Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Стогін пропав десь в понівеченій  не повним перетворенням морді, що розривала обличчя до болю. Діма забрав руку, тяжко видихнувши. Потім почулись кроки та ціла делегація прийшла до моєї клітки, де скоріш за все і закінчиться моє убоге існування.

— Стало гірше? – питання Михайла було позбавлене сенсу. Його б не позвали, якби мені стало краще.

— Сам бачиш, батьку, — Діма відступив в сторону.

— Потримайте, я його подивлюсь, — пробубнів пан Дем'янів, риючись в власному саквояжі.

— Відійди, — буркнув Іван, який тут наче находився попри своє бажання.

Він прогнав в сторону все ще хворого Кирила і засунув решітку в сторону. Мені здавалось цей рух дасть мені сил піднятись знову, як це раніше дала злість, та не цього разу. Мої думки кружляли десь далеко, а від світла, що вони ввімкнули різало очі.

— Кай, — позвав налякано Кирило, коли Іван взяв мене на руки та поклав на ліжко, яке за кілька днів я вже встиг погризти.

— А він взагалі зможе знову перетворитися на людину? Чи назавжди залишиться ось таким? – запитав Іван, не приховуючи відрази, особливо коли я почав пручатись, намагаючись вибратись.

— Нікому з мені знайомих вовків не приходилось спостерігати здичавіння, — пан Дем'янів говорив відсторонено, наче я всього лиш його пацієнт, а аж ніяк не друг, чи тим більш «син». Чи то в ньому говорив професіоналізм, викликаний бажанням такого важливого для всіх перевертнів дослідження?

— Звичайно ні, здичавілі на то й здичавілі, вони в людей не перетворюються! Це просто звірі! – тараторив Кирило переживаючи більш ніж решта. Здавалось у нього зараз почнеться істерика, та ніхто не хотів його заспокоювати.

Мій незгодний рик і спроба піднятись нікого не вразила.

— Він ще у свідомості, — нагадав Діма, який тримався біля решітки, наче спеціально не даючи молодшому зі зграї зайти в клітку.

— І це добре, — не дуже впевнено завірив Михайло, розпаковуючи крапельницю. – Все ще є шанс, що він до нас повернеться.

— Та він так би нікуди й не йшов, — жартує Іван, за що отримує укус в ногу. – Ах, собака! Я зараз намордник тобі принесу!

Мій рик у відповідь був, як запрошення спробувати на свій страх і риск. На що Іван, як всі Люті, вирішив зайти куди далі за рубіж мого терпіння.

— Я й ошийник тобі прикупив, — самовдоволено заявив він. – Червоненький, під колір твоїх оченят.

Його слова дратували куди більше, чим просте ігнорування решти. Я скалився, ричав, намагаючись його загризти, та боротись водночас з ним і собою – було зарання програшною стратегію. Лютий скрутив мене, а «добрий доктор» Дем'янів ввіткнув у мене голку. Вона зламалась, адже я перебував майже в вовчій іпостасі, а шкіра перевертнів зовсім не схожа на людську.

— Що ви намагаєтесь йому дати, заспокійливе, чи що? – продовжував дратувати Іван. – Так воно йому все одно не поможе, коли біди з головою.

— Це ти по собі судиш, — роздався голос кучерявого, якого я не очікував тут почути.

Я не бачив його декілька днів, з того моменту, коли власноручно мало не вбив його. Мене не спинило ні те, що ми були на в'їзді університету, ні те, що вона була поруч. На оборот, саме це мене і спровокувало. Тому, що він не здавався, навіть коли вона йому відмовила не один раз. Брат завжди був впертим, та ніколи це не дратувало мене настільки. І коли він сказав, що вони разом скоро поїдуть додому — мені знесло дах. Частина мене знала, що це неправильно, адже він мій найкращий друг, найближча для мене людина, можна сказати моя сім'я. Та більшій частині було на це плювати. Вона з легкістю придавила людську половину: забрала контроль, який я так цінив. Втоптала брата в землю, майже прибивши його зламаним мотоциклом. Він не зміг навіть перетворитись, все так швидко відбулось. А далі та частина пішла слідом за своєю «жертвою». Тому, що тяга до неї була більша, ніж ревнощі, чи власницькі пориви. Для тої половини не було розділення на мене, чи звіра. Не було розділення на моя, чи не моя. Тому що для неї, вона завжди була моєю. Її не хвилювала моя ненависть і страх. Для неї не було перепон на шляху до цілі. Це було основним, що відрізняло мою непідвладну половину від звіра. Ця частина мене було вільною, а не заперта в клітці. В ній не було нічого людського, поки одна необачна дівчина не сягнула прямо під машину.

— Це не заспокійливе, — відказав Михайло, примірюючи більшу голку, явно для якихось тварин. – Нам потрібно щоб він був у свідомості й боровся зі своєю вовчою половиною.

— А ви впевненні, що він буде? – захвилювався Кирило. – Він так дивно поводився останні часом. Навіть дивніше, чим коли його зв'язало з Дариною.

— Може вже занадто пізно? – подав голос Юра, тихий й невпевнений.

— Треба було почати хвилюватися, коли він почав пропадати в вовчій подобі, — розмірковував тим часом Діма. – Він же терпіти не може ту свою половину, а тут майже весь час почав в ній проводити.

— Вовча іпостась дає сили, а не забирає їх, — роздратовано підмітив Юра.

— Не для нього, — підмітив Діма. – Ти надто погано його знаєш.

— Для Кая його вовча частина – це прокляття, а не нагорода, — помотав головою Кирило, явно жаліючи мене.