Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 19. Холодні руки тих, хто називає це очищенням

"Я прокинулась не в мороці. Я прокинулась у світлі, яке не гріє — а судить"

 

Акане

Мої повіки важкі.
Повітря — не дихає.
Пахне зіллям, металом, попелом давніх вогнищ.

Я не одразу розумію: де я. Але мої руки… не можуть піднятись.

Залізо. Холодне, різке, мов тиша в серці зради.

Кайдани на зап’ястях, на щиколотках. Кам’яна підлога під спиною. Стеля — висока, різьблена місяцями.

— Храм, — шепочу. — Я… вдома?..

Навколо мене рухаються постаті.

Відьми. Старші. Ті, кого не бачать у місті, але хто вирішує долі.

Їхній одяг — глибоко-сірий, із вставками нічного синього та сріблястого.
Вишиті символи на грудях.
Каптури — глибокі, мов провалля.
Рухи — безшумні.
Очі — ані краплі людського.

Одна з них зупиняється біля мене.
Її волосся — заплетене в три довгі коси, в кожну вплетено місячні камені.

— Ти прокинулась, — мовить вона рівно. — Добре. Ритуал розпочнеться з першими зорями.

— Що за ритуал? — хриплю я. — Чому я в кайданах?

Інша — з кістяним гребенем у волоссі, розчісує зіллям повітря.

— Твоя дитина не може прийти в цей світ з тінню в крові. Ми очищуємо її. Через жертву.

Я сіпаюсь.
Кайдани дзенькають.

— ЖЕРТВУ?! Ні! Вона — невинна!

Стара жриця підходить ближче.
Її погляд — сліпий, але спрямований точно.

— Не вона. Ти. Ти — суть осквернення. І ти — ключ.

Моє тіло дрижить.
Але не від холоду.
Від розпачу.

— Ви не розумієте… Це дитина любові… Це Йорокобі! Це… надія!

Сміх. Тихий. У кількох голосах.

— Йорокобі. Радість. Надія. У лоні зрадниці клану? Ні. Вона має з’явитись очищеною. Або — не з’явитись узагалі.

Я заплющую очі.
І чую, як у кам’яному залі готують коло.
Свічки.
Зілля.
Старі слова.

А я — лежу, зв’язана.
І не знаю, чи він знає.
Чи він встигне.
Чи він ще прийде.

— Кейдзо, — прошепотіла я.
— Я боюсь…
Але не смерті.
А того, що вона ніколи не дізнається, як сильно її чекали.

 

Кейдзо

Я стояв біля річки.
У руках — риба.
У думках — майбутня вечеря.
Ім’я, яке ще так солодко звучало на вустах:

— Йорокобі…

І раптом — щось зламалося в мені.

Ніби павутина тріснула всередині грудей.
Сонячний спалах під ребрами.
Вуха — заклало.
Очі — звузились.
Пальці — впустили рибу.

— Вона… Вона кличе. Ні. Вона не кличе. Вона мовчить — але її біль доходить.

Я впав на коліна.
Дихав важко.
І тоді воно сталось.

Стара шкіра зникла.
Прокинулась звірина сутьність.
Я - чорний лис.

Мої лапи вдарили землю.
Ніс — у вітрі.
Пахне димом. Кров’ю. Закляттям.

Вона в небезпеці.

Я мчав.
Кожен кущ — не перешкода, а тінь.
Кожен камінь — лише відлуння страху.
Я був швидше вітру.
Бо вона — моя.

І тоді — я побачив його.

Старий.
Хоронитель.
Око затягнуте пеленою.
Рука тримає жезл, мов гілку з ночі.

Він стояв серед глухого переплетення ліщини й кістяного гаю.
Місце, яке неможливо знайти.
Якщо ти не ведений.

— Зупинись, лисе, — мовив він спокійно. — Бо куди ти йдеш — вже давно не шлях. А межа.

Я застиг.
Перетворився.
Знову — людина. Задихана. У золу.

— Вона там. У храмі. Вони готують ритуал. Мою дитину… Її. Зупинити треба!

Старий хитнув головою.
Повільно. Як той, хто бачив століття.

— Я знаю. І я знаю хід, яким ідуть тільки ті, хто має серце гарячіше за закляття.

Він простяг мені руку.

— Йди за мною. Але знай: той, хто рятує когось із храму — повертається вже не тим, ким був.

 

Храм здіймався високо, але шлях до нього лежав під землею, крізь серце кісток, вогню й забутих заклять.

І саме туди повів мене старий хоронитель.

— Далі — ти сам, — мовив він. — Бо тінь ніколи не йде разом із світлом. А ти — вогонь.

Я зробив перший крок - і  повітря заревіло.

Перші стражі.
Крижані привиди.
Їхні тіла — прозорі.
Дотик — опіки морозом.

Вони кидались — мов тіні, що не пробачають сонця.
Я обернувся лисом.
Вогонь з пазурів.
Вогонь з очей.
Вогонь із серця.

І крига тріскала. Але кожен удар — залишав шрам холоду.

Далі — вогняні блискавки. І не з неба — а з стелі. Закляття, вплетені в склепіння, мов пам’ять тих, кого не змогли очистити.

Я ухилявся.
Дихав уривчасто.
Стіна — обвалилась.
І тоді — камені.
Живі.
Що летіли.
Що били.
Що плакали.

Я повз, закриваючи груди руками.
І тоді — з землі вилізли вони.

Сині черв’яки.
Прокляття часу.
Гострі як леза.
Пам’ять про зраду.

— Ні…
Я не відступлю.

Я рвав їх вогнем.
Кусав.
Кричав.

І коли вже ледь дихав… з’явилась вона.

Кіцуне.

У вогні.
У тумані.
У найчарівнішій подобі, яку я колись бачив.

Її очі — вологі.
Її голос — шовк.
Її тіло — спогад.

— Ти прийшов рятувати її? А хіба ти не втомився бути чужим? Хіба я — не була тобі домом?..

Вона підступила ближче.
І повітря згусло.

— Просто відпочинь. Лише на мить. Тут — тепло. Я — завжди для тебе.

Вона вела мене вбік.
У печеру.
Де шепіт — не голос. А подих.

І я… заплющив очі.

 

Акане

Я не могла рухатися.

Кайдани врізались у шкіру, але найбільше боліло не тіло, а тиша в мені.
Бо саме зараз, коли усе довкола кричало, я — мовчала.

Храм наповнився димом.
Густим.
Зі смолою, полином, і сіллю з кісток.

Відьми почали рухатись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍