Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

на усе Демре, дуже схожому на низькопробну радянську їдальню, ресторані. Напевне, тамтешні господарі не розраховували на такий величезний наплив туристів. Тож кухарі ледве встигали готувати найелементарніше: варити пісні макарони та нарізати ніякі на смак тепличні овочі. Правда, дехто із наших подорожніх, вистоявши довжелезну чергу до жаровні, де готувалося м’ясо, розжився на шаурму із напівсирої баранини, яку так і не відважився з’їсти. Великодні мандри

Стомлені й голодні наші мандрівники поверталися від святого Миколая. Дорогою ще на якусь годину завернули у місто мертвих. Але рідко кому закортіло дертися сходами на гору, щоб з вишини подивитися на амфітеатр агори або оглянути видовбані у скелях гробниці.

Зазвичай веселі й гамірні, журналісти натомлено мовчали. Навіть Микола з Петром не розважали публіку анекдотами. Вони байдуже спостерігали мальовничий морський пейзаж, що відкривався праворуч. І лише коли в’їхали у Кемер і перед ними у всій красі виринули шикарні готелі: праворуч — «Олімпос палас», у якому ночували напередодні, а ліворуч, схожий на гігантський океанський лайнер — «Королева Елізабет», пожвавішали.

Хтось висловив сподівання, що наступні дві доби вони проведуть в гостях у «Королеви…». Але не судилося. Автобус проминув шикарні готелі, проїхав іще з кілометр. А коли позаду залишилися останні будиночки Кемера, звернув ліворуч у ліс. Якийсь час піщана дорога петляла між старезних сосен і кедрів. Аж раптом перед подорожніми відкрилось, дуже схоже на закарпатське, дерев’яне селище, що розкинулося підковою довкола плавального басейну в глибині старого цитрусового саду.

Зграйка туристів-журналістів висипала з автобуса. Після шикарних готелів, де вони провели останній тиждень, теперішнє пристанище мало такий убогий вигляд, що кортіло кинути усе й пішки тікати назад у п’ятизірковий рай.

— Розселяємося по двоє, — тим часом командував Шкурланд. — Спочатку селяться жінки. А чоловікам — що дістанеться.

Микола з Петром слухняно посторонилися. Покірно дочекались своєї черги. А коли квартир’єр привів їх у відведений номер, де під низенькою стелею горішнього поверху у невеликій кімнаті окремо стояли три односпальні ліжка, Здоровило не витерпів:

— Та що це за знущання! — обурився він. — Мало того, що доводиться ходити, зігнутим у три погибелі, та ще й ліжка у вас дитячі! Краще вже я на вулиці спатиму.

— Я нє понімаю, — не міг второпати Петрової мови квартир’єр. — Что вам нє нравітся?

— Ето біг-босс! — ламаною російсько-англійською став пояснювати туркові Микола. — Чіф-рєдактор тєлєвішен. Он нє прівик к такім плохім условіям.

— О, тєпєрь понимаю, — нарешті второпав квартир’єр. — Сейчас я всьо ісправлю. Ізвінітє, сер, за нєудобства. Давайте ваші вєщі, я провєду вас в очєнь хорошій номєр. — За цими словами турок підхопив чималеньку сумку, й раз-по-раз озираючись і щось лепечучи на ходу, повів Петра на протилежний бік турбази у будиночок для віп-персон.

Десь за півгодини Здоровило прийшов до Миколи у гості з пляшкою.

— Ти навіть не уявляєш, яку послугу мені зробив! — захоплено говорив Петро. — Номер займає увесь перший поверх. Не лише душова, як у тебе, а ще й ванна-джакузі. Ущерть заповнений міні-бар. А головне — величезний сексодром на усю кімнату. Це ж хоч останні дві ночі висплюся по-людськи, не ризикуючи гепнутись на підлогу.

Він сполоснув і без того чисті склянки й взявся розкорковувати пляшку «Холодного яру».

— Не хочеться зараз напиватись, — зупинив товариша Микола. — Давай краще пізніше розіп’ємо з сусідками.

На тому й порішили.

Замикайтеся надійно, щоб Протяга не було

Після вечері Микола запросив Ауріку з Олею на посиденьки біля басейну. Ось тут і став у нагоді «Холодний яр».

Довкола круглого пластикового столика поставили пляжні дерев’яні крісла. Здоровило розлив спиртне.

— Давайте вип’ємо за знайомство, яке нарешті відбулося, — запропонувала Оля. І вони всі пригубили свої склянки. Потім пили другу — за друга. Третю — за прекрасних дам, четверту — за чоловіків, бо як сказала Ауріка, на Буковині спокон віка четвертий тост — за чоловіка. А коли всі традиційні тости були сказані, слово узяв Петро Здоровило:

— Пропоную випити за цього конкретного чоловіка, — мовив, киваючи на Миколу. — Він сьогодні зробив мене по-справжньому щасливим. І Петро почав розповідати, які шикарні апартаменти виторгував для нього товариш. — До речі, запрошую подивитися, як у Туреччині живуть скромні заступники редакторів українських обласних газет.

— То ведіть, — Оля взяла Здоровила під руку. І вони пішли понад басейном, на протилежний кінець турбази.

Коли Микола з Аурікою залишилися удвох, він, аби не мовчати, запитав.

— Як ваша засмага?

— Вже краще, але ще болить.

— На ніч змащу вас чудодійним засобом і до ранку опіки як рукою зніме. Навіть сліду від них не залишиться. А знаєте, що, — подумавши запропонував Микола. — Ходімо до мене. Просто зараз.

— А це зручно? — трохи сором’язливо запитала вона.

— Цілком, — відповів Микола. — Я у номері один. Тож ніхто підглядати не повинен. А мені можете довіряти. Я вас ніколи не скривджу.

— Я вам вірю. Але що подумають інші?

— А їм яке діло, до того, що до мене у гості прийшла найпрекрасніша із жінок?

Коли вони зайшли до кімнати, Ауріка відчула якусь незрозумілу ніяковість.

— Роздягайтесь і влаштовуйтесь як удома, — тремтливим голосом припрошував Микола, розстеляючи одне з ліжок. — А я тим часом розберуся у своїх припасах. О, саме те, що треба, — узяв до рук аерозольний балончик.

Ауріка стояла посеред кімнати, не рухаючись.

— Чому не роздягаєтеся? — запитав він. — Можна подумати, що я вас ніколи в купальнику не бачив.

— Одна справа на пляжі, — відповіла вона, — а в чоловічому готельному номері — зовсім інша.

— Але не можу ж я обробляти ваші опіки крізь одяг. Тим більше, я вже вам якось пояснював, що від дотику до тіла чоловічих рук не вагіт…, — Микола осікся на півслові, раптом зрозумівши що сказав безтактність.

— Я