняти те, що я зі звіром одне ціле.

— Ось так, — заспокійливо сказав Михайло, нарешті прикріпивши катетер і під'єднавши до нього крапельницю.

Іван продовжував мене тримати, поки все перед очима не почало мутніти. Тіло вперше за останні дні розслабилось і я закрив очі, щоб їдке світло перестало причиняти їм біль.  Всі наче зітхнули з полегшенням, та я не міг зробити те саме.

— Треба за ним спостерігати, — бідкався Михайло, збираючи свої речі. – Поки що це не зайшло надто далеко, але якщо він найближчим часом не вернеться до людської подоби…

Чоловік не договорив, він наче і сам не був певний, що саме тоді відбудеться. Хоча відповідь здавалась мені очевидною. Я здичавію, стану таким, як ті пришелепкуваті, що бігають на півночі по лісах і полюють, в основному на людей. Втрачу назавжди свою людську подобу, втрачу себе.

— Може ми просто приведемо Дарину? Може вона йому допоможе? – запропонував Кирило, і одна згадка принесла мені купу болю.

— Як?! – явно роздратовано спитав Юра, було очевидно, що він проти цього.

— Ну не знаю, у них же це зв'язування, і всяке таке… — невпевнено продовжив Кирило.

— Саме тому він і полює на неї, переслідує, наче жертву, — холодно наголосив Юра. Може він і говорив правду, та корінь в неї був гидкий, продиктований помстою і ревнощами.

— Не перебільшуй, — огризнувся Діма.

— Її потрібно забрати якомога далі, поки він не здичів, і не накинувся на неї! – ці слова явно були направлені в сторону Івана. Коли я втратив можливість розмовляти та контролювати своє тіло, він зайняв моє місце. Хоча спочатку старався триматись осторонь.

— Що ти у біса несеш?! – крикнув Кирило. – Наче Кая не знаєш, він не такий!

— Він власних батьків роздер на шматки! – крик Юри роздався по підвалу луною.

Я відкрив очі, і навіть через біль подивився до нього. З моєї зграї тільки Іван давив на мене знанням моєї біографії. Та Івана я не називав братом, не вважав кращим другом і своєю підтримкою, тим паче сім'єю.

— Це був його звір, а не він! Наче ти не знаєш, що під час Переходу ти себе не контролюєш?! – закричав Кирило. Він заступив мені вид на низьку фігуру брата, та й того що я бачив, було достатньо.

— Вимітайся, — раптом спокійно сказав Діма. – Ти тут в гостях, це не твій дім, і очевидно не твій друг. Твоєму маленькому бунту перед дідом явно прийшов кінець.

Тиша після його слів затягнулась. Навіть Кирило не готовий був сказати кучерявому все так різко, як це зробив Діма.

— Хоч ти послухай, Іван! – продовжив гнути свою думку Юра. – Він здичіє. Я бачив здичілих. Ба більше, один з них був в моїй зграї. Він здичів після того його дружина пішла від нього, після смерті їх спільної дитини. Він буквально зжер свою колишню! Його прийшлось вбити, щоб заспокоїти. Це не можливо контролювати, ніщо його не зупинить!

— Іди геть! – Діма загородив йому дорогу до клітки.

— Так, вимітайся! – закивав невпевнено Кирило.

— Хлопці, припиніть, — пан Дем'янів піднявся і розштовхав «своїх» дітей. — Не все так погано, як ви думаєте. Він вас чує і розуміє, так що перестаньте говорити дурниці. Йому потрібен спокій. Іван, приглядиш за ним?

— Так, — відповів зазвичай балакучий хлопчина, після чого все і припинилось.

Вони пішли, і тиша цього місця перестало стримувати нічого окрім капання розчину в крапельниці та тихе, смиренне биття мого серця. Іван розлігся на сусідньому матраці, його серця не було чутно. Його наче й не було тут, лиш темнота й мої нестерпні думки. Вони роїлись, створювали шум, що заглушували все навколо. Здавалось вовча подоба уже не помагала з цим боротись. Та я й не був в ній, частина мене все ще була людиною. Моє око, що весь час сіпається, тому підтвердження. Я то бачив як людина, то як звір, страждаючи від нестерпного болю. Мені навіть хотілось взагалі лишитись зору, лиш би все це закінчилось. Хотілось тільки того, щоб все це швидше закінчилось, та час тягнувся, як густий гарячий сироп. Здавалось пройшла ціла вічність, коли Іван заговорив.

— Батьки її завжди балували. Варто нам було піти кудись в місто, вона одразу влаштовувала істерику: плакала і кричала, тільки б їй купили те, що вона хоче. Хоча насправді вона цього не хотіла, лиш їх уваги. Вони звертали на неї увагу тільки коли вона плакала. Це до біса її дратувало, а на мене її сльози ніколи не діяли. Ми билися стільки, скільки я себе пам'ятаю. А, коли перестали, все стало зовсім по іншому, наче ми перестали бути братом і сестрою.

Не розумію до чого він це розказує. Під час цього монологу його голос скаче від різних емоцій. В них немає нічого негативного, лиш якась журба по тому, що ніколи не вернути.

— Не мені тобі розказувати, що таке жити без батьків. Як це тяжко дитині розв'язувати дорослі питання. Бачити, як решта бігають на вулиці, поки ти сидиш дома, тому що маєш доглядати за тим, хто, здавалось би, мав про тебе дбати.