Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Її усмішка — розтягнулась.

— Ніхто не забирає життя з рук жінки просто так. Ніхто не проходить повз мене — без наслідків. Втратила дитину… А я… Я ще попрошу своє.

Повітря змінилось.
Не раптово.
Мов крапля впала в озеро — й кола пішли навколо.

Акане сиділа біля води.
Її пальці ще тремтіли.
Очі — сповнені втоми.
Та в глибині — щось повернулось.

— Кейдзо… — прошепотіла вона. — Вона тут. Відьма-лисиця.

Він глянув навколо.
В повітрі — слабкий запах деревної смоли й серпанку.
Занадто знайомий.

Кіцуне вийшла з тіні.
Не ховалась.
Гордо. Хижа. Без страху.

— Вогнева королева, що втратила трон, — посміхнулась вона. — Ну що, ще тлієш?

Акане не встала.
Вона не мала сил.
Та її очі — вже не просили. Не благали.
Вони згадували.

— Ти торкнулась не мого тіла. А мого серця. І це… була твоя помилка.

Кейдзо обережно стиснув її плечі.
Але вона вже випросталась.
Жар у її жилах почав сходити — не як вогонь бою.
А як світло на світанку.

Акане доторкнулась до води.
І провела пальцем півколо на поверхні.
Мов замкнула простір.

— Ти — гість. Без дозволу. Без права. Без місця в моєму повітрі.

Кіцуне похитнулась.
Пісок під ногами — почав темніти.

— Ти що, виганяєш мене?.. У тебе ж… нічого не залишилось!

Акане підвела голову.
Волосся — злипле. Губи — бліді.
Але в очах — сонце.
Низьке. Не сліпить. Але необхідне.

— Залишилось. Моє ім’я. І мій світ. І ти — не його частина.

Земля під Кіцуне затріщала.
Вітер зібрався в кільце.
Повітря — заграло золотом.

Кіцуне закричала.
Не від болю.
Від неможливості залишитись.

— Я ще повернусь!! Ти не знаєш, що в мені сидить! Що ми ще маємо — не закінчено!

— Але не тут. І не сьогодні.

Останні слова Акане — були як відчинені ворота.

І Кіцуне зникла.
Слідом за нею — легкий попіл, що розсипався по землі.

Акане впала на коліна.
Кейдзо — підхопив її.
І нарешті вона заплакала.
Без сорому.
Без стиску в грудях.
Просто… дала сльозам текти.

І ці сльози не гасили вогонь.
Вони поїли попіл.

Ніч спадала м’яко.
Повітря — прохолодне, але не колюче.
Земля — тверда, але тепла від дотику сонця, що недавно зійшло за обрій.

Вони сиділи на схилі.
Над ними — зоряне небо, повне мовчазних історій.
Під ними — вода, що тихо дзюркотіла в корінні дерев.
Навколо — нічого.
І саме в цьому — все.

Кейдзо роздягнувся до пояса.
Сів поруч.
Руки — вільні, без зброї.
Очі — глибокі, темно-сірі з бурштиновим кільцем навколо зіниці.
Наче ніч, у якій уже народжується день.

Його волосся — чорне, хвилясте, злегка розтріпане.
Краплі поту й роси блищать на ключицях, як срібні знаки.
Шкіра — мідна, зі слідами боїв, але м’яка вночі.

І обличчя…
Красива, мужня симетрія.
Гострі вилиці, рельєфне підборіддя, носа торкнувся шрам — не страшний, а справжній.
Посмішка — не швидка, але глибока, як вода, що знає тебе давно.

Акане дивилась на нього.
І не бачила воїна.
Не чаклуна.
Не перевертня.

Чоловіка.
Справжнього.
Свого.

— Ти мовчиш, — сказав він м’яко.

— Бо я більше не мушу ховатись за словами, — відповіла вона.

Він простягнув руку.
Вона лягла в його долоню, як додому.

— Мені більше нічого не треба, — прошепотіла Акане. — Тільки ця ніч. І ти — отак. Без вогню. Без імен. Без битви.

— Я теж. Просто… бути. Просто — дихати разом.

Він обійняв її.
Не сильно. Не пристрасно.
Повно.

Його серце билося в унісон із її подихом.
Її голова — на його грудях.
Їхні пальці — заплелись.

І ніч не вимагала більше.

Зорі пливли.
А вода колисала землю.
І ніхто не кликав.

Бо нарешті все мовчало — не від болю.
А від спокою.