Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

– Лети сама.

– І що мені там робити без тебе?

– Без мене чи без моїх карток? – не витримав.

– Без тебе! Мур!

– Нам варто розійтися, – повторив, але цього разу чіткіше і голосніше.

– Це через Наталку? – з кривлянням вимовила ім’я його подруги.

– О, Господи! – застогнав.

А водій фиркнув. Скандал на цю тему, він чув вже дорогою на вечірку. І навіть спробував запевнити Олю, що знає Павла, Євгена та Наталку з їхнього дитинства. І вони троє і справді, як рідні.

– Я відчувала, що ти з нею спиш! Що вона вміє такого, чого не зможу зробити я?

– Досить!

– Не скажеш? Тоді я зараз її наберу і сама запитаю!

– Ти божевільна?

– Дай свій телефон!

– Ні!

– Ах... Не хочеш? Що у твоєму телефоні такого, що ти відмовляєшся мені його дати? У тебе там щось непристойне від неї? Я повинна це побачити!

Оля почала шарити по його кишенях у пошуках мобільного. Павло відсунувся. Приховувати йому було нічого. Але і йти на поводу у цієї хворої, він не збирався.

– Негайно дай мені телефон! – кричала на нього.

– Все! Годі! Я більше і секунди не витримаю поряд з тобою! Володимире Степановичу, зупиніть, будь ласка, авто, – звернувся до водія.

– Але за вікном така хурделиця!

– Байдуже. Краще в снігу, ніж поряд з цим стервом.

І водій, і дівчина, хмикнули. Щоправда, по різному.

Авто повільно спинилося. Павло вискочив з салону і в обличчя йому вдарив колючий сніг. Чоловік зіщулився і підняв комірець вище. І чому у нього з роду не було якоїсь шапки? Зараз він зрадів би навіть вушанці.

Водій теж вийшов з машини. Підійшов до багажника. Відкрив його і дістав з середини затерту ковдру з грубої, добротної тканини. Протягнув її Павлу.

– Це щоб не замерзнули.

– Спасибі, – вдячно прийняв ковдру і відразу накинув її на голову та плечі.

– Дорогою ми проїжджали автобусну зупинку. Це десь сотня метрів. Не більше. Можете сховатися там від хуртовини, доки я відвозитиму Ольгу Дмитрівну.

– Добре.

– Я повернуся за вами за годину.

– Не варто. Відвезете Олю і ви вільні. А я зараз же замовлю собі таксі. Дякую. І…, – додав присоромлено, – будьте обережні.

Володимир з розумінням кивнув. Павлу, стояти посеред дороги, яку замітає снігом було безпечніше, ніж Володимиру, який повинен був підвезти розгнівану дівчину додому.

Водій побіг до автівки. Павло ще хвилину дивився у слід машині. А тоді червоні вогники повністю зникли у сніговому тумані. Чоловік розвернувся і пішов до зупинки.

Дорогою набрав номер служби таксі. Аби машина точно приїхала, скинув передоплату. Зрештою, їхати далеченько: Євген та Наталка, власники ювелірного бізнесу, проводили новорічну вечірку у найрозкішнішому закладі, який мав лише один мінус, – був розташований далеко за містом.

З кожним кроком іти ставало все важче. Сніг сипав просто в очі, налипав на ковдру, перетворювався у мокру кашу під ногами.

Йти швидше заважав і повний сечовий міхур. Скільки пляшок мінералки він випив за вечір? Три? Чотири? Павло вже повернувся до узбіччя та просунув руки під пальто, коли на нього дмухнув такий вітер, що колючий сніг вихором піднявся навколо. Не вистачало ще обмочитися… От би Наталка розреготалася…

– Потрібно до чогось прилаштуватися, – зробив суто чоловічий висновок.

Роззирнувся по сторонах. Зупинки видно не було. Однак неподалік росла посадка з досить широкими деревами, за якими можна було сховатися.

Павло витягнув телефон з кишені. Годинник показував десяту вечора. О котрій його висадив Володимир, чоловік не знав. Але за його підрахунками минуло не більше десяти хвилин. Отже, він ще встигне збігати у посадку та підійти до зупинки, перш ніж приїде таксі.

Чавкаючи по снігу, Павло почав спускатися. Але зробити це, коли на ногах були літні, шкіряні туфлі з абсолютно гладенькою підошвою, виявилося складно. Перші кілька метрів він ступав повільно, намагаючись пробивати каблуком собі сходинки у снігу. А тоді уступився, посковзнувся і решту шляху проїхав на сідницях, залишивши після себе довгу болотяну доріжку. Ковдра по краях стала вологою і тяжчою. Але оскільки вона добре захищала його від вітру, Павло вирішив залишити її.

Те, що з траси здавалося йому рівним полем, насправді було непрохідними хащами з чагарників та будяків, відмінно замаскованих снігом. Пробираючись до дерев, Павло чіплявся за реп’яхи та відбивався від колючих гілок. Зрештою, пристроївся біля широкого дерева. Визволився зі свого тканинного, мокрого і брудного кокона та розстібнув ширинку. А тоді заплющив очі та полегшено зітхнув.

А коли підняв повіки, то хитнувся від жаху, бо його оточувала сіра, мокра тьма. Дорога, яка ще кілька секунд тому освітлювалася лимонними ліхтарями, – зникла. Точніше, Павло був у цьому впевнений, траса залишилася на місці, а от світло згаснуло.