Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 8

Поки росіянин перезаряджав зброю, Ендрю миттєво скористався нагодою, зробивши ще один точний постріл. Куля влучила ворогу прямо в груди, той захитався, а потім впав обличчям вниз. І в цей же час куля влучила в груди Ендрю: це інший росіянин поцілив в нього. Куля збила Ендрю з ніг, але бронежилет витримав.

– Залишилось лише двоє ворогів, – думав вголос Ендрю, – але де ж той другий, що був в чагарнику?

Він знав, що його патрони майже скінчилися. Два росіянина, які залишилися, були десь поряд. Річка і чагарник тепер були зліва спереду, тобто Ендрю фактично може бути в прицілі, того пса, що вбив в чагарнику українського полоненого, він мабуть перемістився ближче, користуючись перестрілкою, яка відволікла увагу Ендрю. Хоч ворогів залишилось лише двоє, але вони могли бути тепер з різних боків.

Ендрю вирішив діяти швидко. Він знову піднявся, щоб зробити постріл, але відчув, як гострий біль пронизав його ліве плече. Ендрю впав на бік, не випустивши пістолета. Кілька секунд нестерпного болю Ендрю кричав прокльони ворогам, потім обмацав рану: ліва рука працювала, але куля пройшла не навиліт, вона зайшла зліва в плече і залишилась десь у тілі, тому що кожен порух викликав нестерпний біль. Він хотів підвестись на ноги, став на коліно і отримав удар по голові чимось важким. Удар був сильним, і Ендрю відчув, як все пішло обертом, перш ніж втратити свідомість, він встиг подумати, що все ж складалось добре: він майже переміг ворогів в цьому бою, вбив трьох людей, ні – нелюдів, але вперше в житті він вбивав ворогів не дистанційно снарядами чи ракетами, а саме лицем до лиця, бачачи останній звірячий оскал. А ще встиг згадати Ольгу. Чому не Вікторію чи Еллі? Хтось казав, що перед смертю пробігає в уяві все життя, а він чомусь згадав лише Ольгу. Він так хотів її поцілувати… і провалився у пітьму….

– Отямився? Ти наш полонений, – прохрипів росіянин, затягуючи руки Ендрю за спину і зв'язуючи їх, – зараз підеш з нами до річки. Ось тобі маска Кіріла, якого ти вбив: уночі попливемо через ставок. Зрозумів? Чого мовчиш? Попливеш, якщо хочеш жити… А ні, то втоплю чи тут застрелю! Вставай!

Ендрю відчув, як його руки міцно зв'язали, а потім підняли на ноги і потягли до верболозів. В очах темніло, і він ледве усвідомлював, що його оточують росіяни. Він боровся до останнього, але цей раз сили були на боці ворога.

Майже біля верболозів командир росіян побачив, що на місці де був полонений солдат-українець залишилась лише калюжа крові і багряний слід по траві. Він тут же пішов по цьому кровавому сліду і за десять кроків знайшов пораненого українця:

– А що це за черепашка повзе? Ти думав, що я добрий і зберіг тобі життя? Ні! Я прострілив тобі ноги, щоб ти не втік. А тепер у мене двоє полонених. Але мені двох перетягнути через воду важко. Обиратимемо одного. Той полковник, а ти – просто солдат. Але той гад убив трьох моїх товаришів, а ти не встиг. Ось ваші шанси і зрівнялися: хто більше любить Росію, той і житиме. Співай гімн Росії, гнида! – наставив на українця пістолет і закричав росіянин.

– Слава Україні! – вимовив змучений спрагою та знущаннями солдат.

Ендрю почув постріл, потім ще один…

– Свиня, мерзота, – і ще купа російських матюків виливалась з пащі осатанілого ворога. – Я б все одно тебе вбив, до ставка тягти безногого не збирався.

Він повернувся, щоб йти до Ендрю і на його голому животі раптом з’явилась червона кров’яна пляма. Це був постріл снайпера, тому що звуку пострілу Ендрю не почув.

Росіянин відразу впав, а другий, що був біля Ендрю, від страху затрясся, запищав: він хотів прикритись ним, але пропустив момент пострілу і не знав з якого боку небезпека. Він впав на землю, накрив голову руками, потім зрозумів, що це не спасе його від кулі снайпера, став рачки і в такій позі швидко направився до кущів. І саме в такій позі отримав майже підряд дві кулі у задницю…

Ендрю дійшов до верболозу, звалився на траву біля річки і лише тепер відчув нечувану втому: таких випробовувань він не мав ніколи. За десять хвилин приїхала українська «мотолига» (МТЛБ – машина транспортна легко броньована) і Ендрю відвезли до українських штурмовиків, де обробили рану і вклали спати.

На ранок прийшла Ольга. Вона була стурбована, але радісна: стояла біля дверей польового госпіталю, відчуваючи змішані почуття тривоги і полегшення. Вона вже знала, що Ендрю живий, але його стан залишився для неї загадкою. Нарешті, вона увійшла до палати і побачила Ендрю, який лежав на ліжку, обмотаний бинтами.

– Ендрю, – тихо сказала вона, підходячи ближче. очі її блищали від сліз радості. – Ти як?

Ендрю відкрив очі і, побачивши Ольгу, намагався посміхнутися.

– Олю, – прохрипів він, – я радий тебе бачити. Як ти?

Ольга присіла поруч на стілець і взяла його руку.

– Я більше турбуюся про тебе. Як ти себе почуваєш, герою?

– Боляче, але я витримаю. Ти знаєш мене, я витривалий. А що з тими росіянами?

Ольга зітхнула і подивилася в сторону, потім повернула погляд на Ендрю.

– Їх більше немає, – коротко відповіла вона. – Один отримав кулю в живіт, другий спробував втекти рачки і так знайшов свою смерть, але чому ти це запитуєш? Ти ж мав це все бачити, що з твоєю пам’яттю? Я вже переживаю більше…

– Я неправильно сформулював питання, – посміхнувся Ендрю, – звичайно я все пам’ятаю. Я мав на увазі: не що сталося з тими росіянами, а що стало причиною того, що з ними сталося? Це були твої постріли?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍