NatKo - Назад - це теж напрямок, NatKo

 — Дякую, — не можу сказати нічого більше, бо відчуваю, що зараз впаду від втоми. 

 — Я вже іншим сказала, завтра маєте вихідний. Тільки, будь ласка, виспись, — завжди читає мої думки.

 — Це єдине, чого я хочу, — в підтвердження слів, позіхаю. 

 — Хочеш я квіти заберу?

 — Дякую, — віддаю їй букети.

 — Побачимось пізніше, — вона цілує мене в лоб і поспішає в інший бік коридору. Вона завжди поспішає. Інколи мені здається, що в неї енергії більше, ніж у мене. Завжди хотілось запитати, що вона вживає. Ну серйозно, на тверезу голову не можливо бути таким. 

***

Порівняно з головною залою і сценою, в гримерці дуже тихо. Єдині звуки — це монотонне кап-кап в трубах, та приглушений шум від машин. Тут є маленьке віконце під стелею. Через таке у фільмах головні героїні тікають від маніяків. І як вони туди пролазять? В мене від одного погляду на це маленьке віконце починається клаустрофобія. Але це єдине джерело свіжого повітря. На жаль, ми не в Голлівуді, і в моїй гримерці немає устриць на таці з льодом, шампанського і кондиціонеру. Добре, до біса устриць. Ніколи їх не куштував, та й не дуже горю бажанням. Та й від шампанського в мене зазвичай болить голова. А от від кондиціонеру я б не відмовився. Особливо, коли треба стягнути з себе достатньо важкий костюм, в якому зпітніло все. Навіть те, що не повинно потіти. 

Так хочется кинути речі подалі в куток, але я чемно складаю брюки, обережно поміщаю на вішалку, а потім туди ж піджак. Обережно розправляю краватку, не розв’язуючи, щоб потім не прийшлось в'язати ці довбані вузли знову. Так, я вмію зав’язувати краватку, але вважаю це марно втраченим часом. Ну, але татові приспічило, щоб у чоловіків за сценарієм були довбані удавки. Так і живемо. Знімаю слідом туфлі. Треба буде почистити — цієї риски перед виступом не було. Згадав, що завжди в дитинстві збивав носки всього взуття, яке тільки можна було уявити. Навіть на босоніжках і шльопанцях. Мама лише зітхала, коли новенькі кросівки одразу ж потерпали від мого невміння підіймати ноги як слід. Ось і на цих туфлях вже риска з’явилась. Бляха…

Крісло жалібно скрипить піді мною, коли я нарешті вмощую туди своє гузно. Як же болять ноги. Граючи останню роль, я майже завжди стояв. Тільки одного разу мій персонаж сидів в кріслі зі зв'язаними руками. Але тоді його погрожували вбити. Можете мені погрожувати скільки влізе, якщо можна буде сидіти. Якщо чесно, то хотілось заснути прямо тут. Навіть не одягаючись. Але спина заболіла від самих спогадів про той раз, коли після пари годин сну в кріслі в мене затерпло все, що могло затерпнути. Тому, треба взяти себе в руки, одягти джинси і поїхати додому. 

Крекчучи, як старий дід, я все ж підняв дупу і підійшов до дзеркала. Дуже хотілось вже змити з себе косметику. І як дівчата добровільно фарбуються кожного дня? Від тоналки таке відчуття, що мене терли обличчям о ту пофарбовану стіну. Я звик до цього, але також звик і нарікати кожного разу. Після вистави найкраще — це нарешті налити з великої банки на ватний диск рідину для зняття макіяжу, а потім стерти все. Добре, одного диску ніколи не вистачає. Інколи їх три чи п’ять. Добре, що ніхто не чує, як я матюкаюсь, коли включаю воду в невеликій раковині поруч. Вже тиждень в театрі немає гарячої води. А я завжди про це забуваю. Є в цьому і свої плюси, бо після такого вмивання спати вже не так хочеться. 

Забираю зі столика мобільний. Нас завжди змушують їх залишати в гримерці, щоб ненароком у якось Гамлета на сцені не заграла мелодія з серіалу Венсдей. Було б весело. Звичайно, актори вміють імпровізувати. Але я б подивився на те, як викрутиться чоловік з шістнадцятого сторіччя. Завжди можна додати машину часу, але краще перестрахуватись і просто залишити телефон перед виставою. На екрані світиться пара повідомлень з Інстаграму — хтось відмітив мене на фото. А вони швидкі. Я ще штани не вдягнув, а фотки з вистави вже у когось на сторінці. Я перед тим як виставити фото, роздивляюсь його з різних боків ще хвилин десять: можливо чорно-білий фільтр, а можливо трошки віньєтки. На аватарці в Інстаграмі у мене взагалі половина обличчя прикрито капелюхом, а інша — в якійсь гримасі. Коли я тільки вибрав це фото для своїх соціальних мереж, то воно здавалося таким доречним і крутим. А зараз вже…набридло. Можливо треба зробити якесь трендове круте селфі. 

— Саш? — в двері хтось стукає. Здається, це Ілона.

 — А? — перевіряю, чи не забув одягти штани. 

 — В тебе теж води немає? — дівчина просунула голову в двері.

 — Ніде немає. Мама дзвонила до служби, але сказали чекати.

 — Чекати, доки обличчя не відмерзне і відпаде?

Я лиш знизую плечима, але Ілона вже зникла в коридорі. Було чути тільки її кроки, а потім грюкіт дверей. Дуже емоційна, як на мене. Сказала людина, яка плаче в кінці кожного мультику Діснея. Але як можна не плакати?! 

До речі, про плакати. Треба зняти лінзи, а це в мене ніколи не виходить з першого разу. Ні, я спокійно можу колупатись у себе в оці. Цього страху, як у більшості, немає. Але бісять ці танці з бубном кожного, трясця, разу. То витягнути не можу, то навпаки — вдягнути. То лінза десь втекла, то в око собі ткнув. Мої пригоди з лінзами — це завжди лотерея. Але без них я сліпий, як кріт. Окуляри на виставу не надягнеш — є ризик їх розбити. Але найважливіша причина — це те, що окуляри не пасують до багатьох моїх персонажів. Не зробить же тато принца в окулярах. Я уявляю цей фейл…

Сьогодні все те саме — не можу натрапити пальцем на лінзу. Доводиться проклясти все і всіх перед тим, як все ж виходить.