Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 20. Те, що горить із середини

"Ніж опускався повільно. Але серце — вже кричало. А вогонь, як істина, не мовчить. Він палає, навіть якщо ти ще не дихаєш"

 

Кам’яний ніж — вузький, вигнутий, зі стародавнім знаком клану на лезі.

Він уже завис в повітрі. Над животом. Над Йорокобі.

— Від тіні — до світла. Від гріха — до жертви, — вигукувала головна жриця, і її очі світились запеклою вірою.

Акане не могла кричати.
Але очі її — кричали.
Розпач — нестерпний.
Та глибше за все — страх не за себе. За неї. За Йорокобі.

І саме тоді — вогняні двері розлетілись.

КЕЙДЗО.

Його постать — у диму.
Очі — палають.
Тіло — поранене, але стоїть.

— Не чіпайте її! Ні!  Вона не одна!

Але жриці вже почали ритуал.
Стіни задрижали.
Свічки — вибухнули.

І тут — з живота Акане вирвалося світло.

Не біле. Не срібне. Не божественне.

Вогняне.

Йорокобі — ще не тіло, але вже не просто душа — засвітилась ізсередини.

Світло вдарило в лезо — і розтопило його.

Вогонь розтікся по підлозі.
По стінах.
По закляттях.

Кожне закляття — розірвалось, кожне ім’я мертве — зітліло.

І тоді — Кейдзо побачив її.

Посеред палаючого вівтаря стояла — вогняна постать. Не зовсім дитина. Не зовсім дух.
Йорокобі.

Її очі — жовто-золоті. Її волосся — наче полум’я з туману. Її голос — як дзвін, що лунає зсередини серця.

— Ти встиг, тату, — мовила вона. — А тепер — подай мені маму.

Кейдзо кинувся.
Розірвав кайдани.
Підняв Акане.
Її руки — слабкі, але вона посміхнулась.

— Вона… Вона жива?

— Вона — більше, ніж жива.

 

Полум’я згасало. Не зникало — а збиралось у ядро, у серце.
Навколо — кам’яна тиша.
Навіть казати було страшно.

І тоді — одна за одною, жриці стали на коліна.

Ті самі, хто піднімав ніж.
Ті самі, хто називали її оскверненою.

Вони опустились.
Очі — повні сорому.
І водночас — страху.

— Ми… бачили те, що не може бути вигаданим. Душа, що не викликалась, а прийшла сама, обрала тебе, Акане.

Старша жриця — та, що колись тримала обрядовий клинок — впустила посох на землю.
Стук луною відбився у стінах.

— Йорокобі… Ми визнаємо її. І ми — просимо. Віднови з нами клан. Під її іменем. Під її світлом.

Кейдзо — стояв мовчки.
Його рука — на плечі Акане.
Вона — ледь дихала, але трималась.
Очі — горіли.

— Ви нарешті побачили. Але чого варті ваші коліна — якщо ви вже готуєте нові кайдани?

Старша жриця знову підняла голову. В її очах — не м’якість. Страх.

— Якщо її народить така, як ти — сила може вийти з-під контролю. Вона… буде лише дитиною. Але каліченою. А якщо її прийму я — вона стане Богинею.

Акане мовчала.
Її пальці стиснули Кейдзо.
Її серце билося.
Не від згоди.
Від люті.
Від болю.
Від зневаги.

— То ви хочете… забрати її в мене? Народити моє дитя, бо я — не достойна?

— Ми хочемо зберегти світло, — відповіли ті, що завжди прикривалися світлом.

Тиша.

Йорокобі — вогняна постать — стояла поміж ними.
Вона нічого не казала.
Але її очі дивились тільки на Акане.

 

Тиша повисла, як натягнуте волосся арфи.
Йорокобі стояла між світами.
Між тілом матері — і жертовним лоном жриці.

Очі її — спокійні. А голос — як перша крапля після спеки.

— Мамо… Ти дала мені дім. Але тепер — я маю стати голосом не лише твоїм. Я обираю прийти не через любов — а через обов"язок.

Акане затремтіла.
Сльоза — не гірка. Просто гаряча.
І вона лише прошепотіла:

— Я знаю… І я дозволяю.

Ритуал розпочався.
Вогняні кола зійшлися.
Повітря — перетворилось на пісню.

Жриці — співали не словами.
А димом.
Тінями.
Пульсом.

Йорокобі підняла руки, і її вогняне тіло потроху стало прозорішим. З лона Акане вийшло світло. Коло зімкнулось. І пульс — перейшов до іншої утроби.
До тіла, що було готове — але ніколи не любило.

Акане впала.
Її живіт — тихий.
Серце — порожнє.

Вона знову не вагітна.

Кейдзо кинувся до неї.
Опустився навколішки.
Вкрив її своїм тілом.
Своїм теплом.

— Я тут. І я бачив. І я знаю, як болить.

Він гладив її по волоссю.
Ніжно, терпляче, з тріском у грудях.

— У нас ще буде дитина. Наша. Не покликана світлом. А зачата в тиші. В спокої. У свободі.

Акане не відповіла.
Тільки притулилася до нього.

 

Вона кульгала.
Кожен крок — болів.
Не тілом.
Порожнечею, що залишилась.

Кейдзо тримав її — не під руку, а наче охороняв.
Не від ворогів.
Від неї самої.

Вони йшли повільно, по м’якому моху, між дерев, що пам’ятали обряди.
І нарешті — вийшли до води.
Гладенька, холодна.
Немов сама мати, що не кричить, а приймає.

— Тут, — мовила Акане тихо. — Тут можна… просто бути.

Вона опустилась на землю.
Тканина на колінах — запилена.
Обличчя — бліде.
Але не зломлене.

Вона поклала руку у воду.
І дивилась, як пальці ворушать віддзеркалення.
Не бачачи в ньому дитини.
А себе.
Таку, якою стала.

Кейдзо сів поруч.
Обійняв мовчки.
Провів пальцями по її скроні.
Волосся — злипле від поту, солі й молитви.

— Я нічого не скажу, бо ти сама знаєш. Але я тут. І я буду. Навіть якщо ти — ще не готова мене тримати.

Вона не відповіла.

Але її голова — опустилась йому на плече.

І у тому нахилі — була згода.

А десь у гущавині…

Очі — жовті, хижі, блискучі.
Кіцуне.

Вона стояла серед папороті.
Спину вигнула.
Руки потирала.
Очі — вогкі від радості.

— Ну що, вогнева відьма… Вже не така всесильна, еге ж?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍