NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

 — Бісиииш!  — гарчу я.

Може спрацювало, а може моєму окові вже набридло терпіти мої руки. Нарешті ця прозора зараза була на кінчику пальця. Я викидаю її до смітника. З іншою лінзою виходить вже трошки швидше. Протерти очі…Боже, як приємно. Дивлюся навкруги. Без лінз в гримерці здається ще темніше. Наче хтось вжив фільтр сепії, і все таке мідно-кофейне від лампочки з помаранчевим світлом. Коли я надягаю окуляри в тонкій сріблястій оправі, то зображення стає чіткішим, а ефект сепії зникає. 

 — Сину, — до гримерки зазирає тато. Я - його точна копія: такі ж сині очі та чорні кучері. Мабуть, вони б теж стирчали, не тримай їх така кількість лаку. 

 — М? 

 — Ідеш? Мама вже пішла до машини.

 — Так-так, зараз, — кидаю футляр для окулярів до рюкзака, а телефон — до кишені худі. 

 — До речі, сьогодні вийшло супер, — він поправляє на носі окуляри. Так, поганий зір я теж дістав в спадковому презенті. 

 — Я тобі вже казав, що мені дуже подобається сценарій, — я виходжу з кімнати і закриваю двері на ключ, потім смикаю за ручку, щоб перевірити. 

 — Ага, я взяв ідею з книжки, — він розповідає про це вже всоте. Але завжди слухаю з задоволенням. — Називається Без зіркове море. Чудова така. Коли закінчив її читати, одразу подумав, що тобі чудово підійде роль Закарі. 

  — Ти так про кожну роль кажеш, — не можу не розсміятись. 

 — В тебе чудово виходить перевтілюватись в різних людей, тому так. Я завжди знаю, що ти зіграєш найкраще.

 — А не тому що я твій син?

 — І тому також, — тепер вже він сміється. 

***

В пустому коридорі кроки здаються такими гучними. Тут всюди ехо. Коли я був маленьким, то мені забороняли бігати тут, тому що це було схоже на тупіт маленьких слоненят. Цілого стада. Це могло комусь заважати, але чи дитина розуміє. Я любив пробігтись коридором, а потім заховатись в кутку, прислухаючись: йде хтось чи ні. Це зараз я розумію, що прибив би сам себе. Але тоді це здавалося справжньою забавою. Маленький принц у великому палаці під назвою театр. Кожен куток обнишпорений і закарбований в пам’яті. 

Скільки себе пам’ятаю, то театр був моїм другим домом. Важкі портьєри незмінного бордового кольору, старий паркет на сцені, маленькі сніжинки пилу в світлі прожекторів, запах фарби для декорацій і аромат старої деревини — це все міцно пов’язане з моїм дитинством. Так як моя мама директор театру «Арлекін», то я тут проводив весь свій вільний час. Мама забирала мене зі школи, приводила до свого кабінету на другому поверсі і давала пластиковий судок з обідом. Там завжди було щось, що ми їли напереродні на вечерю. Тому обід ніколи не був сюрпризом. Я з’їдав його без питань, навіть якщо це був суп. До сих пір пам’ятаю, як витягував шматочки цибулі і розкладав по краях тарілки. А потім починалось найулюбленіша частина обіду: мамина асистентка приносила велику чашку чаю, того чорного в пакетиках, і тарілку з печивом, посипаним цукром. І це були найсмачніші хвилини мого життя.  

Ми з татом спускаємось в головний хол, де вже немає глядачів. Вздовж однієї стіни тягнеться гардероб з сотнею зараз пустих гачків для верхнього одягу. Коли я був малим, то любив бігати серед курток, шуб і пальто, уявляючи себе в казковому лабіринті. Я наче досі відчуваю той запах від вологого хутра, коли на шубі танув сніг з вулиці. А з іншого боку від гардеробу — вхід до кафе, яке гордо називають рестораном. Насправді, більше тягне на звичайний бар: їжі тут майже немає, а лише напої та якісь невеликі закуски до них. В антракті тут частіше всього п’ють коньяк, бо так прийнято. Інколи шампанське. А закуски — нарізані фрукти, чіпси або горішки. Ніяких вам лобстерів, або що там ще показують в кіно. 

Трохи гірко від того, що всі найкращі спогади пов’язані тільки з дитинством. Я не можу сказати, що маю щось таке яскраве зараз. Можливо, це тому що, коли ти малий, то все здається таким крутим і нереальним. Кожна подія значна і ти ще не думаєш про клопоти дорослого життя. А можливо, тому що зараз театр вже перестав бути для мене таким казковим місцем. І ця думка мене переслідує вже кілька років. Від неї трішки лячно, бо відчуваю себе невдячним покидьком. Типу, ало! Скільки людей мріють грати на сцені, збирати букети квітів потім і вважати себе зіркою. Але я більше не відчуваю себе цією людиною. З надзвичайно цікавого лабіринту чудес театр перетворився для мене в найбільш звичайне місце в світі. 

Я згадую про це кожного дня, ця думка переслідує мене наче тінь. Зігравши стільки ролей, примірявши купу масок, мені починає здаватись, що місця для моїх власних емоцій просто не залишилось. Я можу їх лише удавати, грати, створювати, але ніяк не відчувати. Від цього гидко на душі, тому що я дивлюсь на тата, який так натхненно посміхається від вдалого кінця сезону. Його емоції щирі, вони завжди такі і написання сценаріїв не стало для нього нецікавою рутиною. Чому ж гра на сцені перестала мені так подобатись? 

Я дуже не хотів розчаровувати батьків, тому ніколи не казав про ці думки. Вони вчились у театральному, збирали гроші на купівлю театру. Кожен їх крок заради театру. Кожен їх крок заради мого майбутнього, в якому я дістану це все у спадок. Але, якщо чесно, не хочеться. Все частіше я думаю про те, щоб спробувати щось нове. Адже все моє життя пов’язане з театром. В дитинстві і підлітковому віці я займався танцями, вокалом — все для того, щоб стати гарним актором. Навчаючись в училищі, я навіть вірив у мрію батьків, що колись театр стане моїм. Але потім задумався про те, чого хочу сам я. Найгірше те, що я не маю відповіді на це питання.