Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

гостей. Через своє керівництво Юсуф домігся на одну добу поселити групу в готелі «Олімпос палас». А на наступні дві — на якусь базу відпочинку у передмісті Кемера. Правда, на тій базі туристичний сезон мав розпочинатися лише через місяць. Тож за вказівкою зверху власники змушені були в авральному порядку готуватися до прийому гостей. А щоб ті не плуталися під ногами, Шкурланд з Юсуфом і влаштували екскурсію.

Нова дорога, якою мчав їхній автобус, була прокладена обніжжям Таврських гір буквально кілька років тому. Від Кемера до Демре вона зміїлася понад самісіньким морем, точно повторюючи усі вигини берегової лінії. Правда, де-не-де шосе на якусь мить пірнало у тунель. Зате потім дорога дарувала подорожнім ще красивіші краєвиди. Угорі — кедрові чагарники, а внизу — смарагдове море.

— Раніше тут скрізь росли кедри, — розповідав дорогою Юсуф. — Ними, а ще благодатним м'яким кліматом славилася стародавня Лікія — загадкова країна на півдні Малої Азії. Із четвертого століття до Різдва Христового вона перебувала під владою персів. Пізніше була підвладна Олександру Македонському, входила до складу держави Птолемеїв, Римської імперії… І сьогодні у цих краях недалеко від колишньої древньої Міри у селах живуть світловолосі блакитноокі турки, які вважають себе нащадками Олександра Македонського. Та й Троянська війна, за місцевими легендами, велася не за прекрасну Єлену, а за багатства тутешніх місць, перш за все, лісові…

— У античних руїнах Туреччини, — говорив із пафосом гід, — часом більше давньогрецького, ніж у самій Греції. Увите ялівцем і барбарисом стародавнє каміння тулиться до підніжжя скель, як нагадування про інше життя, яке вирувало тут задовго до нашої ери. Про безліч цих місць ми ще нічого не знаємо. Сюди не ступала нога археолога. І, можливо, на дослідників ще чекають відкриття, які перевернуть наші уявлення про античну історію Малої Азії. Цією, відкритою усім вітрам, землею, що омивається чотирма морями, пройшли хети і ассірійці, греки і римляни, візантійці, араби і турки сельджуки. Високі і низькорослі, смагляві й біляві, з блакитними і чорними очима — усі вони перемішалися в етнічному казані під назвою «Туреччина»…

— Так чи інакше, — продовжував розповідь Юсуф, — але земля сучасної Туреччини пережила не одну цивілізацію. Знала і язичництво, і християнство, й іслам. Лікійці вважали земне життя справою тимчасовою, а тому не вартою особливої турботи. Їхні житла, що збереглися, вражають своїм аскетизмом. Зате до потойбічного, вічного життя вони готувалися дуже ретельно. Про це свідчить добротність і розмаїтість архітектури вирубаного у скелях Лікійського міста мертвих, яке ми оглянемо трохи пізніше.

— Лікійці, — вів далі гід, — мали свою мову, карбували власні монети. Багато що в історії цього народу досі залишається таємницею. Столицею Лікії був Ксантос, а Міра входила у трійку її найбільших міст. У нинішньому Демре від стародавньої Міри Лікійської залишилися лише скельний некрополь, античний амфітеатр і церква, у якій за життя правив святий Миколай. Багато років служив він у Мірі, багато великих і славних чудес сотворив.

Перекази, що дійшли до нас, змальовують Миколу стариком із ангельським ликом, сповненим святості і доброти Божої. «Той, хто його зустрічав, — писав Сімеон Метафраст, — ледве поглянувши на святого, удосконалювався і ставав кращим. Усяк, чия душа була обтяжена стражданням чи печаллю, при одному погляді на Миколая, утішався. Від нього струменіло дивне пресвяте світло і лик його сяяв сильніше, ніж Мойсеїв».

Що тут додати? Хіба те, що, мабуть, немає жодної православної сім’ї, яка б не тримала удома ікони святого Миколи Мірлікійського. І сьогодні він рятує тих, хто потерпає від голоду й холоду, опікується приниженими і ображеними, оберігає моряків і мандрівників…

За розповідями гіда якось непомітно збіг час. І ось наші герої вже виходять з автобуса й ступають на землю, якою багато віків тому ходив сам Миколай-чудотворець.

Перше, що кинулось у вічі його українському тезці, це яскраво пофарбований пам’ятник Санті Клаусу на центральному майдані містечка. У червоному з білою опушкою кожушку й такій же шапці, у теплих чоботях на вовчому хутрі, з чималеньким дзвінком у правиці й величезним мішком подарунків за спиною бородатий улюбленець дітвори Західного світу здавався аж занадто недоречним у субтропіках, де сніг люди бачать хіба що здалеку на вершинах гір.

Поки Микола з Петром фотографувалися біля підніжжя пам’ятника, уся їхня група несподівано розчинилася серед велелюддя туристів, які звідусіль понаїхали до святого Миколая на Великдень.

— Ти не помітив, куди поділися наші? — запитав Микола товариша.

— Отож і я дивуюся, як це так: раптом були і хутко зникли? — відказав Здоровило.

— Може, застрягли у якійсь сувенірній лавці, — розсудив Микола. — Ходімо до церкви. Там обов’язково зустрінемося з ними.

І наші герої, слідом за потоком туристів зі всього світу, попрошкували навмання до турнікетів, встановлених перед входом до святих руїн. Постовбичили там хвилин з двадцять. Але ніхто з їхньої групи так і не з’явився у полі зору. Зате через дорогу від турнікетів чоловіки помітили вуличну кав’ярню, біля якої просто на тротуарі стояли столики.

— Чи ж не дурні ми, що стовбичимо тут, коли можна зручно сидіти? — поставив риторичне запитання Здоровило, рушаючи у бік кав’ярні. — Тут і пива спокійно поп’ємо, і своїх не проґавимо.

І таки не проґавили. Коли приятелі допивали по другій гальбі, їхня група на чолі з Юсупом висипала із розташованої неподалік сувенірної лавки. Одні перли в руках чималенькі ікони, інші — невеличкі футляри із золотими хрестиками чи медальйонами.

Микола подався до своїх. Здоровило ж іти відмовився.

— Я краще тут зачекаю, — мовив він. — Тут, принаймні, є стілець і пиво. А там — нічого цікавого — самі руїни.

Петро таки дійсно мав рацію. Екскурсія до накритих ажурним металевим навісом руїн храму Миколи чудотворця, не залишила у пам’яті його тезки майже нічого. Звісно, якщо не рахувати страшенного стовпотворіння туристів, через різноязикий гамір яких наші земляки ледве чули уривки з оповідок гіда про життя і діяння святого Миколая. Але те їх не засмучувало. Бо інформацію про Миколу чудотворця можна почерпнути із будь-якого турецького путівника. Або ще краще — з Інтернету.

Наших героїв засмутило інше. Те, що їм так і не вдалося до пуття пообідати в єдиному