Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 21. Там, де листя говорить і коріння пам’ятає

"Я думала, що вже вичерпала всі форми дому. Аж поки не увійшла в ліс, що вітав мене на ім’я. І лис — не вів, а повертав"

Кейдзо йшов попереду.
М’яко, мов тінь.
Він не тягнув.
Не квапив.
Просто вів туди, де нічого не боліло.

Ліс був інший.
Не той, де ховались.
Той, що спав.
І тепер — прокидався.

Дерева — високі, вузлуваті, мов старці.
Але в їхніх стовбурах були очі.
Не страшні.
Старі, повільні, уважні.

Коли Акане пройшла повз — вони кліпали. Посилали погляди. Деякі — навіть посмішки.

— Вона, — шелестіло листя.

— Та, що з попелу.
— Та, що не згоріла…

Дупла — розкривались, мов ротики, що співають.
Шепотіли.

— Вона жива.
— І він — поруч.
— Вони разом.

А в одному з дерев навiть виросла пелюстка — біла, мов вогонь перед зорею.

— Тут, — зупинився Кейдзо.
Він торкнувся кореня величезного дуба.
Старого. Мовчазного.
Але — з відкритим серцем.

У корені — вхід.
Ніби печера зсередини дерева.
Не темна — тепла.

Вони увійшли.

І всередині — світилось.
Гриби на стелі — як зорі.
Світлячки — в повітрі, мов пелюстки.

Підлога — м’яка, з моху.
Стіни — дерев’яно-земляні.
Але жодної вологи.
Жодного страху.
Жодного чужого.

— Тут ми можемо залишитись, — мовив Кейдзо.

— Назавжди? — запитала вона.

— На стільки, скільки ти захочеш.

Він обійняв її.

Не пристрасно.
Глибоко.
Мов хотів передати частину коріння в долоні.

Вона зітхнула.
І вперше за довгий час — не від болю.
А від того, що тут… не треба було нічого доводити.

І гриби на стелі спалахнули трохи яскравіше.

Мов погоджувались: так, це — дім.

+

Після довгого шляху, втоми, боїв і втрат, їхня перша вечеря в новому місці була простою, але щасливою. Кейдзо знайшов ягоди, дикі яблука і коріння, що можна було підсмажити на вогнищі. Акане не заперечувала. Вона не відчувала голоду — більше потребу в затишку. Але їй було смачно. Їжа мала смак спокою.

Вони сиділи, спершись один на одного. Печера в коренях дуба дихала м’якістю: світлячки повільно кружляли в повітрі, стіни трохи світли від грибів, підлога з моху була м’яка. Кейдзо закрив очі, і вона теж. Вперше за довгий час вони заснули не з вогнем у руках, а з теплом під боком.

Вранці Акане прокинулась сама. Вона лежала на спині, закутана в м’яку вовняну ковдру. Свіже повітря лоскотало щоки. В печері було світло. Біля неї стояла дерев’яна таця, на якій хтось дбайливо поклав чашу з теплим трав’яним напоєм, шматочок сиру й хрусткий хліб. Трав’яний відвар парував та пах диким медом. 

Акане посміхнулася. Вперше щиро, без гіркоти. Вона лежала, нічого не робила і відчувала, що живе.

І тут — просто з отвору в стіні, з шумом, немов кульок з водою, у печеру встрибнула жаба. Вона була звичайна — зелена, слизька, з великими круглими очима. Але буквально за секунду її тіло почало змінюватися. Жаба роздулася, виросла, її лапи витягнулись, а очі стали ще більшими й мали трохи… людську виразність. Тепер це було створіння майже людського розміру — з мокрою шкірою, великим ротом і ворушливими пальцями.

— Ти хто така? — прохрипіла вона, нахиляючись до Акане. — І як ти тут опинилася? В Чарівному лісі?

Акане не злякалась. Вона лише трохи підвела голову й глянула на істоту, піднімаючи брови.

— Я відьма. З клану Місяця. І я прийшла сюди… з тиші.

Жаба схилила голову набік. Її губи підкрутились в щось схоже на незадоволений вираз.

— Відьмам тут не місце. Твоя сила — з неба. А тут — земля. Тут свої правила.

Акане трохи насупилася. Вона ще не знала, що це за істота. Але відчувала: це не ворог, але й не союзник.

— Я не маю наміру руйнувати щось. Ми просто шукаємо дім.

Жаба хмикнула, облизала око й підскочила на камінь.

— Ми? Хм... Подивимось, чи ліс з тобою погодиться.

+

Жаба сиділа на камені, але щось у її тілі ворушилось. Вона дивилась на Акане вже не з цікавістю, а з якимось нетерпінням, як дресирувальник на вперту мавпу. Потім зіскочила й повільно, але наполегливо почала підповзати ближче.

— Ти все не розумієш, — прохрипіла вона. — Тут ти — не гість. Ти — помилка. І ліс не терпить таких. Ходімо. Ти маєш постати перед Справжніми.

Акане відклала чашу, не встаючи, лише поглянула на жабу. У ній ще було тепло від сну, її волосся лежало на плечі, ковдра спадала з одного боку. Вона не злякалась. Але щось всередині напружилось.

— Я не піду нікуди, поки не повернеться мій лис, — спокійно сказала вона.

— Лис? — перекосило жабу. — Ти думаєш, ти — з ним? Лис — із лисицею. Відьма — з демоном, або з химерою. Все має свою природу, свою пару. Ти — помилилась.

І тоді вона потягнула лапу, слизьку, прохолодну, з довгими пальцями, і зробила крок ближче. Її намір був очевидний: схопити.

Акане різко підняла долоню. З її шкіри зійшов блиск — не вогонь, не жар, а чисте, тихе срібне світло. Воно не палило, але зупиняло. Як холодна вода на гарячій шкірі.

— Я сказала: чекаю. Ми прийшли разом. І я не йду без нього, — твердо мовила Акане.

Жаба зупинилась. Її тіло трохи смикнулось, але очі стали злими.

— Ти не слухаєш. Відьма, яка не слухає ліс, стає його ворогом!

І вона рвонулась — не дуже вправно, але з усією силою, що мала. Її лапа сягнула краю ковдри. Акане відреагувала без зайвих рухів: різко встала, відштовхнулась ногою від каменю й штовхнула жабу обома руками в груди.

Звук був дивний — не удар, а лускання. Як коли стискаєш перезрілий плід. Жаба не впала — вона розлетілась. Тіло її розсипалося на тисячі дрібних, слизьких, блискучих жабенят, що заквакали в один голос.

Печера наповнилась писком, шурхотом, слизькими бризками, що били по стінах, по підлозі, по ногах Акане. Вона відступила, серце билося частіше, але не від страху — від несподіванки. Маленькі жаби розбігалися по всіх щілинах, ховаючись, ніби їх ніколи тут і не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍