NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

Інколи мене зсередини просто зжирає думка, що я — лише уособлення ідеалу для своїх батьків. Як би я їх не любив, все одно здається, що я завжди жив під їхню дудку, завжди вважав їхні мрії своїми. І від цього насправді лячно. А що, коли я вже стану старим дідом, зрозумію, що просто просрав своє життя? Ні, старості я не боюсь. Я боюсь стати абсолютно ніким. Боюсь ніколи не відчути того щастя, про яке з таким натхненням пишуть в інтернеті і книжках. Головний герой завжди знаходить своє щастя, кохання, справу всього життя — повний пакет. Отримайте, розпишіться. А що в мене? Я навіть не знаю чого хочу.

 — До речі, я бачив як Ілона виходила з твоєї гримерки, — тато підморгує, а мені хочеться його стукнути. Ну, серйозно.

 — Ми не разом, повторюю вже десятий раз. 

Чому кожна людина в цьому довбаному театрі хоче зісватати мене з Ілоною Золотаренко? Я не можу сказати, що вона бридка — ні. Ілонка дуже гарна дівчина: з довгим чорним волоссям і великими карими очима, як у оленятка Бембі. Але я той самий хлопець, у якого на її вигляд не тече слина з рота. Сам не знаю чому. Мені подобається думати, що в мене просто період, коли кохання не в пріоритеті. Я це десь прочитав на Фейсбуку. Ага, не в пріоритеті вже років так десять. 

За всі мої двадцять три роки життя, я тільки три рази зустрічався з дівчатами. Добре, чотири, якщо Таню з дитсадка можна вважати за відносини. Я не знаю, чому в мене не виходить. Все починаєтся добре: дівчина мені наче подобається, ми починаємо проводити разом час, потім перший поцілунок, а потім її руки вже у мене в штанах. Але немає того вогню. Мені здається, що з ними я просто грав у кохання, наче був на сцені. Може зі мною щось не так? 

Мама вже чекає нас біля машини, щось дивлячись в телефоні. 

 — Ось ви де! — вона широко посміхається. — Що думаєте про піцу? 

 — Я за, — відповідаємо ми з татом в один голос і сміємось. 

Тато сідає за кермо, і ми виїжджаємо з парковки.

 — Я купила нову пахучку, — мама майже з головою пірнає в сумку.

Завжди дивувала здібність жінок носити в сумочці пів квартири. У мами можна знайти все: від м’ятних льодяників до викрутки. Здається, що якщо пошукати краще, там можна знайти загублений скарб піратів і мільйон доларів на здачу. 

 — Ось! — вона дістає новий аромат для машини у вигляді мультяшного котика. Знімає стару пахучку з дзеркала і міняє на нову. В салоні одразу пахне хімічною ваніллю. 

 — Це краще, ніж та з карамеллю, — я аж здригаюсь, пригадуючи той настільки солодкий запах, що дупа автоматично злипалась. 

 — А мені подобалась, — мама кладе стару пахучку в сумку. — Як кава з карамельним сиропом.

 — Скоріше карамель з краплинкою кави десь там на дні.

 — Не перебільшуй.

Тато зупиняє машину біля піцерії з гучною назвою яскравим червоним неоном — Римські канікули. В рекламі кажуть, що їжа тут прямісінько, як в Італії. Але я дуже сильно сумніваюсь, що в Римі подають піцу з ананасами або з картоплею фрі і сосисками. Та для маленького міста —  це один з найкращих закладів. У Римі я не був, так що стуляю пельку. 

З батьками завжди сідаємо біля вікна, за столиком між двома диванчиками. Мама з татом сідають разом, а я — напроти. Офіціантка в червоному фартусі так широко посміхається, що здається зараз лусне. Але це її робота. Ми тут буваємо частенько, тому в меню навіть не дивимось, замовляємо дві піци: чотири сири і пепероні; і три склянки коли. Обожнюю такі вечори, тому що не треба їхати до магазину, вибирати три години продукти, щоб потім ще до ранку думати, що приготувати на вечерю. Так вже вийшло, що з готуванням у нашій сім’ї щось пішло не так. Я готувати вмію, але ненавиджу, тому що потім треба мити посуд і прибирати. Мама готувати не вміє, але дуже любить експериментувати, коли є час. Не буду згадувати про те, що після її експериментів кухню простіше облити бензином і спалити. А тато просто не вміє готувати і навіть не намагається. І коли заходить мова про вечерю, він просто пропонує замовити піцу або суші. 

Коли приносять піцу, то я не втримуюсь і хватаю перший шматок руками, відкушуючи одразу половину. Як же смачно! В шлунку наче фейерверки від захвату. Виявляється, я прямо дуже голодний.

 — Я сподіваюсь, ти себе так не поводиш на побаченні з дівчатами? — мама театрально піднімає брову. 

 — Якщо їй не подобається, як я їм, — белькочу з повним ротом, — то значить — це не моя дівчина.

 — Тоді краще йдіть пить каву.

Мені стає смішно, коли я згадую своє останнє побачення в кав’ярні. Коли у мене на носі залишилась пінка, а дівчина мені про це не сказала. І я, як дурень сидів так цілий вечір, навіть додому в такому вигляді пішов. Їй здавалось це смішним, а мені тоді це здалось справжньою катастрофою. Ми потім більше не бачились, але то вже інша історія. 

 — Саш, до речі, — мама посміхається, — я чула, що ви з Ілоною… 

 — Досить, будь ласка, — від цих слів навіть апетит пропадає, — ми не зустрічаємось, не зустрічались і не будемо зустрічатись. Досить нас сватати!

 — Чим вона тобі не підходить? — коли мама так дивиться в очі, хочется відвернутись. 

 — Ну просто не відчуваю нічого, — зосереджуюсь на піці, наче нічого цікавішого в моєму житті немає. — Так обов’язково, щоб у мене хтось був?