Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

Сердитий на себе, бо можна було б відлити й на узбіччі, чоловік поплентався наверх. Але вилізти тією ж дорогою, якою сповз, виявилося неможливо. Туфлі сковзали по болоті та снігу. Він навіть намагався дертися, чіпляючись за одинокі кущі, які били його колючими гілками по лиці. Схопившись за гілку, послизнувся і з’їхав донизу, попутно черкаючи обличчям по землі.

– От, прокляття! – застогнав. – Чорт! – вилаявся, коли відчув у роті кров. – Трясця! – додав, коли провів язиком по передніх зубах і відчув, що відколов кусочок верхнього різця.

Так-сяк звівшись на ноги, обережно обмацав пальцями лице, яке горіло від болю. Подивився на руку. Однак у нічній хурделиці нічого не побачив. Заліз змерзлими пальцями під ковдру, щоб дістати телефон. Поплескав по одній кишені. Нічого. По іншій. Пусто. Швидко провів долонями по грудях. Порожньо.

Почав міркувати. Коли він спускався з дороги, телефон та гаманець ще були при ньому. А зараз їх немає. Він міг забутити мобільний та гаманець, коли з’їжджав з узбіччя. Можливо, вони випали, коли він пробирався чагарником. Або коли відливав під деревом. Чи ось зараз…

Розуміючи, що таке малоймовірно, роззирнувся навкруги. І звичайно нічого не знайшов.

Сіпаючись від злості та тремтячи від холоду, що пробирався під вологий, легкий одяг, Павло почимчикував вздовж дороги, шукаючи більш пологий вихід. Через метрів двадцять, чоловік нарешті вибрався на трасу. Обстукав брудні туфлі об асфальт і пішов в напрямку зупинки.

У темряві, коли сніг заліплював очі, а вітер, то підганяв у спину, то дув в обличчя, сотня метрів здавалися йому нескінченістю. Кожний новий крок давався все важче і важче, бо ковдра на ньому хрустіла від морозу, а ноги, подекуди, вже по коліна вгрузали у сніг.

Він йшов. Йшов. Йшов.

А зупинки все не було. Дорога стала вужчою. Стовпи зі згаслими ліхтарями змінилися поодинокими деревцями. А навколо простягалися безкрайні, заметені снігом, поля.

– Холодно. Холодно! Холодно…, – шепотів неслухняними губами лише одне слово.

Ледь втягуючи льодяне повітря у сковані від холоду легені, Павло спинився. Пальці на руках не згиналися. Ноги нили від напруження. Вії злипалися від морозу.

«Яка іронія!» – думав він. Люди підіймаються на Монблан, покоряють Кіліманджаро та влаштовують пікніки на Мак-Кінлі. А він загине на якійсь сільській дорозі.

Подумки, Павло вже попрощався з життям.

А тоді помітив далекий, крихітний вогник попереду. Був він справжнім чи ні, чоловік так і не зрозумів. Однак, коли він вже настільки змерзнув та ослабнув, що був готовий звалитися на коліна, об його гомілку щось потерлося. Щось тепле та пухнасте. Не надто тямлячи, що робить, він пішов за котиком, який легко ступав по снігу.