Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Ні — не йти. Не ходити.
Скакати.
Вириватись.
Танцювати, як підказувала тінь.

Їхні волосся — розпущене, мов шати божевільного вітру.
Очі — закочені вгору, світили більмами.
Губи — сповнені заклять.

— О-Оґа-Ма-Са!
— Хі-Ка-Ро!
— Йа-Ла! Йа-Ла-Ке!

Слова — ніби не слова, а вогняні змії, що в’ються над підлогою.

Кажани — так, живі! — вилітають з кам’яних щілин,  кружляють, сідають на плечі відьом.
Шепочуть закляття.

На стінах — візерунки.
Загорілись самі собою.
Білий вогонь.
Срібло й синій пил.
Місяць у кожному русі.

А я — лежу.

Не можу навіть скрикнути, бо мій голос зав’язали травами, моя сила — у кайданах.

І їхнє світло — чуже.

Я дивлюсь, як жриця з посохом із зубів праматері підносить його до мого живота.

— Тінь буде відділена. Вогонь — повернутий. Нове тіло — відпущене чистим.

Але ніщо не чисте без волі.
І я відчуваю: дитина мовчить.
Але ще жевріє.

Кейдзо

Вона була поруч.
Акане.

Її волосся — густе, пахло димом і квітами.
Її губи — на моїх.
Очі — м’які. Знайомі.

— Я знову твоя, — шепотіла. — Торкнись мене. Візьми мене. Спали мене…

Я тремтів.
Не від бажання.
Від неспокою.

Чому… не так?
Чому в мені — пустка?
Чому її тепло — не зігріває?

— Скажи моє ім’я… — прошепотіла вона, тулячись до шиї. — Скажи, і я ніколи не покину…

— Акане, — прошепотів я.
Але звучало… порожньо.

І тоді… щось пройшло крізь мене.

Крізь шкіру.
Крізь пам’ять.
Крізь серце.

"Тато."

Мій хребет вигнувся.

"Тато… прокинься."

"Нас крадуть."

"Мамо боляче."

Голос.
Чистий.
Тонкий.
Беззахисний.
Сильний.

Не жіночий.
Не чаклунський.
Не обманливий.

Дитячий.
Мій.

— Йорокобі… — видихнув я. І все розсипалось.

Раптом її обличчя — зморщилось. Очи її стали жовті. Шкіра — вогка. Ковзаюча.

— Що… ти… Ти НЕ вона…

Вона — Кіцуне.
Її очі — повні люті.
Її тіло — вогонь і отрута.

Я вирвався.
Тканина залишилась у моїй руці.

— ТИ ЗНОВУ ВИБРАВ ЇЇ?! — закричала вона. — І дитину, якої ще немає?!!

— Вона вже Є, — прошепотів я, розриваючи ілюзію. — І вона сильніша за все це.

Я побіг.
Мої ноги — обпалені.
Груди — роздерті.
Очі — горять.

Бо я чув: вона кличе.

І ми вже не самі.